Прикладаючи цей предикамент «католицький» до різних понять, ми скоріше чи пізніше мусимо відкрити, що це окреслення хитке і не має у кожному конкретному випадку одного і того самого значення.
Саме слово «католицький» має свою, точно устійнену історію. Народилось це слово на Сході, і виводилось воно з грецької мови, яка в час широкого користування цим словом була панівна й універсальна мова Сходу. Визначало це слово поняття — «вселенський». Вживане було це слово виключно у значенні вселенськости до релігійних, тоді найпекучіших понять християнської віри і до одної тоді ще Церкви.
Як довго Церква Христова була однією і неподільною Церквою, усі примінення цього слова були одного і того ж самого значення, тобто завжди це слово, як прикметник чи іменник, визначали тільки: вселенський чи вселенськість. З часом, коли Церква більше й більше різничкувалася, а то й розколювалася на всякі непримиренні між собою церковні спільноти, це слово почало хитатися у своєму змісті і практичному його застосуванні.
Тому, що тільки спільна колись і первісна Віра та й те, що безпосередньо з нею пов’язане, залишалось ще спільним знаменником, то тільки первісне і властиве значення «католицький» вселенський можна було прикладати виключно до Віри і з нею пов’язаних соборів, Вселенських Соборів. Натомість до поділеної вже Церкви, байдужа справа, чи це була права, чи неправа Церква, цей термін «католицький вселенський» годі вже було прикладати, бо вселенськість була знищена. Тяжко було й нав’язувати до колишньої вселенськости, бо територіяльні умови та й загалом історія первісної Христової Церкви не йшли по лінії універсальности, а по лінії партикуляризму. Зрештою так було від самих початків Церкви. Христова Церква почалась майже виключно серед жидів. Уже після Христового Воскресення стала на всю ширину і висоту проблема: чи послідовники Христа Господа мають в’язатися і керуватися приписами Мойсеєвого Закону. Цю проблему було щасливо розв’язано, і двері широко відчинилися для всіх народів світу.
Церковні громади починалися з поодиноких ядер, з маленьких, замкнених у собі центрів. За кожним таким осередком була своя історія, були великі подвиги і заслуги, була й усім їм питома християнська ревнивість і був особливий їх мученицький шлях. Всі бо ці первісні центри виростали серед довгого ланцюга переслідувань. Чи було між поодинокими християнськими клітинами якесь сполучення або почуття одности? Знаємо зовсім певно, що комунікація між цими клітинами існувала, і що напевно поодинокі осередки об’єднувала ця сама Віра. 12 Христових апостолів розійшлись по всіх усюдах. Дехто з апостолів не тільки трудився і працював на своїй території, але й ще йшов на території других апостолів або розбудовував те, що інші апостоли заснували та й мусіли залишати отак на Божу Волю чи якось самотужки дозволяли даній громаді розвиватися.
З часом утворилося кілька центрів, зокрема там, де відносини не були найжорстокіші. І кожен із цих центрів створив собі свою власну притаманність, кожний вияв мав свій власний характер, і почала формуватися традиція. За п’ять століть ці центри вже мали і своє власне теологічне мислення, мали свої власні богослужбові і дисциплінарні звичаї, мали й окремі форми своєї духовости і мали понад усе свій, твердо встановлений, обряд. У цих п’ятьох століттях уся Церква жила відокремленими громадами і не була керована Римом безпосередньо, а й, мабуть, ледве чи посередньо. Очевидно, за єдиним винятком Соборів Церкви. Тільки Собори зв’язували всі розкинені по всій римській імперії Церкви і церковні громади в одну Церкву. Та й єдність ця була виключно під аспектом Віри.
У цих, отже, умовах термін «католицький» відносився тільки до спільної віри. Коли цей термін застосовувано до Церкви, то тільки у значенні Вселенської Церкви, Вселенської ж тільки і єдиною Вірою. Зовсім виразно виключалось з цього поняття католицькости-вселенськости уніформність, тобто уніформне звичаєве право, уніформний обряд, уніформну юрисдикцію, уніформну церковну дисципліну, уніформну теологічну школу чи теологічне мислення і уніформну релігійну духовість та духовність. Проте, Схід і Захід не були тоді чисто географічні поняття. Конкретна і повна змісту специфіка крилась за цими поняттями. І кожний вірний Церкви мав повну свідомість відмінности Сходу і Заходу. З правилами іншости в позитивному розумінні. Треба навіть сказати, що далеко більший німб минулого, та й того сучасного для п’ятого віку оточував Схід, ніж Захід навіть в очах члена Західньої Церкви. Адже на Сході народилося Християнство, на Сході воно зростало, на Сході воно й змужніло і було вже потужне, коли Захід починав ставити свої перші кроки. Св. Августина Римська Церква монополізує для себе тоді, коли він був духовним сином Сходу, а його єпископський осідок був в Африці.
Щойно часи роздору в Церкві перенесли термін «католицький» на Захід. З цим переносом склалось і привласнення цього терміну виключно собі. Монополізація терміну й викривила первісне значення слова. По-римському розумінню це слово прибрало значення — усього, що римокатолицьке. Були всі можливості обминути дисфіґурації цього слова. Найбільша можливість виводилась із того факту, що Рим мав у себе наслідника св. Петра. А цей представляв не тільки Захід, але якраз цей непорівняльно сильніший Схід. І коли Папи двох перших століть були зо Сходу і могли стільки то добра зробити для усієї Церкви, то чому ще у більшій мірі не могли цього зробити західні папи… тимбільше, що вже могли почувати себе далеко сильнішими за своїх ранніх попередників. Хотілось підкреслити фактичні можливости вселенськости у ранньому середньовіччю. Але, виходить, Рим не думав про вселенськість. Рим волів, щоб Церква була монополізована Римом, а в Церкві примат мали б римські канони, римський обряд, римська духовість і римська дисципліна. Щоб не було кривди для римокатолицької Церкви, щодо того, що тільки таке, а не інше розуміння терміну «католицький» прийнявся на Заході, приведімо два інших слова, що виводяться з цього самого кореня, а саме: «католик» і «католицизм».
«КАТОЛИК» у ментальності усього Заходу і взагалі в сучасній практиці в усьому світі — це ніщо інше, як однозначник і синонім римокатолика. Якийсь католик неримського строю чи не римокатолицького обряду і Церкви — це напевно якийсь парадокс і дивогляд. А коли в деяких країнах довгими століттями живою кров’ю писали свої католицькі свідчення ті, що не належали до римокатолицької Церкви, то всі їх заходи ставали даремні й до свідомості Західньої Церкви і всього світу (цією ж Церквою орієнтованого) не доходили ці свідчення. Щонайвище зароджувалось якесь мрячливе уявлення про теоретичну можливість такого поняття: «католик», а не «римокатолик». Але й те уявлення було завжди короткотривале і вже наступного дня воно забувалось. Натомість у нормальній свідомості усіх католиків і некатоликів панувала завжди норма: католик = римокатолик.
Сама Церква не поступала і не поступає інакше. В останніх двох століттях навіть завдано собі дещо труду кодифікувати Канонічне Право окремо для Західньої і окремо для Східньої Церков.
Видано в цій справі стільки декретів, стільки деклярацій, конституцій, стільки видано рішень на Вселенських Соборах, а справа не рухається з місця. Усе це замертвіло і закостеніло на самих постановах, бо актуальні тенденції — це затерти міжобрядові і правові різниці та звести до раз твердо встановленого закону: католик = римокатолик.
Якби колинебудь сталося таке чудо-диво, що ви могли відокремити поняття, що ви не римокатолик, а таки католик, то у випадку такого поняття, як католицизм, даремно й чуда вичікуєте.
КАТОЛИЦИЗМ — це найчистішої крови РИМОКАТОЛИЦИЗМ. Це сакральний стамп римокатолицизму. Там не знайдете Отців Східньої Церкви, дарма, що вони були перші, більше їх і визначніші. Ви згадки не знайдете про диверсифікацію обрядів, богопочитання і святих практик у іншій Церкві, як РИМОКАТОЛИЦЬКА Церква.
Власне, у тому й уся трагедія Церкви. Не тільки тепер, але й впродовж більшої частини історії Христової Церкви.
А могло б бути зовсім інакше і могло б і зовсім обійтися без цієї сумної історії, якщо о б було збережене первісне значення і розуміння — КАТОЛИЦЬКИЙ.
Чи вселенськість — це однотипність Церкви? Чи вселенськість визначає втоплення всіх Церков в одній Церкві? Чи історія тисячолітніх Церков не має нічого сказати монопольній Церкві, яка заповзялася скреслити з історії ці ж Церкви? Навіщо ж тоді існує екуменізм? В ім’я чого мав би він бути взагалі впроваджений?
Як не дивно, а є ще другий такий термін, що проходив таку саму історію. Цей термін — «ортодоксальний» чи «ортодоксія», або «православний» і «православ’я». Коли він був широко вживаний, то визначав: ПРАВОВІРНИЙ. Бо народжувався цей термін у часах постійних єресей і лженаук. Був час, коли вся Христова Церква користувалася цим терміном. З роздором Церкви цей термін став за прапор того саме табору, який правовір’я особливо підривав і який правовір’я зводив до своїх особистих, вузьких і найчастіше до помилкових концепцій і ставлень. Минали віки, і далі йдуть вони, а назви і, здавалось би, слова доконують щораз то більшого розірвання Церкви. Ідеальне слово «католицький», яке первісно націлялося на увесь світ і на здійснення Христової Волі: «Да будут вси єдино» переродилося в уніформізм і єдиновластя, а ідеальне слово «православ’я» у цареслав’я і лжеслав’я.
