Схід України. Межа тисячоліть. Епоха релігійного ренесансу, відродження духовних традицій одного з найдавніших народів Європи. Чи треба нам дивуватись тому, що до справи нашого спасіння Бог кличе Своїх найкращих учнів? Господь благословляє наш край за молитвами та подвигом наших єпископів, багатьох отців, братів та сестер у чернецтві. Їхнє самовіддане служіння та жертва (й у це не можна не вірити) обов’язково знайдуть свою нагороду у вічності.
Одним із таких найяскравіших прикладів для парафіян Донецько-Харківського екзархату стало жертовне служіння на теренах Донеччини протягом останнього десятиліття сестри Кекилії (Замуляк) зі Згромадження Сестерслужебниць Пречистої Діви Марії. Життєвий шлях цієї людини без перебільшення є суцільним прикладом досконалого подвижництва у співпраці з Божим Провидінням. Сестра Кекилія долучилась до розвитку церковної та освітньої системи в Бразилії й Аргентині, до розбудови храмів та інших церковних структур в Україні у напружений час виходу УГКЦ з підпілля. Нам – тим, кому довелось бути поруч із сестрою впродовж цих років, – здається, що вінцем її діл стала активна участь у становленні ДонецькоХарківського екзархату.
Народилась с. Кекилія 1941 року в Бразилії, в селі Жанґада. Батьки були селянами, мали п’ятеро дітей. Батько помер, коли діти були ще малі. Діди маленької Кекилії по маминій лінії до переселення у Бразилію в 1896 році мешкали на Тернопільщині (Теребовлянський район, с. Дарахів). Село, в якому народилась сестра, стало одним із перших місць заселення першої хвилі українських емігрантів. Переселенці збудували тут один із перших храмів, з іконо‑ стасом та оздобою в українській традиції.
З першими емігрантами до Бразилії приїхали священики. Трохи згодом вони запросили з України сестер, щоб ті навчали та катехизували вірних. У 1911 році сюди при‑ їхали перші Сестри-служебниці. Було відкрито два доми – в Прудентополісі та Ірасемі. На той час держава дала сестрам можливість отримати педагогічну освіту, завдяки чому вони могли засновувати та провадити школи в місцях поселення українців, викладали дітям українську мову. Хоча, треба сказати, був період, коли влада, побоюючись культурної експансії мігрантів, забороняла публічно вживати мову національних меншин. Переслідувань та арештів зазнавали навіть священики, які виголошували проповіді українською мовою.
Саме в цей нелегкий час до школи почала ходити с. Кекилія. За її власними спогадами, сестри навчали школяриків української мови підпільно. Початкову школу майбутня монахиня закінчила у Сестер служебниць. Згодом вступила до Згромадження і, будучи послушницею, навчалася у гімназії в Прудентополісі. По закінченні навчання сестра розпочала новіціят у Згромадженні Сестерслужебниць.
Після складання перших обітів сестра Кекилія переїхала до монастиря у місті СанПауло, де поєднувала навчання у педучилищі з викладанням для дітей. У тій місцевості вона прожила десять років.
Далі життєва дорога приводить сестру Кекилію до Прудентополіса. Тут вона вчителює у середній школі та гімназії, допомагає у вихованні молодих сестер. Через деякий час – нові завдання і нове місце: штат Ріо Ґранде до Сул, місто Каноас, де сестра вступає на факультет португальської та англійської філології місцевого університету, паралельно викладаючи в гімназії. Після закінчення вишу с. Кекилія працює в управлінні провінції як дорадниця. Повернувшись до Прудентополіса, викладає в гімназії англійську й португальську мови, а в монастирі працює над формацією молодих сестер.
У 1978 році сестра Кекилія закінчує спеціальний богословський курс для форматорів у Ріоде Жанейро. По завершенні курсу провінційна настоятелька запропонувала їй цікаву пасторальну роботу: в передмісті Куритиби, в районі Сан Брас потрібно було розшукати українських мігрантів, які, переїхавши до великого міста, починали втрачати зв’язок із Церквою. Ця місія тривала упродовж Великого посту. Сестра катехизувала щодня, запрошуючи до одного з домів по декілька родин. В останній тиждень посту вона провадила спільні Хресні дороги, кожну окрему стацію яких робили в іншій домівці. Пасху святкували також разом, на спільній Літургії у приміщенні школи. Згодом було засновано суботню школу для дітей з усіх районів цієї місцевості. Оскільки діти були з бідних родин, то дорогу для них оплачував отець парох. За сприяння сестри мешканці цієї місцевості отримали землю для зведення каплиці. Сьогодні на цьому місці вже стоїть храм. Такий експеримент став для самої сестри цінним досвідом у справі налагодження контактів із людьми та заснування парафії. Після закінчення цього проекту вона протягом двох років працювала директоркою школи в місті Апукарана.
У 1982 році с. Кекилія їде до Аргентини, де виконує обов’язки регіональної настоятельки чотирьох монастирів Сестер-служебниць. Вона допомагає активізувати апостольську діяльність, налагодити активне духовне життя у спільнотах, започатковує роботу з молоддю.
В Аргентині сестра познайомилась із новим, дуже цікавим явищем, якого в Бразилії не знала. До цієї латиноамериканської країни в 40х роках стали з’їжджатися емігранти з різних областей України. Це була друга хвиля еміграції, яка мала свої особливості. В цій країні сестра Кекилія мала змогу побачити вже три типи українців: одні – релігійні, які цікавились церковним життям, другі – патріоти, просвітяни, які вбо‑ лівали за відродження української культури більше, ніж за духовність, а треті – атеїсти, агенти Радянського Союзу, комуністи. «Аргентина дала мені можливість побачити, що таке Україна. Що то не є лише ті файні люди, які до Бразилії приїхали», – говорить сестра.
Сестра Кекилія прожила в Аргентині сім років і в 1989 році повернулась до Бразилії, до штату Санта Катарина, де вчителювала у школі неповних чотири роки.
У 1993 році с. Кекилія отримала запрошення на працю в Римі. Деякий час вона виконувала обов’язки настоятельки дому, а потім – економа головної управи Згромадження. Саме тоді розпочиналась відбудова монастирів на рідній землі її батьків. Сестри в Римі діставали кошти для відбудови домів в Україні. Це була надзвичайно відповідальна робота. За словами сестри Кекилії, вони писали листи до всіх єпископів Канади, Америки, Європи, Австралії. Допомагав їм у тій нелегкій праці один українець, що живе в Німеччині, – пан Микола Шаповал. Отриману допомогу скеровували з Рима на відбудову домів Згромадження в Україні. Таким чином, сестра Кекилія мала нагоду долучитись до відновлення Церкви в Україні. Крім того, живучи у Вічному місті, сестрі закінчила курс місіології в Папському Салезіанському університеті та курс із провадження беатифікаційного процесу.
Уже в ті згадані буремні 90-ті роки сестра мала змогу відвідувати у справах Батьківщину, а це зродило в неї бажання служити на рідних теренах. У 1994 році с. Кекилія катехизувала у Володимирі-Волинському та в Луцьку. Тоді ж вона побувала у Донецьку на освяченні каменя під будову нового храму. Це був її перший візит до столиці Донбасу. Саме тоді сестра відчула, що це і є «її обіцяна земля». Знаючи, що населення на Східній Україні здебільшого є атеїстичним і російськомовним, і що там Греко-Католицька Церква робить свої перші кроки, сестра хотіла працювати саме тут – де все тільки починалось.
На Різдво 2000 року сестра Ке‑ килія відвідала свою батьківщину – Бразилію, та відчинила «святі двері» у кожній хаті своїх братів і сестер. У Римі є спеціальні двері в базиліці святого Петра, які відчиняються у ювілейні роки. Ці двері символізують Ісуса Христа: «Я – двері». У кожній хаті, за традицією, також відчиняли головні двері зі спеціальними моли‑ товними читаннями та побажаннями, аби Христос в особливий спосіб народився у цій родині. Привітавши таким чином з початком нової ери своїх близьких, сестра відчинила для себе двері в Україну, що стало новим етапом її служіння.
25 травня 2000 року з благословення владики Василя (Медвіта) с. Кекилія разом із с. Вірою Курищук приїхали в місто Донецьк. «Коли я приїхала працювати на Східну Україну, – розповідає сестра, – Бог дав мені відвагу до всього. Тут я нічого не боялась, ані бути сама, ані спати сама, ані одержимих, яких побачила вперше. Я була готова порати цю посушливу господарку, яку доручив мені Господь, насаджувати те, що добре, викорінювати те, що зле. Нічого мене тут не дивувало й не розчаровувало, ані люди, ані православне середовище…»
У липні 2000 року сестри набрали першу групу для навчання на катехитичних курсах. Робота з їх організації вимагала великих зусиль та відповідальності як від сестри, так і від священиків, які мусили обрати серед прихожан людей для навчання, а в подальшому – забезпечити їм духовний провід та пастирську опіку на парафії. Зі свого боку сестра влаштовувала зустрічі катехитів і намагалась провадити тих людей, які після закінчення курсів, щойно ознайомившись із церковним та парафіяльним життям, вперше приступали до Святих Таїнств Сповіді та Причастя. Трохи пізніше с. Кекилія заснувала молитовний дім Володимирської Божої Матері, де під її проводом проходили заняття Благовісного братства (його члени брали участь у катехитичних курсах) та Біблійного кола.
Прощаючись із своєю духовною родиною у місті Донецьку, сестра з притаманними їй оптимізмом, великою вірою та надією на Боже благословення дивиться вперед. В цих обставинах вона намагається утверджувати нас у вірі власним прикладом покори, довіри та любові. «Служіння в Україні завжди було моєю мрією, яку Господь ласкаво здійснив!» – каже вона.
Валерій Бабенко, Поліна Батрак
