Від середини 40-х до середини 60-х років у Карлазі («Карагандинський лагер», одна з найбільших частин ГУЛАГу) загинули десятки тисячі вірних УГКЦ – єпископи, священики, миряни. Сьогодні на території колишнього Карлагу Греко-Католицька Церква відкриває в собі нову, добре забуту рису – «бути домашньою Церквою», «бути всім для всіх» незалежно від національної чи навіть релігійної приналежності. На території, де колись люди знаходили смерть, Церква тепер черпає нові сили для життя.
Параскевія Івашко
У Караганді люди дуже легко діляться історіями свого життя. І це, може, найбільше відкриття моєї подорожі до Казахстану. Причому розповідають не просто якусь історію про себе для розваги чи щоб підтримати розмову. Вони будують свою розповідь таким чином, щоб було зрозуміло, як історія їхнього життя поєднана з історією їхнього народу, їхньої Церкви.
Пані Параскевію Івашко вивозили до Сибіру із села Розтоків (нині Івано-Франківської області) у 1946 році. Тоді їй було 19. Невдала втеча із табору, десять років на лісоповалі, одруження із гуцулом комсомольцем, який невдовзі її покинув, бо з «неблагонадьожною» кар’єра неможлива, важка хвороба, праця серед чужих, але гарних людей, внуки від прийомного сина та любої невістки… І от сидить перед вами ця 83-річна жінка, яка щойно розповіла історію свого життя, спо‑ внену надзвичайно болючих моментів, у тому числі й найприкрішого – зради від найближчих, обіймає своїми струдженими руками онуків і каже: «Прожила гарне життя і не хотіла б у ньому нічого міняти». Коли я не сидів би перед цією жінкою і не бачив би її очей, не спостерігав би за її рухами, за її здатністю вслухатися, за її старанням розуміти навіть якісь цілком віддалені комп’ютерні зацікавлення своїх онуків – не повірив би. Оце і є палець в рані Христа, це і є Його воскресіння. Пані Параскевія – одна з багатьох незнаних жінок, яка вийшла переможцем із цього сповненого міжлюдської злоби ХХ століття.
Греко-католицькі парафії Казахстану власне багаті такими жінками й чоловіками – феноменами, про які мало хто знає, які доживають свого віку в країні, що стала для них рідною: тут вони прожили більшу частину свого життя, поховали своїх рідних та близьких, знайшли друзів, у тому числі серед казахів, німців, росіян, і, може, найбільше – знайшли тут свою Церкву. Пані Софія Дарвай на початку 90-их зробила спробу повернутися у рідний Гошів. Але коли приїхала, побачила там не ту церковну ситуацію, на яку сподівалася, до якої прихилилася серцем у Караганді. В Україні так багато міжконфесійної боротьби, змагальності без жодних моральних критеріїв, несприйняття іншого, родинні чвари на релігійному ґрунті… Подивившись на це, пані Софія повернулася назад до Караганди. Так і живе там, і повертатися до України не збирається.
Вдячність
У парафіян Греко-Католицької Церкви в Казахстані якось дуже легко зауважити вдячність. Вона різна, дуже часто стосується цілком протилежних речей, але очевидна, «намацальна». Колишні політв’язні та їхні діти вдячні за те, що мають нагоду молитися українською, спілкуватися із священиками з України. Розповідає жінка з Павлодару: «Колись я ходила до Православної Церкви. Прийду, думаю, раз, подивлюся сюди, до греко-католиків. А тут отець Ярослав Головчук каже до когось: «Принеси слоїк». Так мені аж серце стрепенулося: точно так, як мої вдома говорили. Так я уже тут годами… побуду в церкві – ніби зі своєю мамою поговорила». Говорить і плаче.
Парафіяни в Астані, Жолимбеті, Шидертах, Джезказгані вдячні, що можуть молитися їхньою рідною російською. Вони мило усміхаються, коли священик вставляє цілі українські звороти в російськомовну проповідь, за першої нагоди підходять до нього і запевнять в тому, що все прекрасно розуміють, а коли співають многоліття, з усіх сил витримують тверду «г» в слові «многая», але все ж таки переходять на своє рідне «лєта» у другому слові. Вони знають, що їхня Церква походить з України, з краю, з яким вони пов’язані хто в першому, хто в другому, хто в третьому поколінні, а хто – лише знаннями різних оповідей про країну, «де тече мед і молоко». Своєю вдячністю за це вони витворюють невидимі українські горизонти, так сильно затерті політизованим національно-патріотичним дискурсом у самій Україні. Бачити ці горизонти – насправді неймовірно велика радість.
Сестра Михайлина
На час мого візиту якраз припадав ювілей – 10 років місійної праці Сестер Служебниць у Казахстані. Цей ювілей збігається з особистим покликанням сестри Михайлини служити в цій країні. «Сюди не посилають з послуху, – розповідає. – Мусить бути власна воля». Побажання сестри Михайлини визначило долю місії в Казахстані. (Якщо б ніхто не зголосився, місія Сестер Служебниць в Казахстані не була би відкрита). «Це не було моє рішення, – продовжує сестра Михайлина. – Цього хотіла блаженна Йосафата (Гордашевська)».
Святкові Богослужіння з нагоди ювілею відбулися в храмі при великому зібранні людей і священиків з цілого Казахстану. На святковий обід з самої столиці Астани прибув навіть нунцій з почтом. Тонкий знавець політики Ватикану щодо УГКЦ в країнах пострадянського простору, він пильно вдивлявся у лиця маленької Церкви велетенського Казахстану. Яка перспектива цієї Церкви, де переважають люди старшого віку, але є і молодь, є монахині, є сестра Михайлина? Поки такі питання виринають у природному плині речей, присутність сестри Михайлини всьому додає простоти. Діти під її орудою співають українських, казахських, російських пісень, танцюють, а найважливіше – діляться своїм досвідом Церкви.
«В Казахстані мені якось легше було зауважити ті малопомітні речі, до виконання яких покликана Церква, – розповідає сестра Михайлина. Тут набагато простіше відкрити Ісуса, живого, присутнього, з Його допомогою і підтримкою, того, яким Він є насправді. На Західній Україні якось легше загубитися: є Церква, є священики, є можливість сповнити всі Таїнства без особливих зусиль. Людині всього вистачає, і вона розслабляється. А тут ситуація така, що потрібно бути постійно на сторожі.
Церква тут, хоч і велика, однак має той особливий родинний характер. Люди одне одного знають, після Богослужіння ще довго не розходяться. Ми знаємо проблеми людей, історію їхнього життя, вони знають історію нашого життя. Це те, чого нема в Галичині, де ми лише гарно привітаємося і розійдемося.
Буває, поїде хтось із нас в Україну, а коли повернеться, люди питаються: «А хто у вас там? Яка у вас родина? Як батько чи мама? А передавайте їм вітання!» Випитуються такі, здавалося б, подробиці. У цьому всьому відчувається ота родина в Христі, те, чим має бути Церква.
В Україні простіше знайти сповідника, особу, перед якою можна вилити душу. Тут священиків дуже мало, і ми всі дуже тісно співпрацюємо. А це часом стає проблемою. Інколи залишаєшся сам-на-сам з Ісусом. Але тоді тобі відкривається Бог…
До мене якось підійшов у магазині чоловік, мабуть, мусульманин. Спершу спостергігав за мною, а потім почав запитувати: Хто Ви, звідки, чи можете мати сім’ю, а чому не можете, що то за таке служіння? І так зав’язується розмова, коли за коротких п’ять хвилин треба викласти людині все – суть віри, зокрема те, чому ми відрікаємося від того, щоб мати свою сім’ю. Припускаю, що він так і не зрозумів моєї відповіді, але вкінці сказав таку фразу: «Якщо Богові подобається така жертва, то нехай Ваша жертва допоможе нам спастися».
Співпраця в українських середовищах
У Казахстані діє зо два десятки українських товариств. Держава підтримує національні меншини, систематично виділяючи невеличкі фонди на їхню діяльність. Кожне таке товариство отримує свою частку з одного паю, виділеного державою на українську громаду Казахстану. Ця обставина, разом із багатьма іншими, суто українськими факторами, не сприяє мирному співжиттю цих товариств. Фактично поле для їхньої співпраці створює Греко-католицька Церква. Чимало різних українських акцій, подій, зустрічей, публікацій відбулося власне в контексті життя окремих грекокатолицьких громад.
Спільними зусиллями було встановлено чимало хрестів, пам’ятних знаків, таблиць, які вказують на місця масових поховань найкращих синів та дочок України. Деякі з місць, у яких українська громада встановила хреста, на сьогодні вже набули міжнародного значення. Поряд із «українським» хрестом над місцем, де відбулося знамените повстання в лагері Кінгір, з’явився литовський і російський. Меморіал на місці масових поховань біля табору смертників Саралжині нараховує сьогодні понад десять пам’ятників: вірменський, казахський, німецький, чеський, литовський, російський, єврейський та інші. Кожен наступний кращий від попереднього. Український – найскромніший. Він був першим. До цього місця прибувають державні делегації з різних країн світу. Саралжин став неофіційним місцем вшанування пам’яті загиблих у радянських таборах.
Офіційних є також чимало. Але більшість із них насичені тою ж таки радянщиною. Ми побували в будинку управління Карлагу в Долінці, в якому сьогодні створюють меморіальний музей. Ідея гарна, й працівники музею працюють надхненно, але малоймовірно, що дитина, яка ніколи не чула про ГУЛАГ і про політичну систему, що витворила цю структуру, матиме адекватне враження про звірства, які тут чинилися, відвідавши цей музей: гарно вибілені стіни, сучасні підлоги, пластикові вікна, навіть тюремні камери з підвісними стелями й умонтованими в них світильниками – бракує там лише квітів на підвіконнях і душових кабін. Тому такого роду малобюджетні меморіали, які спонтанно виросли в Кінгірі чи Саралжині, великою мірою мають більшу вартість, ніж грандіозні пропам’ятні споруди, фінансовані урядом Казахстану.
Отець Ярослав Головчук
Особиста історія отця Ярослава у Казахстані має два періоди – спершу як братчика Василіянина, потім – як одруженого священика. Місце оселення його та його родини – Павлодар. Хата, яка свого часу планувалася під монастир, сьогодні служить помешканням для його сім’ї й водночас парафіяльною церквою. Саме в цьому випадку вислів «сімейна церква» дуже точно передає суть справи. У кожному разі, діти о. Ярослава колись зможуть без жодного вагання сказати, що росли вони в церкві, в тому розумінні, що серед їхніх іграшок було кадило, підставками для ляльок – церковні лавки. Дружина Тетяна дякує і пере, прибирає у церкві й куховарить, виховує дітей і залишається незмінною душею парафіяльної спільноти – і все це не виходячи за поріг свого дому, за поріг своєї церкви.
У греко-католицькій церкві Павлодару зустрів колишніх цілинників, які в 70-их приїхали на ці терени засаджувати вперше розорані степи й розбудовувати всю необхідну для життя інфраструктуру. Їх ніхто не силував переїжджати до Казахстану. Це був їхній вибір. Про Україну вони говорять переважно з дистанції, яку визначають статки й стабільність їхніх сімей, які вони змогли здобути в Казахстані. Україна на цьому тлі виглядає невдахою, країною, в якій вони, згідно з їхніми переконаннями, не могли б здобути і малої частки того, що здобули в Казахстані. Справедливо буде сказати, що серед греко-католиків цього покоління чимало людей заможних, інтелігентних, осіб, що належать до керівництва провідних галузей регіону.
Отець Ярослав обслуговує ще чотири парафії, середня відстань між якими – 130 км. «Буває, приходить думка, ну для чого долати такі віддалі задля кількох старших людей? – розповідає о. Ярослав. – Моментом істини стає сповідь. Щойно тоді розумієш, як важливо відвідувати цих людей із Святими Тайнами». До села Шидерти о. Ярослав старається доїжджати якнайчастіше. Я мав нагоду бути під час одного з таких візитів. Поки священики оглядають місце під побудову церкви, підходжу до гурту дітей слов’янської зовнішності. Діти розпитують про «людей з хрестами», про те, що вони роблять у їхньому парку. Поки ми розмовляли, діти називали священиків «хрістуси», «хрестітєлі», «святітелі», «святіши», щойно після моєї підказки взялися їх називати «священнікі». Містечку незабаром сто років, а церкви тут не було від початку його заснування. На моє запитання: «Чого би ви бажали для свого містечка? », діти наввипередки заговорили про те, щоб люди не вбивали одне одного. Аж моторошно стало від такого от несподіваного побажання.
Служби в Шидертах відбуваються у приватному помешканні Марії Миколаївни Сухацької, мабуть, чи не єдиної галичанки в цьому «посьолку», всі інші парафіяни – це росіяни, українці-східняки, білоруси й навіть казахи. Одного дня пані Марія зателефонувала більшості односельців і повідомила про те, що в її хаті будуть служити Літургію. Ось так церква в Шидерти й діє. Буває, що приходить до 50 осіб. «Нам в селі церкви дуже потрібно, – бідкається подруга пані Марії – Ніна Мацак. – У нас село депресивне. Молодь угрупуваннями воює між собою, вбивають одне одного… Жаху цьому нема ніякої альтернативи. Якби була церква в центрі села з куполом і хрестом, як належиться, то люди потягнулися би до Бога».
Священики служили російською. Одна старша жінка перехрестилася зліва направо. Мабуть, її внучка, десятилітня дівчинка, підбігла до неї і з великим тактом, знову ж таки не властивим у таких ситуаціях для дітей, тихо їй щось прошепотіла на вухо, а відтак склала три пальчики докупи, піднесла їх до бабусиних окулярів і поклала на себе один розмашистий хрест.
Співслужіння
Одна із головних причин моєї поїздки до Казахстану – зйомка матеріалу для документального фільму про блаженного о. Олексія Зарицького. Насамперед мав на думці записати інтерв’ю з особами, які його пам’ятають. Але таких залишилося небагато. Однак головним свідком його служіння виявила ціла Католицька Церква в її двох виразах – Східному та Західному.
З середини 60-их років, коли греко-католицькі священики вийшли на волю, вони служили як для греко-католиків, так і для римо-католиків – українців, німців, поляків, литовців. У тих часах отець Зарицький був одним із найдіяльніших священиків. Він ніколи не мав офіційного місця праці, щоб тим самим не обмежувати свої можливості діяти як священик. На місці землянки в посьолку Майкудук, в якій він підпільно відправляв Богослужіння для німців римо-католиків, наприкінці 70х (вже після смерті о. Зарицького) було збудовано католицький храм. Там, починаючи з 1979 р. почергово з римо-католиками служили і греко-католицькі священики. Цей факт злишається мало знаним серед загалу. Тоді, як УГКЦ була заборонена в Галичині, в Караганді, в посьолку Майкудук греко-католицькі священики служили офіційно українською мовою в католицькому храмі. Заборона почала діяти щойно в 1983 році. Здається, вона була пов’язана із настирливістю когось із Галичини, хто, вказуючи на храм в Майкудуку, домагався в Москві свободи й для греко-католиків Західної України. Ця історія завер‑ шилася тим, що одного дня греко католиків, які зібралися в храмі на Богослужіння, посадили в автобус і завезли до православної церкви: моліться, мовляв тут. Відтоді Греко-Католицька Церква знову повернулася у підпілля. Щоб підтримувати солідарність із греко-католиками, деякі німці римо-католики відвідували грекокатолицькі Богослужіння вже тепер не в храмі, а підпільно, в приватних помешканнях.
Оця співпраця та взаємна підтримка залишилася дотепер. Неподалік від Павлодара дієють дві парафії, які почергово обслуговують римо-католицький священик о. Йосиф Шмідтляйн і вже знаний нам о. Ярослав. Причому парафіяни ті самі. Просто одного разу служать латинську Месу, іншого разу Літургію.
Сьогодні Римо-Католицька Церква має в Казахстані дуже добре розбудовану інфраструктуру: чотири єпархії, велику семінарію, близько двадцяти монахів та монахинь, десятки храмів і приблизно 5 тисяч вірних; УГКЦ в Казахстані ще не має навіть канонічного статусу екзархату, лише шість священиків, п’ять Сестер Служебниць, чотири храми й близько двох тисяч вірних. Потенціал грекокатоликів більший у людях, для яких ближчим залишається православний контекст, православні традиції, православний інтер’єр храму, загалом православна субкультура Церкви. Натомість потенціал римокатоликів значно більший у добре організованих структурах і багатьох інших факторах, які з цього випливають. У мене склалося враження, що в сучасному Казахстані все ще можна говорити про плідну співпрацю Східної та Західної гілок Католицької Церкви, що загалом сприяє зростанню Христової віри серед людей.
Петро Дідула
Світлини автора
Дякую о. Василеві Говері, постольському делегату для греко-католиків Казахстану та Середньої Азії, який зробив усе можливе, щоб ця подорож відбулася і була плідною.
