В сучасному богослов’ї слово «койнонія»-сопричастя ставить нас в екуменічну площину міжцерковних відносин, пошуків єдності, відновлення євхаристійного спілкування. Звертаючись до цього терміна, найчастіше думаємо ширшими категоріями єднання між Заходом і Сходом, Латинською і Православною Церквами. Таким чином сопричастя бачиться як бажане майбутнє, що позбавить нас зовнішнього скандалу поділу християнства і принесе злагоду в наше церковне життя. Мета цієї статті – спроба простежити теперішню актуалізацію сопричастя між самими Католицькими Церквами близькосхідного контексту1, а також описати колегіальність єпископату, враховуючи особливості Східних Церков.
Існуючі моделі колегіальності між Католицькими Церквами Сходу нагадують подібну практику єпископських конференцій Західної Церкви. Єпископська конференція як вияв колегіальності не є винаходом Латинської Церкви післясоборового періоду. Колегіальність, що, згідно з конституцією «Світло Народів», 22, виражається у формі Вселенського Собору або в діяльності єпископів світу в єдності з Папою, сягає своїм корінням практики ранньої Церкви. Апостольська колегія дванадцяти є прототипом колегії єпископів у Церкві.
Якщо на Заході колегіальність маніфестується у формі єпископських конференцій, то на Сході найкраще зберігається в практиці синодів. Синод є органічною структурою Східних Церков. Патріарх разом із синодом становлять найвищу інстанцію управління помісною Церквою, а синодальність є найкращим способом реалізації опіки та відповідальності єпископів за Церкву. Між єпископськими конференціями і синодом помісної Церкви немає заперечення (проте слід зазначити, що повноваження Синодів Східних Церков є значно ширшими від повноважень єпископських конференцій – прим. ред.), оскільки вони походять з однієї ідеї колегіальності, однак у їхній реалізації не відповідають тим самим нормам і статусу, а тому не є взаємозамінними.
Патріархи Католицьких Церков, об’єднуючись у нові форми колегіальності, наголошують, що їхні зустрічі не слід розуміти як адаптацію латинської системи єпископських конференцій, оскільки практика останніх не відповідає традиційним патріархальним структурам. Територіальні та міжобрядові зустрічі глав Католицьких Церков Близького Сходу є нагодою для обміну думками, а не спробою творення «над-синоду». Якщо синод, маючи іншу правову базу, займається спільними питаннями для окремого патріархату, то нові форми колегіальності, періодично практиковані Католицькими Церквами Близького Сходу, займаються питаннями спільними для всіх Католицьких патріархатів без протиставлення синоду партикулярної Церкви. З початком 90-их років Католицькі Церкви Близького Сходу творять наступні форми колегіальності: Раду Католицьких Патріархів Сходу, окремі територіальні асамблеї, спільні конгреси для Патріархів і єпископів Близького Сходу.
Рада Католицьких Патріархів Сходу
Рада Католицьких Патріархів Сходу є церковною інституцією, до складу якої входять шість католицьких східних Патріархів і латинський Патріарх Єрусалима (титул латинського патріарха на відмінну від східних католицьких є почесним). Ідея створення Ради виникла як наслідок рецепції Другого Ватиканського Собору і пройшла шлях розвитку з визначенням специфічних для східного контексту цілей та завдань. Перший конгрес Ради Патріархів, який відбувся у серпні 1991 року, став започаткуванням систематичної діяльності Ради. Центр Ради – у резиденції Маронітського Патріарха в Бкерке (Ліван), однак зустрічі можуть відбуватись у інших місцях. Головування в Раді кожного разу перебирає на себе інший Патріарх, який одночасно відповідальний за організацію зустрічі. Рада Католицьких Патріархів має свій порядок старшинства, який є таким: Патріарх Александрії, Патріарх Антіохії, Патріарх Вавилону, Патріарх Кілікії, Патріарх Єрусалима. Зараз членами Ради Патріархів Католицьких Церков є Його блаженство Мар Бешара Бутрос Раї, Маронітський Патріарх Антіохії і всього Сходу; Його блаженство Антоній Кардинал Нажіб, Католицький Коптський Патріарх Александрії; Його блаженство Григорій ІІІ Ляхам, Патріарх Антіохії, Александрії та Єрусалима для мельхітів греко-католиків; Його блаженство Мар Ігнатій Йосиф Юнан ІІІ, Сирійський Католицький Патріарх Антіохії і всього Сходу; Його блаженство Мар Еммануїл І Кардинал Делі, Патріарх Вавилону для халдеїв, Його блаженство Нерсес Бедрос ХІХ, Католікос, Патріарх Кілікії для вірмен- католиків; Його блаженство Мар Фуад Тваль, Патріарх Єрусалима для латинян.
Раду Католицьких Патріархів Сходу слід розуміти як «знак та інструмент патріаршої колегіальності і сопричастя між Католицькими Церквами Сходу в лоні Католицької Церкви». Патріархи визначили кілька завдань Ради: спільно обдумувати ситуацію католиків Сходу і подальшого розвитку їх християнського життя; координувати пасторальну активність Католицьких Церков Сходу; вивчати питання, що стосуються вірних в країнах Близького Сходу і поза його межами; укріплювати позицію своїх вірних, спираючись на самобутність Церков Сходу; дбати про східних християн в контексті Католицької Церкви, як також на рівні національних і міжнаціональних органів. Оскільки Східні Католицькі Церкви мають велику кількість вірних поза межами визначеної канонічної території, то одним із завдань Ради є консолідація зв’язків між вірними діаспори та їх Церквами. Релігійний контекст Близького Сходу, де проживають поруч християни і мусульмани (а також юдеї, якщо йдеться про церковні юрисдикції в Ізраїлі), формулює пріоритетним ще одне завдання Ради Патріархів – поглиблювати міжрелігійний діалог. Більшість Католицьких Церков Сходу, які представлені в Раді Патріархів та відновлюють сопричастя з Римом2, пройшли через внутрішній церковний поділ. Існування конфесійної приналежності, поділ на православних і католиків вимагає від Ради поглиблення міжконфесійного діалогу та пошуку єдності.
Від часу заснування Рада Патріархів напрацювала десять офіційних текстів. В пасторальних листах, окрім церковної тематики, актуальними темами є мир, справедливість, гідність і права людини, права жінки в країнах Близького Сходу, стосунки між людьми, сім’я. Застановляючись над конкретними питаннями щоденного життя своїх вірних і сучасними викликами, Патріархи залучають мирян до спільної праці в Раді Церков Близького Сходу.
Зустрічі першоєрархів є нагодою чувати над потребами Церкви і свідчити її католицькість та сопричастя на Близькому Сході. Свідчення колегіальності єпископату в перспективі спільної харитативної та євангельської діяльності надає даній дійсності апостольського виміру.
Асамблеї католицької єрархії Близького Сходу
Іншою практикою колегіальності є заснування і періодичне скликання єрархів Католицьких Церков у асамблеї відповідно до територіального поділу. Таким чином, існує шість локальних об’єднань католицьких єрархів у таких країнах: Ліван, Сирія, Свята Земля, Єгипет, Ірак та Іран.
Асамблея Патріархів і католицьких єпископів у Лівані об’єднує всіх першоєрархів та єрархів Католицьких Церков цієї країни. Зустрічі відіграють важливу роль на пасторальному рівні. Правова основа асамблеї описується як консультативний орган, а тому її рішення мають бути потверджені синодами партикулярних Церков. Асамблея займається розглядом спільних церковних потреб, таким чином жодна Церква не може закритися в собі, а покликана до ділення досвідом і дарами. Опрацьований статут підкреслює характер асамблеї – вона не перебирає на себе повноваження синодів партикулярних Церков, однак бачиться як вид колегіальності єпископів, де кожен, представляючи локальну Церкву в єдності з Римським Архиєреєм, дбає про повноту Католицької Церкви.
Асамблея католицьких єрархів Єгипту об’єднує всіх католицьких єпископів цієї країни. Президентом асамблеї є Патріарх Коптської Католицької Церкви, віце-президентом – Патріарх Греко-Католицької Мельхітської Церкви, членами – всі патріархи та єпископи Східних Католицьких Церков, юрисдикції яких присутні в Єгипті. Також членами асамблеї є делегати від чоловічих та жіночих монаших спільнот.
До Асамблеї католицьких єрархів Святої Землі належать представники Католицьких Церков, які мають свою юрисдикцію на території Святої Землі (Ізраїль та Йорданія). Президентом асамблеї є Латинський Патріарх Єрусалима, членами – єрархи Мельхітської, Маронітської, Вірменської, Халдейської та Сирійської Церков.
В Сирії католицька єрархія об’єднана в Раду Католицьких Церков у Сирії і налічує 23 члени. Президентом Ради є Патріарх Мельхітської Церкви, членами – грекокатолики-мельхіти, сирійці-католики, мароніти, вірмени, халдейський єпископ і два латинські ординарії.
Президентом Єпископської конференції Іраку є Патріарх Халдейської Церкви. Єпископську конференцію творять 16 учасників, з них 13 єпископів Халдейської Церкви, два владики Сирійської та ординарій Латинської Церкви.
Кількісно найменша – Єпископська конференція Ірану. Її творять чотири єпископи – з них два халдейські, один вірменський і єпископ Латинської Церкви. Ці структури мають «прагматичну формулу». Їх творення дозволяє Церквам спільно й ефективно відповідати на виклики національних рівнів. Присутність єпископів Латинської Церкви передбачає існування окремої Конференції латинських єпископів Близького Сходу, яка почала свою діяльність в 1963 році.
Конгреси Католицьких Патріархів і єпископів всього Близького Сходу
З ініціативи Ради Католицьких Патріархів Сходу виникла ще одна форма співпраці між Церквами – Конгрес Католицьких Патріархів і єпископів всього Близького Сходу. З огляду на масштабність і кількість учасників такі зустрічі є нечастими (Конгрес скликали двічі – в 1999-ому і 2012 році). Його метою було вивчення основних питань, перед якими стоїть Церква в ІІІ тисячолітті, напрацювання плану дій і спільного напрямку, який орієнтуватиме сім патріархатів.
Конгреси стали свідченням братерства та співпраці, заманіфестували єдність Католицької Церкви в її багатоманітності і показали готовність спільно поширювати Євангеліє, не боячись нових викликів. У напрацьованих документах єрархи зазначили потребу долати ізоляцію та закриття у власній Церкві, об’єднуючи зусилля в спільному свідченні Христа і відповідальності за Церкву. Співпрацю східних католиків не слід розглядати як загрозу для екуменічного діалогу – творення єдиного блоку «пан-уніятизму». Церкви, що перебувають у сопричасті, пізнаючи одна одну, співпрацюючи і проявляючи солідарність в єдності з Петром, наголошують на можливості та потребі об’єднання. Легітимна багатоманітність Католицьких Церков може стати пророчим знаком єдності Христової Церкви. Відкритість на інших передбачає подвоєння зусиль в плеканні духовного екуменізму і поглиблення діалогу любові. Свідчення правдивого сопричастя Церков трактується єрархами крізь призму духовного відновлення, яке торкається патріархів, єпископів, монахів, вірних. Щире навернення, позбавлення егоїзму, зміна мислення є початком прийняття Іншого і творення церковного сопричастя.
Колегіальні структури Близького Сходу мають на меті засвідчити церковне сопричастя в сучасному світі. В сучасному світі, де багато постійних змін, особливо на Близькому Сході, де християни в меншості, давати свідчення за допомоги аджорнаменто сопричастя необхідно.
Східні Католицькі Церкви Близького Сходу через виражені форми колегіальності підкреслюють сопричастя в Католицькій Церкві, створюють спільні комісії між католицькими єрархами Близького Сходу, випрацьовують спільну пасторальну «стратегію», взаємно пізнають свої традиції, створюють спільні харитативні організації, практикують матеріальну солідарність між єпархіями тощо.
Співпраця між Східними Католицькими Церквами таким чином бажає внутрішнього відновлення кожної Церкви, готує єрархію та вірних до взаємного збагачення дарами і сопричастям. Багатоманітність в єдності має становити духовне збагачення для всіх Церков. Церква Близького Сходу через колегіальність має нагоду переживати себе як єдину й багатоманітну. І таким чином може стати пророчим знаком для Католицької Церкви та екуменічного діалогу, шукаючи єдності в багатоманітності.
сестра Альфонса Карапата
- Йдеться про шість східних католицьких патріархатів (Маронітська, Мелхітська, Коптська, Вірменська, Сирійська і Халдейська Церкви) і латинський патріархат Єрусалима.
- Маронітська Церква, відновлюючи сопричастя з Римом, уникла внутрішнього поділу.
