Щоб зрозуміти епохальність того, що сьогодні відбувається в Католицькій Церкві та що насправді намагається зреалізувати Папа Франциск, слід кинути погляд в історію, яка подасть нам необхідне тло, на якому чіткіше проступлять головні ідеї сьогодення.
600 років тому Західна Церква стояла на порозі ґрунтовної реформи своєї структури, коли абсолютна влада папи в сенсі папської монархії, виражена в постулатах булли Боніфатія VIII Unam sanctam, повинна була змінитися колегіальністю, де основну, якщо не вирішальну роль, відігравали б єрархи та богослови на чолі з курією. Цей розвиток став підсумком майже сорока років кривавої боротьби та гарячкових богословських пошуків часів Великої папської схизми. Свого найвищого розквіту цей рух досяг під час Констанцького Собору 1414 – 1418 років, під час якого була проголошена вищість Собору над папою. Наступний після нього Базельський Собор мав закріпити ці досягнення. Однак Папа Євген IV вніс сум’яття в цей розвиток, перенісши Собор до італійської Феррари, що розкололо Базельський Собор на тих, які підкорилися папському декретові (а таких була меншість), і тих, які стояли на позиціях того, що потім назвуть конціліаризмом, і відмовилися покинути Базель. Відтак Собор у Базелі продовжив свою роботу, створивши новий розкол у Західній Церкві, де кожна зі сторін намагалася обґрунтувати правильність своєї позиції, для чого було використано певні філософські моделі. Прихильники Базельського Собору арґументували, виходячи з позицій побудованого на арістотелізмі середньовічного демократизму, основними моделями якого були університети й самоуправні міста, а логіка розвивалася в рамках так званої теорії корпорації (Korporationstheorie).
Прихильники папського Собору в Феррарі грали набагато слабшими картами, оскільки на стороні Базельського Собору була більшість єрархів Західної Церкви та (явно чи приховано) більшість впливових світських правителів. Суттєво змінили розклад сил представники Візантії та Східних Церков, які для перемовин щодо унії із Західною Церквою (і надання їм такої необхідної військової допомоги проти турків) прибули саме на папський Собор у Феррарі. І тут ми підходимо до головного теоретичного ходу, який забезпечив перемогу Ферраро-Флорентійського Собору. Цей хід провів домініканець Хуан де Торквемада (дядько сумнозвісного іспанського інквізитора). Спершу він вибив ґрунт з-під ніг своїх супротивників, заявивши (цілком слушно), що насправді учасники Базельського Собору не мають жодної легітимації знизу (на відміну від демократичних структур того часу), оскільки в Собору немає належної теорії та механізму репрезентації. Говорячи спрощено, при скликанні Собору не було ніяких виборів, які дозволили б його учасникам говорити від імені цілого Божого люду, тож учасники Собору представляли тільки самих себе. І Торквемада запропонував контрмодель на основі неоплатонізму, яка спрощено виглядає так: всяка благодать сходить на видимий світ від Бога, а саме через ангельські чини, відтак через папу як ікону Христа – посередника між світом видимим і невидимим – на церковну єрархію, а потім у єрархічному порядку – на все людство. Через півстоліття цю модель дуже влучно описали укладачі «Послання Мисаїла», говорячи, що папа розділяє «духовні дарування: тим просвітлення, всім же разом конечне прощення і досконале благословення, у всі й на всі церковні чини, начала і власті, а через них же й у всі людські духи та уми, виливаючи в них щедро світло богознання на просвітлення їхніх душ». Така модель означає, що всяке просвітлення, пізнання і благодать сходять на все суще в єрархічному порядку: найповніше їх сприймає папа, який виступає посередником, через якого ці благодаті спливають на видимий світ, і від папи вони передаються наступним у церковній єрархічній драбині, відтак їх приймають світські правителі, через яких згадані благодаті (суттєво необхідні для існування і функціонування людини та суспільства) передаються керівникам нижчого рівня – аж до простих людей. При цьому, що дуже важливо, повнота благодаті та інтенсивність просвітлення з кожним наступним ступенем зменшуються, послаблюються. Звісно, світські володарі не могли не скористатися таким геніальним аргументом, який послужив чудовою основою для централізації їхньої влади, тому перейшли на бік папської партії, забезпечивши разом із представниками Східних Церков перемогу Ферраро-Флорентійського Собору і остаточний занепад Базельського.
В перекладі на просту мову і на повсякденну практику така модель Церкви означає наступне: оскільки ті, що стоять вище в церковній єрархії, просвітлені та освячені більше, аніж ті, що стоять нижче (оскільки нижчі через вищих отримують і благодать, і знання, і просвітлення), то всі рішення повинні бути ухвалені єрархією. Що вищий ієрарх ухвалює рішення, то воно слушніше. За цією моделлю будувалися всі церковні структури, апогеєм же цього розвитку можна вважати проголошення догми про папську непомильність у 1869 році. А пастві (мирянам) тут відводиться доволі пасивна роль – слухати і з вірою приймати та виконувати те, що говорять і приписують «вищестоящі».
Своєрідною революцією проти цієї моделі став Другий Ватиканський Собор, який не лише наголосив на важливості колегіального начала в Церкві і дещо посилив повноваження місцевої єрархії, але й основним окресленням Церкви обрав визначення «божий люд», що висувало на перше місце саме «базу» – мирян. Наступні папи (особливо Павло VI) ішли більшменш у цьому ж фарватері. Реакція на послаблення централізації прийшла на початку «нульових», вилившись спершу в дискусію між тодішніми кардиналами Йозефом Рацінгером та Вальтером Каспером. Перший стверджував первинність, а відтак вищість (в тому числі й у сенсі повноважень) Вселенської Церкви (Universalkirche) над місцевою, другий стверджував протилежне: первинною, а відтак важливішою, є місцева Церква (Lokalkirche). Можна вважати, що з обранням кардинала Рацінгера на папу перемогла консервативна партія, яка серед іншого намагалася знову посилити централізацію в Католицькій Церкві.
Однак із вибором на папський престол кардинала Бергольйо, який обрав собі ім’я Франциск, до влади прийшов прихильник децентралізації. Перший дзвінок про це пролунав одразу ж в день його обрання, коли, вийшовши до народу, Франциск промовив: «…перш, ніж єпископ (Риму, тобто Папа) благословить народ, помоліться, щоби Господь благословив мене». Така заява новообраного Папи в момент представлення, коли аудиторія його слухачів є найширшою (оскільки можна гарантувати, що ці слова передадуть усі інформагенції, включно зі світськими), була сприйнята як програма. І програма ця свідчила, що для нового понтифіка первинним є народ – від народу йде легітимація єрархії, народ вимолює благословення, в тому числі для найвищого єрарха – Папи Римського. А якщо благословення єрархія приймає за молитвами народу (а не лише народ за молитвами єрархії), то це мало б потягнути за собою й зміну в розподілі повноважень у Церкві. Ці кілька слів новообраного Папи дали підставу припустити, що він представляє іншу еклезіальну модель, аніж його попередник. Модель, де, як і в теорії демократії, джерелом влади є народ.
Якщо перший дзвінок був відносно невинним і його на бажання можна було списати на певний тип особистої побожності Папи, то другий дзвінок був уже навіть не дзвінком, а мав звучати для прихильників централізації (насамперед для представників папського двору – курії) як набат – дзвін на сполох. Ідеться про те, що в рамках підготовки до Надзвичайного синоду з питань сім’ї, перша сесія якого відбулася восени 2014 року в Римі, з ініціативи Папи Франциска провели безпрецедентне опитування думки мирян із тих питань, які мали розглядатися на синоді. Єдиною аналогією цього є опитування, проведене серед єпископів Католицької Церкви перед проголошенням догми про Внебовзяття Божої Матері Папою Пієм XII у 1950 році. І тут проступає основна відмінність між двома опитуваннями і моделями Церкви, які лежать у їх основі: якщо раніше опитували тільки єпископів (цілком у дусі неоплатонівської теорії про більшу просвітленість єрархії), то тепер опитування мало охопити широкі маси вірних, що означало б просвітлення і богознання, а відтак необхідність участі в ухваленні рішень, належить і простим вірним. Апогеєм цього розвитку стали виступи мирян перед учасниками першої сесії синоду. А вже за кілька місяців пролунає, як виглядає, третій дзвінок, коли представники мирян будуть допущені до участі в другій сесії синоду, запланованій на осінь 2015 року. До речі, монотонне галасування навколо питань, які розглядалися на синоді (особливо стосовно більшої відкритості Церкви до представників ЛГБТ), показало, що більшість світських мас-медіа (як вітчизняних, так і західних) настільки одержимі словом «геї», що пропустили основний хід конем – рух у напрямку зміни структури управління Церквою і зміщення центру ухвалення рішень.
Що ж саме відбувається? Як виглядає, Папа Франциск чудово розуміє, що Католицька Церква з її абсолютним папським монархізмом, успадкованим із XV століття від Ферраро-Флорентійського Собору, стоїть на нині «самотнім динозавром» не лише серед розвинутих демократій і конституційних монархій західного світу, але й у порівнянні з новими демократіями країн Латинської Америки, себто країн, у яких проживає найбільша кількість її вірних. Особливо в розвинутих суспільствах спостерігається мовчазне ігнорування великою частиною пастви офіційного вчення Церкви, в тому числі й щодо питань моралі. Справді, як можна сподіватися, що переважно доволі освічені миряни Європи чи Північної Америки сліпо виконуватимуть приписи в речах, щодо яких їх не питали? Як можна від них вимагати беззастережного послуху керівникам, яких вони не обирали? На тлі глобальної перемоги моделі демократії модель абсолютної монархії в Церкві виглядає в очах пересічного громадянина й мирянина доволі сумнівно (звідси, до речі, й велика кількість теорій про Церкву як знаряддя підкорення та маніпуляції масами). Судячи з усього, Папа Франциск своїми діями намагається цю ситуацію виправити, змінивши структуру ухвалення рішень через намагання відновити демократичне начало, яке існувало в ранній Церкві. Питання в тому, чи це йому вдасться, і наскільки? Понад те, чи зможуть Папа і його соратники запропонувати конкретний реалістичний механізм, який залучить мирян до ухвалення рішень, в тому числі кадрових, як-от обрання єпископів та інших предстоятелів? І це не лише питання часу: і з огляду на вік Франциска, і з огляду на активний та пасивний спротив системи (тобто щоб Франциск не вмер надто рано або щоб його «не вмерли» не лише в сенсі гальмування його ідей, але й цілком буквально, коли смерть Папи зупинить цей процес).
Питання й у теоретичній базі. Наприклад, відразу постають запитання: наскільки легітимним буде рішення про участь народу в ухваленні рішень, спущене згори, без участі народу, згідно з традиціями папського монархізму? Чи можна перевести структуру в нову систему, застосовуючи механізми старої, перейти на демократію недемократичними методами, не питаючи думки «демосу»? В будь-якому випадку питання легітимації церковної єрархії знизу є фактично одним із двох основних викликів у сучасному житті Церкви (про другий виклик – в наступному дописі). Ідеться не лише про вплив мирян на якісь теоретичні питання чи їх представництво на синодах. Через свою жахливу неефективність реструктуризації потребує ціла управлінська система Католицької Церкви, яка була сформована і досі функціонує як феодальна структура: найвищому сюзеренові (папі) присягають на вірність вищі аристократи (недарма ж єпископів називають «князями Церкви»), на вибір яких папа має безпосередній вплив і яким надає певний наділ (єпархію). Відтак ці надають «у лен» (або «феод» – як це називалося в середні віки) дрібніші наділи (парафії) своїм лицарям (священикам). І як у добу Середньовіччя, холопам (парафіянам) заборонено покидати свої села (заборона парафіянам приймати основні Таїнства без відома парафії, до якої вони приписані через місце народження та проживання), а лицарям – переходити на службу до іншого феодала без згоди свого власного. Побудована на неоплатонівській моделі Ферраро-Флорентійського Собору структура Церкви в основних своїх рисах виглядає так: нижча ланка не має (і не може мати за визначенням) безпосереднього впливу на вибір вищої (оскільки нижчі в єрархії менш просвітлені та сповнені благодаті), тоді як вища ланка має безпосередній вплив на формування і долю нижчої. Справді, ані парафіяни не вибирають собі священика (чи серед наявних священиків пароха), ані священики не мають впливу на вибір свого єпископа, ані єпископи не мають впливу на вибір папи.
Звісно, в сьогоднішньому урбанізованому й глобалізованому світі з надзвичайно високою мобільністю та шаленою внутрішньою і зовнішньою міграцією населення така система не може більше функціонувати, як це було в середні віки. Очевидною є й неефективність феодальної системи управління в постмодерну добу, адже в такій системі відсутні і здорова конкуренція (конкурс на посади), і прозорість в ухваленні кадрових рішень. Тож така система таїть у собі небезпеку корупції, чутки про яку (через брак згаданої прозорості) завжди виникатимуть навіть при найчеснішому підході до висвячення кандидатів і розподілу посад. Окрім того, така система формує в духовенства типову для феодального ладу кастову ментальність із характерним для неї відчуттям власної вищості над кастою «непосвячених» (мирян), що, серед іншого, перешкоджає об’єктивному розслідуванню та усуненню зловживань з боку духовенства (вопіющий приклад – Marcial Maciel. Ті, що читають німецькою, можуть змалювати собі всі наслідки кастової ментальності зі статті «Marcial Maciel Degollado Der falsche Prophet» у FAZ). Але заковика в тому, що вирішити проблему демократизації Церкви, а відтак і проблему зміни структури її управління, неможливо без вирішення іншої ключової проблеми – проблеми ініціації, яка і є тим другим (а за своєю важливістю фактично першим) основним викликом сьогодення, про який згадувалося вище. А це означає лиш одне – далі буде.
о. Назарій Заторський
Продовження читайте в наступних числах «Патріярхату
