Ідея збройної боротьби за віру, оформлена в більші або менші за масштабом воєнні виправи, сформувалася ще на світанку християнізації європейського континенту. Поступовий занепад авторитету Риму впродовж V століття, освоєння просторих теренів пошматованої Західної імперії прибулими германськими і негерманськими спільнотами, кількаразове пограбування «столиці світу» в 410, 455 та 476 роках спричинили, врешті-решт, ліквідацію влади імператора, започаткувавши певний хаос у міжрелігійних і міжконфесійних відносинах на континенті. На цьому тлі хрещення короля франків Хлодвіга 496 року з рук католицького єпископа Реміґія та його виправи проти сусідніх германських, але аріанських за віросповіданням спільнот уже тоді трактували як вияв релігійної боротьби – свого роду прототип майбутніх хрестових кампаній.
Утім із виникненням на початку VII століття ісламу та поступової втрати володарями Східної Римської імперії зі столицею в Константинополі контролю над священними для кожного вірянина теренами діянь Ісуса Христа й апостолів на Близькому Сході (Сирія, Палестина) та в Африці справа набула геть іншого забарвлення. Мусульманська загроза чувала над заходом і півднем європейського континенту від початку VIII століття та серйозно актуалізувалася в другій половині ХІ століття набігами на Анатолію та Близький Схід турків-сельджуків. У битві під Манцикертом 1071 року вони завдали нищівної поразки імператорові Роману IV Діогенові (1067–1071), поклавши край намірам ромеїв самотужки повернути захоплені ворогом дуже важливі землі та остаточно поховавши ідею відродження імперії в її колишній величі античних часів.
У Константинополі тепер були змушені просити допомоги на Заході, непересічним лідером якого серед світських володарів феодалізованого суспільства вважався Папа Григорій VII (1073–1085). Однак затяжний конфлікт понтифіка з німецьким королем і претендентом на імператорську корону Генріхом IV (1050–1106) із Салічної династії не дав змоги відгукнутися на прохання східного римського імператора Олексія Комніна. Лише 1095 року стартувала фінансово й ідеологічно підготовлена наступними понтифіками епоха масштабних військових кампаній-паломництв, відома в історії під пізнішою назвою хрестові походи. Всього за участі більшості тогочасних католицьких країн на континенті таких виправ, скерованих упродовж ХІ–ХІІІ століть до Близького Сходу та Північної Африки, було вісім. Прямо чи опосередковано не трималися осторонь цих заходів всесвітнього масштабу й вінценосні та невінценосні еліти Русі.
В еклезіальному сенсі землі Русі перебували в сопричасті з материнською церквою Вселенського Патріархату в Константинополі. Саме звідси світло Христової віри наприкінці Х століття остаточно у формі державної релігії закріпилося на пагорбах Києва та околиць. Зовнішня політика місцевих володарів тепер супроводжувалася водержавленням і воцерковленням набутих земель за привнесеними з Балкан наприкінці Х–ХІ століть моделями. Одним із елементів воцерковлення було постання низки монастирів як центрів історіописання. В ньому можна знайти й рефлексії до теми кампаній-паломництв до Святої Землі.
Літописання про хрестові походи
В офіційному історіописанні на Русі сюжети, присвячені хрестовим походам та подіям на Близькому Сході, нотують від ХІІ століття. Авторам, які представляли клир Київської митрополії, можливо, не тільки на основі опрацювання текстів Святого Письма, були добре відомі міста-центри патріархій, як-от Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим; місця проведення перших Вселенських Соборів – Ефес, Нікея, Халкідон; окремі відомі монастирі на кшталт афонських чи, для прикладу, деякі твердині Східного Середземномор’я, як-от Аскалон. Літописці чудово знали географію та глибоко усвідомлювали значення цих локацій для християнського світу. Перехід контролю над Святою Землею до рук іновірців-мусульман безперечно непокоїв клир Русі. Тож нема нічого дивного, що з «Повісті врем’яних літ», Київського літопису ХІІ століття та з «Повісті про взяття Царгорода флягами», введеній до Новгородського літопису старшого і молодшого ізводів, ми докладно можемо дізнатися про окремі хрестові походи. Це притім, що князі Русі збройно до виправ у близькосхідному напрямі, здається, так і не долучалися. В київському літописанні шляхом залучення записів галицького походження відображені події падіння Єрусалиму 2 жовтня 1187 року під ударами військ єгипетського султана Салах ед Діна (1138–1193) та, як наслідок, організація германським імператором Фрідріхом І Барбароссою (1122–1190) Третього хрестового походу. Німецьке рицарство було наділене ореолом мучеників: «Того ж року [1189. – авт.] рушає німецький цісар з усією своєю землею битися за Гріб Господній; явився ж бо йому ангел Господній, наказуючи йому йти; і прибули вони, і міцно билися з богопротивними тими Агарянами. Бог же так допустив гнів свій на весь світ, бо сповнилася уся земля нашими злодіяннями і цих всіх навів на нас через наші прогрішення. Він воістину суд вчинив, і справедливі вироки його, – і віддав своє святе місто іншим, іноплемінникам. Ці ж Німці, як святі мученики, пролили кров свою за Христа із цісарями своїми»1.
Натомість падіння 12–13 квітня 1204 року Константинополя під ударами військ Четвертого хрестового походу викликало на Русі радше негативну реакцію: «І отак загинули царство богобереженого міста Костянтина і Грецька земля у чварах царств. Нею ж володіють Франки»2. Розлогий опис кризи влади в Східній Римській імперії 1203–1204 років і падіння столиці вочевидь завдячує наочному свідкові подій.
Рефлексії на тему П’ятого хрестового походу 1217–1221 років читаємо в пізнішому за часом появи Типографському літописі: «Того ж року ходив король [угорський Андрій ІІ, 1205–1235. – авт.] з Угорцями і Німцями в Єрусалим и бився за гріб Господній із Сарацинами, і не досягнувши нічого, повернувся [назад. – авт.]»3. Натомість автори Галицько-Волинського літопису ХІІІ століття (хроніки Романовичів) добре знали не лише очільника цієї виправи, який усі 30 років свого правління намагався долучити Галицьку землю до політичного тіла свого королівства, а й пересічних рицарів-паломників. Дехто з них потрапив до рук Мстислава Мстиславовича навесні 1221 року завдяки здобуттю князем Галича: «[…] і створив укріплення на церкві Пречистої Владичиці нашої Богородиці. Вона ж не стерпівши наруги храму, видала її в руки Мстиславові. Були ж бо тут з Коломаном Івахін, і Дмитро і Бот»4. Відомо з цієї пам’ятки про Орден тамплієрів та Добжинський орден, посталий за статутом храмовників: «Данило [Романович. – авт.] же сказав: “Не личить держати нашу отчину хрестоносцям, тамплієрам, званим Соломоничами”»5. Глибока обізнаність у таких делікатних подробицях устрою згаданого духовного-рицарського ордену засвідчує наявність постійної інформації на тему хрестових походів. Ця обізнаність підкріплена й сучасними знахідками. Так, до прикладу, 2020 року за випадкових обставин у Галичі було виявлено печатку магістра Ордену госпітальєрів Ґарена де Монтеґю, аналог якої також відомий з околиць Володимира на Волині6.
Зрештою, не тільки в пам’ятках літописання знаходимо відомості про цікаві для нас сюжети. Деякі паломники, як, для прикладу, чернігівський, імовірно, ігумен Даниїл чи майбутній Перемиський єпископ та Новгородський архиєпископ Антоній (до висвячення – Добриня Ядрейкович, час паломництв 1200 та 1208/09 рр.), залишили власні, сповнені унікальних свідчень спогади. В них, до слова, згадували інших своїх земляків-паломників: Ізяслава Івановича, Городислава Михайловича Кашкича та інших. Так Даниїл у своєму «Ходінні», написаному під враженням паломництва 1104–1106 років, згадував не тільки знайомство з першим єрусалимським королем Балдуїном І (1100–1118), відвідування святих місць, пов’язаних із життям та діяльністю Ісуса Христа, а й стан укріплень Єрусалиму: «Тоді я, нікчемний, недостойний, тієї п’ятниці о першій годині дня пішов до князя того Балдуїна та поклонився йому до землі. Він же, як побачив мене, бідного, покликав мене до себе з любов’ю і спитав мене: “Що хочеш, ігумене руський?” Він знав уже мене добре і любив мене дуже: він – чоловік, сповнений благодаті, і скромний вельми, і не гордий анітрохи. Я сказав йому: “Княже мій, пане мій! Прошу тебе заради Бога і князів задля руських, дозволь мені, аби я поставив свою лампаду на Гробі святому від усієї руської землі!” Тоді він із піклуванням та любов’ю дозволив мені поставити лампаду на Гробі Господньому і послав зі мною чоловіка, свого слугу найкращого, до економа церкви святого Воскресіння і до того, хто тримає ключ від Гробу. І дозволив мені економ і ключник святого Гробу принести лампаду свою з олією»7. Цікаво, що паломницькі практики руських людей до Святої землі фіксуємо і в XIV столітті, зокрема серед містян-русинів королівства Польщі. Так знаний урядник Кракова Микола Русин у переддень паломництва до Святої землі (dominus Nycolaus Rutenus ad limina sepulcri dominici se aptando) 20 грудня 1330 року складав заповіт для своїх дітей, про що довідуємося з міських книг8.
Хрестові походи на тлі міждинастичних і зовнішньополітичних зв’язків еліт Русі
У матримоніальній політиці руських князів до середини XIV століття переважали шлюби, як це не парадоксально, укладені з володарями латинського світу. Проти цього, здавалося б, мала виступати офіційна Церква, однак, видається, між канонічними приписами (і пізнішими їх інтерпретаціями. – Ред.) та реальною політикою були значні відмінності. Мережа укладених матримоніальних угод дозволяла бути в курсі справ про хрестові походи навіть при власній прямій неучасті в жодному з них. Чимало представниць руського князівського роду були дружинами хрестоносців. Учасниками воєнізованих паломництв були їхні діти або ж вони прямо чи опосередковано долучалися до підтримки хрестового рушення. Так угорський король Володислав І (1077–1095) – один із головних претендентів на лідерство для Першого хрестового походу – вірогідно був одружений з донькою колишнього київського і чернігівського князя Святослава Ярославовича – Предславою (?). Однак передчасна смерть короля завадила йому взяти участь у кампанії. До виправи долучилися й інші володарі, тісно пов’язані родинними зв’язками з київським княжим домом. Так син виданої заміж за короля Франції Генріха І (1031–1060) з династії Капетингів Анни Ярославівни (†1075/89) Гуго (1057–1102) брав безпосередню участь у поході 1096–1099 років, відзначившись небувалим героїзмом у битві при Дорілеї 1 липня 1097 року та облозі Антіохії 1098 року. Вважається, що в цій же кампанії разом зі своїми фландрськими родичами взяла участь перша дружина переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053–1125) Ґіта († після 1099), про що при дворі чоловіка не могли не знати. Онука князя Володимира Всеволодовича Малмфрід Мстиславівна між 1111–1115 роками вийшла заміж за короля Норвегії Сігурда Йорсалафарі (близько 1090–1130), відомого під прізвиськом Хрестоносець – паломника до Святої землі, соратника єрусалимського короля Балдуїна І.
Безперечно, завдяки матримоніальним стосункам руських князів та невінценосних еліт на сході Європи добре знали про Другий хрестовий похід 1147–1149 років на чолі з королем Франції Людовіком VII (1120–1180) та німецьким королем Конрадом ІІІ (1093–1152). До німецького рицарства у виправі долучилося чимало польських еліт, пов’язаних різного штибу зв’язками в Русі. Учасниками згаданого походу були сандомирський князь Генріх (1131–1166) і його рідний брат Болеслав Кучерявий (1122–1173) – сини Болеслава Кривоустого (1086–1138) та активні áктори різного штибу польських воєнних виправ на Русь у середині ХІІ століття. Донька одіозного сілезького вельможі Петра Влостовича (†1153) і доньки чернігівського й тмутараканського князя Олега Святославовича (†1115) Марії – Аґафія († після 1180) до 1145 року вийшла заміж за учасника Другого хрестового походу хрестоносця Яксу з Мєхова (†1176). У 1142 році з донькою київського князя Всеволода Ольговича (†1146) Звениславою († 1155–1160) одружився прибічник Фрідріха І Барбаросси, хрестоносець, сілезький князь з династії П’ястів Болеслав Високий (†1201), теж фігурант воєнних виправ на Русь.
Не бракувало «руської активності» й навколо французьких учасників цієї виправи. Так позашлюбний син доньки переяславського, а з 1113 року київського князя Володимира Мономаха Євфимії (†1139) та угорського герцога Алмоша (†1127) – рідного брата її законного чоловіка короля Коломана, прозваного Книжником (1095–1116), Борис (†1153/54) під час Другого хрестового походу активно намагався заручитися підтримкою Людовіка VII в боротьбі за угорський престол зі своїм, імовірно, племінником Ґейзою ІІ (1141–1162), одруженим від 1146 року з донькою київського князя Мстислава Володимировича (1125–1132) Єфросинією (†1193, можливо, в монастирі Святого Савви у Єрусалимі!) – майбутньою ктиторкою й фундаторкою в Угорщині низки надань Ордену йоаннітів, матір’ю королів Стефана ІІІ (1147–1172) і Бели ІІІ (1172–1196).
На тлі підготовки європейських країн до Третього хрестового походу 1189–1192 років відбулося зайняття 1188 року угорським королем Белою ІІІ Галича та ув’язнення місцевого князя-втікача Володимира Ярославовича (1189–1198/99). Той зумів утекти та звернутися по допомогу до німецького імператора Фрідріха І Барбаросси, війська якого готувалися до вимаршу на схід. Імовірно, через обіцянку «виплачувати цісареві по 2000 гривень сріблом щороку»9 той погодився посприяти відновленню втікача на батьківському престолі. Будь-які додаткові кошти при підготовці до походу на Близький Схід були тоді не зайвими. Цілком можливо, що завдяки перебуванню князя Володимира при імператорському дворі дані про підготовку до хрестового походу згодом проникли на сторінки літописання.
Невдачі Третього хрестового походу й неоднозначні результати Четвертого змушували надалі лідерів Заходу шукати сили і засоби для відвоювання Гробу Господнього. В полі зору римських пап постійно перебували володарі так званої Молодшої Європи – Арпадів, Пшемислідів, П’ястів, тісно пов’язані шлюбними зв’язками з князями Русі. Так дружиною активно заохочуваного Папою Інокентієм ІІІ (1198–1216) до П’ятого хрестового походу краківсько-сандомирського князя Лешека Білого (1184/1185–1227) була донька колишнього новгородського князя Ярослава Володимировича (близько 1155–1165 – кінець 1205–1209) Ґримислава (†1258). Утім, покликаючись на факти відсутності на Святій Землі пива, польський володар у похід так і не вирушив. Вірогідно, долучитися до цього походу на чолі з угорським королем Андрієм ІІ могла частина лояльних до нього галицьких еліт, тим паче що на теренах сусіднього з Галицькою землею угорського Спішу від кінця ХІІ століття компактно селилося рицарство з Саксонії та Фландрії – доволі активних у хрестовому рушенні країв.
Дружина мазовецького князя Конрада (1187–1247) Аґафія Святославівна († після 1248) була в 30-х роках ХІІІ століття серед ініціаторів надання Тевтонському орденові земель на кордоні з Пруссією. У восьмирічному віці на виховання до цього духовно-рицарського ордену вже як сироту було віддано позашлюбного сина чеської королеви (колишньої дружини Пшемисла Оттокара ІІ, †1278) Кунеґунди Ростиславівни (†1285) і Завіші з Фалькенштейну (близько 1250–1290) Єшка (Яна) (близько 1282 – після 1337). Зрештою, із представниками цього рицарського чину дуже близькі союзницькі взаємини підтримували князі й королі родини Романовичів. Так донька Данила Романовича (1200/1–1264) Софія († друга половина 1260-х років) близько 1259 року вийшла заміж за графа Шварцбурґ-Бланкенбурзького Генріха (†1287), тісно зближеного з керівництвом Тевтонського ордену в Пруссії. Цілком можливо, що домовленості про шлюб було досягнуто після безпосередньої угоди короля Русі з очільниками ордену 1254 року, яку Данилові нащадки у тій чи іншій формі продовжували аж до середини XIV століття.
Із великою ймовірністю близькі родичі різних учасників хрестових походів, шлях яких до Святої Землі й назад додому часто пролягав через землі князів Русі, деякий час навіть мешкали в Києві. Мовиться, наприклад, про данського короля Еріка Доброго (близько 1070–1103) чи учасника Другого хрестового походу – чеського князя Володислава ІІ (1110–1174). На тлі хрестових походів контакти володарів Русі з ромейськими імператорами відзначалися неабиякою активністю. Так близько 1161 року один із вигнаних владимирським князем Андрієм Юрійовичем, прозваним Боголюбським (близько 1111–1174), зі своїх земель молодший зведений брат Мстислав (†1162) отримав від імператора Мануїла Комніна (1118–1180) в держання область Оскалана (асоціюється з містом Аскалон, але чи князь дійсно володів ним, сказати на 100% складно): «Того ж року рушили Мстислав і Василько Юрієвичі з матір’ю до Царгорода. І Всеволода юного, третього брата, взяли з собою. І дав цісар Василькові на Дунаї чотири городи, а Мстислава наділив волостю Оскалана»10.
Ідея військових паломництв у зовнішній політиці руських князів
Без перебільшення початки масштабних військових виправ на Схід з метою визволення Гробу Господнього мали чималий вплив на еліти країн, які не брали в них прямої участі. Для прикладу, угорський король Коломан, володіннями якого просувалися учасники Першого хрестового походу, суттєво непокоївся через потенційні збитки, яких ті могли завдати його землям, як це було в Німеччині. Тому превентивно навіть розбив кілька загонів хрестоносців. Однак сама ідея боротьби з невірними (під якими сприймалися не тільки юдеї та мусульмани), зокрема й «не зовсім вірними» християнами грецького обряду, часом лягала в основу цілком реальних воєнних практик та предметного листування між представниками вищого католицького клиру.
Так майже синхронно зі взяттям учасниками Першого хрестового походу міста Єрусалим 15 липня 1099 року того ж року велике угорське військо на чолі зі згаданим королем Коломаном, у складі якого перебувало кілька єпископів, вирушило в напрямку Перемишля з метою підкорення володінь князів Ростиславовичів. Присутність в угорському війську владик, на чому зробив акцент упорядник «Повісті врем’яних літ», якраз може засвідчувати наміри до конфесійних змін, запланованих Арпадами. Однак у битві на ріці Вягрі ворожі сили були вщент розгромлені спільними русько-половецькими військами, а угорська королівська династія надовго відмовилася від нав’язливої думки. Очевидно, на тлі схожих подій десь між 1143–1153 роками один з ідейних натхненників Другого хрестового походу, канонізований 1174 року Папою Александром ІІІ (1159–1181), абат цистерціанського монастиря в Клерво Бернард (1090–1153) заохочував в одному з листів краківського єпископа Матвія (1143–1166) та сілезького вельможу Петра Влостовича організувати хрестову виправу на Русь. Що цікаво, за свідченнями Ортліба Цвіфальтенського, Петро був хресним батьком котромусь із синів Володаря Ростиславовича (Володимирка або Ростислава): «[…] filium eius de sacro fonte susceperat»11. Чому ж тоді його заохочували до такого штибу походу, невідомо.
Ясна річ, з другої половини ХІІ століття зросла присутність духовно-рицарських орденів серед спільнот Балтії – у сусідстві з землями Новгорода і Пскова. Еліти цих земель під омофором Київської митрополії відчули на собі ідеологічний тиск католицької пропаганди дещо згодом. Із падінням під ударами учасників Четвертого хрестового походу в квітні 1204 року Константинополя ідея організації «Священної війни» проти некатолицьких країн (зокрема й язичників та єретиків) суттєво актуалізувалася. Нерідко (але не завжди) саме під стягами ідей хрестових походів проти некатоликів наприкінці ХІІ – у першій половині ХІІІ століття просувалися угорські та польські династичні й політичні впливи у Галицькій землі й на Волині, а німецькі – у напрямку північних володінь. Не можна в цьому випадку не згадати й часто датованого істориками так званого дорогочинського інциденту (між 1238–1247 роками) – захоплення Данилом Романовичем у місті Дорогочин невеликої кількості рицарів Добжинського ордену, розквартированих тут раніше за підтримки мазовецького князя Конрада. Направду складно сказати, чи в тому ж дусі боротьби з невірними варто трактувати періодичні виправи руських військ супроти половців у ХІІ столітті. Адже вінценосні еліти Русі з половецькими князівськими домами перебували в дуже тісних матримоніальних зв’язках. Видані заміж за руських князів половецькі доньки однозначно приймали християнство.
Дещо видозмінилася ситуація з коронацією Данила Романовича наприкінці 1253 року та прилученням його земель до сфер впливу Папи Інокентія IV (1243–1254). На тлі монгольської загрози, яка однозначно вплинула на рішення князя Данила стати під опіку Папи, ідеї хрестового рушення набули на наших землях дещо іншого звучання. Тепер їх разом із новинками озброєння (метальні й стінобитні машини, запалювальні суміші, елементи захисного спорядження, кінської збруї і так далі), що поряд із християнською символікою та реліквіями активно проникали на Русь, можна було застосувати проти нехрещених сусідів: балтійських спільнот (прусів, ятвягів, литовців), а також із 1240–1241 років – татар та частково їм підконтрольних жителів Болохівської землі. Саме так, мабуть, треба кваліфікувати вже згадану укладену в Рацьонжі 1254 року угоду з Тевтонським орденом, спільні з мазовецькими князями походи короля Данила проти ятвягів узимку 1254–1255 років та виправу на початку 1255 року на міста болохівських володарів.
Римські понтифіки активізували на цьому тлі заклики до організації хрестової виправи проти монголів, які не полишали своїх намірів знову спустошити континент. Проте навіть успішні дії військ Романовичів проти темника Чинґізидів Куремси в 1256 році не переконали західних володарів у доцільності такої боротьби. І це притім, що рівень монгольської загрози був чітко артикульований впродовж 26 червня – 17 липня 1245 року на церковному Соборі в Ліоні Білгородським єпископом Петром. Той у присутності вищих католицьких архиєреїв і представників світської знаті виголосив промову, присвячену монголам і наслідкам їх нападу на землі Русі, Польщі та Угорщини. Однак очільникам Собору йшлося радше про вже Шосту хрестову виправу з метою визволення Гробу Господнього (потенційно навіть із долученням монгольських сил), а не задля протидії Чинґізидам. Нуртування у Франції та загалом на заході Європи неоднозначної інформації про кочівників (вочевидь, привезеної й архиєпископом Петром) дозволило організувати ще до офіційного відкриття Ліонського церковного Собору спеціальну розвідувальну місію на чолі з францисканським ченцем Плано де Карпіні (1182–1252), спрямовану до хана Бату (близько 1209–1255/1256) та кагана Гуюка (1206–1248). Такого штибу нехтування безпекою на сході континенту спричинило посилення монгольського тиску та контролю на державу Романовичів у другій половині ХІІІ – першій половині XIV століття, систематичні спільні з руськими військами виправи в землі П’ястів, до Угорського королівства, Литви та інших.У цілому ідеї хрестових походів на Близький Схід досить легко поширилися серед охрещеного в східному обряді населення Русі під омофором Київської митрополії, частина якого, мабуть, добре про них знала, а також прямо або опосередковано взяла в них участь, принаймні у вигляді небойових паломницьких практик. Однак серед таких майже не бачимо представників князівської верхівки, вихованої в іншому світоглядному середовищі, яке тяжіло до східнохристиянських традицій і важко поєднувало в собі три основні чинники світської знаті західноєвропейського хрестоносного руху: визволення Гробу Господнього від «невірних», християнське паломництво до святинь Палестини та Сирії, а також, як пише Віктор Мудеревич, феномен «Священної війни», в якому співіснували глибокі духовно-світоглядні та сакральні мотивації латинян з їхніми військово-політичними амбіціями12.
Мирослав Волощук, Директор Центру медієвістичних студій Кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
- «В то же лѣто иде цс̑рь Немѣцкъıи со всею своею землею битисѧ за гробъ Гс̑нь проӕвилъ бо бѧшеть емоу Гс̑ь анг҃лмъ велѧ емоу ити. и пришедъшимъ имъ . и бьющимсѧ крѣпко . с бо҃гостоуднъıми тъıми Агарѧнъı . Бо҃у же тако попоустившоу гнѣвъ свои на весь миръ . зане исполнисѧ злобъ нашихъ всѧ землѧ . и си всѧ наведе на нъı грѣхъ ради нашихъ . во истиноу соудъ створи и правъı соудбъı его . и преда мѣсто ст҃нѧ своеӕ инѣмь . иноплеменьникомъ . сии же Нѣмцы ӕко моученицы ст҃иы. прольӕша кровь свою за Хс̑а со цс̑ри своими» Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. Москва 2001. Т. 2. Изд. 2, ст. 667.
- «И тако погыбе царство богохранимаго града Костянтина и земля Грѣчьская въ свадѣ царствъ, еюже обладают Фрязи», Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов // Полное собрание русских летописей. Москва – Ленинград 1950. Т. 3, с. 244–246.
- «Того же лъта ходи король с Угры и с Немци в Иерусалим и бися за гроб Господень с Срацины и, не успев ничтоже, возвратився», Типографская лѣтопись // Полное собрание русских летописей. Петроградъ 1921. Т. 24, с. 87.
- «[…] и създа град[ъ] на ц[ь]ркви Пр[е]ч[и]стоа Вл[а]д[ы]ч[и]ца н[а]шеа Б[огороди]ца, || ӕже не стерпѣв[ъ]шю оскверненїа храма своего, въдас[ть] и | рѫци Мьстиславоу. Бѣ бо тоу с Коломанѡм[ь] Ивань | Лекин[ъ], и Дмитръ, и Бот[ъ]», Chronica Galiciano-Voliniana (Chronica Romanoviciana) // Monumenta Poloniae historica. Kraków – Warszawa 2017. Seria II. T. XVI, s. 78–79.
- «Данилови рек[ъ]шю: “Не лѣ|по ес[ть] держати наше ѡт[ь]чины крижев[ь]ником[ъ] Те[м]пличем[ъ], | рекомым[ъ] Соломоничем[ъ]”», Chronica Galiciano-Voliniana, s. 200.
- Олександр Алфьоров. Печатки госпітальєрів у княжому Галичі та Володимирі (контакти Русі та латинського сходу за сфрагістичними пам’ятками) // Галич. Збірник наукових праць. Івано-Франківськ 2021. Вип. 6, с. 48–55.
- «Тогда азъ худый, недостойный, в ту пятницю, въ 1 час дни, идох къ князю тому Балъдвину и поклонихся ему до земли. Он же, видѣв мя худаго, и призва мя к себѣ с любовию, и рече ми: “Что хощеши, игумене русьский?” Познал мя бяше добрѣ и люби мя велми, яко же есть мужь благодѣтенъ и смѣрен велми и не гордить ни мала. Аз же рекох ему: “Княже мой, господине мой! Молю ти ся бога дѣля и князей дѣля русских: повели ми, да бых и азъ поставил свое кандило на гробѣ святѣмь от всея Русьскыя земля!” Тогда же онъ со тщанием и с любовию повѣле ми поставити кандило на Гробѣ Господни и посла со мною мужа, своего слугу лучьшаго, къ иконому святаго Въскресения и к тому, иже держить ключь гробный. И повѣлѣста ми иконом и ключарь святаго Гроба принести ми кандило свое с маслом», Житье и хожение Даниила, Русьскыя земли игумена // Православный Палестинский сборник. Санкт-Петербург 1885. Вып. 3 и 9, с. 127–128. Переклад за: Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена / пер. Г. Бойка // Тисяча років української суспільно-політичної думки. у 9 т. Київ, 2001. Т. 1. С. 386–387.
- Najstarsze księgi i rachunki miasta Krakowa od r. 1300 do 1400 // Monumenta Medii Aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Kraków 1878. T. 4, s. 104–105.
- «давати ц·̑рви . по . ҂в҃ . гривенъ себра до года», Ипатьевская летопись, ст. 666.
- «Том же лѣт̑ идоста Гюргевича . Цр҃югороду Мьстиславъ и Василко . съ матерью . и Всеволода молодого поӕша . со собою третьего брата . и дасть цр҃ь Василкови . в Дунаи д҃ . горъı . а Мьстиславу дасть волость . Ѿскалана», Ипатьевская летопись, ст. 521.
- «Сина його до святої хресної купелі тримав». – Ortliebi de fundatione monasterii Zwivildensis libri II. edende D. Ottone Abel // Monumenta Germaniae historica. Scriptorum. Hannover 1852. T. 10., s. 91.
- Віктор Мудеревич. Хрестоносний рух на Близький Схід і руські землі у кінці ХІ – першій половині ХІІІ ст. Автореферат … кандидата історичних наук. Чернівці 2009, с. 13.
