ВИСНОВКИ
II
УКРАЇНСЬКА ПОМІСНА ЦЕРКВА – ЦЕ САМЕ ЦЕРКВА БОЖОГО ПЛЯНУ
І БОЖОГО БЛАГОВОЛІННЯ
У цих висновках із аналізи поняття «ЦЕРКВА» ми особливою мірою будемо зосереджувати нашу виключну увагу на Українській Церкві.
У попередніх наших роздумах про Церкву ми стверджували, що Ісус Христос, встановляючи Свою Церкву, не встановляв її, як якогось Інтернаціоналу (це ж чисто людський винахід і єхидна політична ідея, що ніколи не може бути реалізована ні гармонійно, ні згідно з законами природи), а, зовсім певно, як ЦЕРКВУ НАРОДІВ. Ці Церкви Народів єдино у суто тотожній ВІРІ єднаються із собою у ОДНУ — СВЯТУ, СОБОРНУ Й АПОСТОЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ.
У всьому іншому вони САМОБУТНІ. Вони, отже, самобутні — у своєму церковному й істинно християнському благочесті, у своїй, випробуваній віками, правовірній християнській духовості, у своєму довговіковому й священному для них обряді, у своїх, правно набутих, правах і загалом у всьому, що становить індивідуальну і особисту ідентичність даної Церкви.
Ідеться нам головним чином про УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ. Нам, однак, українцям, історія встругнула неабиякого фіґля. Колись одна, могутня і славетна перед Богом і людьми Церква, властиво, знічев’я поділилася і стала з віками двома Церквами. За однією Церквою закріпилася назва Католицької, за другою — Православна Церква. До котрої, отже, з них ми можемо відносити вирішне у цьому питанні окреслення: істинна Христова Церква? Як би дивно й не звучала відповідь на це питання, то ця відповідь мусить бути тільки така: ДО ОБОХ ЦИХ ЦЕРКОВ відноситься це суттєве окреслення: ХРИСТОВА ЦЕРКВА. І то в однаковій мірі й з однаковим правом.
Очевидно, як всі інші християнські деномінації, що існують тепер на українській землі або й на поселеннях у світі, ми не можемо ніяким чином підтягати себе під спільний знаменник «Української Церкви». Бо вирішальним для цього є факт первісности Церкви, як такої, започаткування її згідно з усіма началами й нормами справжньої Християнської Церкви і збереження та й дальше продовжування кожної йоти первоначального Христового встановлення Церкви.
Отож, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА — це як ПРАВОСЛАВНА, так і КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА.Властиво кажучи, уся Вселенська Церква послуговувалася у перших віках цими термінами: «православний» і «католицький», а Українська Католицька Церква ще й по сьогоднішній день уживає цього виразу «православний» у відношенні до своїх вірних у своїй Божественній Літургії. Це, однак, не має нічого спільного з тією коннотацією чи ідеофікцією, що її набуло це слово вже після роздору Церков.
Власне, це надзвичайно дивний факт. Властиво ж ніщо не розділює ці Українські Церкви між собою. У святій своїй Вірі вони ідентичні до тієї міри, що можуть уживати для своїх Богослужб ті самі свої священні тексти (поскільки, розуміється, ці тексти не зіпсовані Москвою); по своїй церковній традиції вони однаково консервативні, по своїй ревності бути зразковою Церквою по Христових заповітах (а не по своїй широколіберальній людській інтерпретації) — вони однаковісінькі. Навіть оте формальне відчуження від себе не починалось з їхнього власного задуму та їхнього власного стимулу. Попрацювали над цим сторонні й дуже лукаві та єхидні сили. Наперед греками опановане, здавалось би, «наше» монашество і таки грецькі, нахабством наслані, митрополити чи емісари грецьких патріярхів, а віки пізніше, зате ж безперебійно аж по сьогоднішній день — московське нашестя.
Це наша українська добродушність і ревність у своїй щирохристиянськості попалися у сіті лукавих і стали жертвою чужих, навіть нам ворожих політичних їх аспірацій. І, на превеликий жаль, це їм удалося. Але нам і досьогодні навіть не спадає на думку перевірити ґрунтовно ці нещасні факти нашої історії, розглянути їх тверезо і врешті сказати собі самим: як довго ще нам мотатися і борикатися у цих, наставлених для нас, сітях?
Між іншим, це дуже знаменний факт. Тоді, коли гороїжились грецькі патріярхи проти Риму і коли Візантія-Царгород представляла собою тільки осідок ніким неперевершеного цезаропапізму, Україна зовсім не була зацікавлена у цій ривалізації Візантії зі старим і славетним Римом. Єдино політичні рації примушували Україну рахуватися із новопоявленою силою.
Історія ясно говорить, що вседержавна християнізація України (988 р.) не прийшла з Візантії (Царгороду) чи, як ми звикли казати, з Греції, а всі факти підказують, що це було сусіднє слов’янське середовище, де вже й був свій власний Патріярхат. І якби хто не обожнював цієї Візантії (ну, «Греції» в нашій версії), то зовсім неможливий був такий подвиг для тієї ж Візантії, як хрещення України.
Адже ж для християнізації такої гігантської країни, як наша Україна часів Володимира Великого, треба було б сотень духовників, що могли б роз’яснити українській людності на зрозумілій мові принаймні елементарні правди християнської віри та й гідно підготовити цю людність до хрещення. Ми знаємо натомість, що сотню літ пізніше навіть ті наслані до нас митрополити з Візантії ні бельмеса по-нашому не знали. Не маємо ні найменшого натяку якогонебудь хронікаря, щоб Візантія малаколинебудь якісь, хоч би й маленькі, місійні станиці на території України. Зате ж нам відомий зовсім певний факт, що Українська Церква часів Володимира Великого була вже настільки авторитетною, що мала своїх єпископів, які засідали у державній раді володаря України. Це не католицька гіпотеза, а православний історик Прісьолков і протестант д-р Кох доводять, що християнізація українського народу не прийшла з Візантії, а з Охриди, отже з Болгарії.
Зовсім певний факт, що перші голови Української Церкви, київські митрополити були не греки, а болгари чи навіть удомашнені вже на українській землі «русичі».
А зовсім безсумнівний митрополит, один із перших, був наш преславний Іляріон, з крови й кости українець. Щойно п’ятий із черги митрополит України був насланий нам греками.
Самі ж греки ніколи і ніде не згадують про хрещення України, так якби воно ніколи не відбулося. А хіба ж, коли грецькі літописці з підкресленням згадують про подружжя Володимира Великого з Анною, сестрою візантійського базілевса, то не повинні б обминути далеко більшої події, що нею було хрещення України. Та це ж було унікальне хрещення, всенародне і вседержавне хрещення такої широкорозпростореної, такої могутньої країни, як тодішня наша Україна. Було б і на чім погріти свої руки загребущі й було б чим повеличатися. Та, очевидячки, це був для греків дуже неприємний факт, коли вони змушені були про нього замовчувати.
Навіть коли б ми пішли аж так далеко, що припустили б (на велику догоду всім засліпленим прихильникам цієї абсурдної легенди), що Україна прийняла християнську віру з Греції, то навіть толі ми мусіли б пам’ятати, що час прийняття нами офіційного християнства був ще далекий до роздору двох найбільших тоді Церков. Адже цей роздор стався 56 років пізніше. В 988 р. уся Христова Церква була ще однією Церквою, отже, так самісінько православною, як і католицькою. І на це ми маємо цілий ряд достовірних документів.
Та знову дивний факт встає перед нами. Навіть після роздору церков Українська Церква зовсім не була зацікавлена Візантією, хоч з боку тої ж ішла все більш посилена кампанія заволодіти своїми впливами Україну, Навпаки, Україна вдержувала свої зв’язки зі старим Римом. Все це щонайменше значить стільки, що впоєним нашими ворогами передрішенством ми ніколи не будемо в можливості виплутатися з труднощів, а саме навпаки — ми задавимо себе якраз цими труднощами.
Так, як складались для нас події серед уже затьмарених періодів нашої історії, якась частина нашої Церкви стала таки на стороні Візантії і сліпо пішла на її услуги. Ці стали себе величати явно вже назвою православних, тобто єдино правовірними у Христовій Церкві. Не йшлося про догмати Віри, а йшлося виключно про те: Рим чи Візантія? Це практично значило стільки, що все, що виходить з Візантії, усе добре, а все, що від Риму виводиться, лиховісне й богопротивне… З часом більшало цих православних на нашій землі.
Але наша церковна ієрархія таки у своїйбільшості була вірна своїй київській традиції і в душі була радше по-католицькому наставлена, коли вже явно і «славно» стали проти себе дві розірвані Церкви. Коли ж ідеться про наших державних володарів, то ми мусіли б їм пришити ярлик радше католицькости, як православ’я. Про це свідчать постійні їх зв’язки із Заходом, і з Римом.
Але на лад у нашій Україні та в нашій Церкві зовсім не заносилось. Покористувалися цим роздором поляки, що розклали нас уже в безвихідь. Та найбільшої руїни, і то дощентної, доконали з цього саме приводу москалі, до яких ми так щирогарячо поспішали з несенням до них слова Божого, з творенням для них їхньої мови (якої вони не мали), з започаткуванням у них письменности, грамоти й освіти і творенням для них людської культури. Москалі зразу таки знайшли у цьому православ’ї ціну для себе, а тільки зі свого боку вони його вкрай зфанатизували і зовсім виродили.
Зайвий вже раз історія жорстоко закпила собі з нас. Були між нами і братні свари й бучі, і навіть криваві розправи. Але москаль постійно на цьому вигравав, аж доки якось знічев’я не став вже «старшим братом», а вірна частина первісної нашої Церкви — зненавидженим «поляком» і «зрадником віри».
Про долю «Уніятської Церкви» була вже мова попередньо. Не було б доцільним висвітлювати найновішої нашої історії. Скажу тільки, що «грецька віра» чи «греко-православна віра», «візантійський обряд» і всякий візантизм нас всіх засліпили і приголомшили. А це все без найменшої уваги на те, наскільки кожне з них має якусь реальну вартість для нас, українців, що все таки прожили за документованою історією 1,000 років своїм власним життям, створили культуру, далеко багатшу за тих, яким поклоняємось, і найголовніша річ, ще не збираємося сходити з кону історії.
У заключному слові маленьке питання до наших братів-православних. Коли православна віра є невід’ємно сплетена з нашою національною ідентичністю, то чому ж саме у 1920 р. мусіла таки бути створена Автокефальна Українська Церква, що понесла стільки жертв, що не менші від жертв Католицької Української Церкви? Дозвольте, що піддам вам відповідь. Вона така: «Нікуди дальше не можливо було іти з москалями». Я свідомий того, що декому таки втолоченого йому «православ’я» не стерти з душі. І тому поставлю друге питання. Ось воно: «Коли ми йота в йоту однаковісінькі у нашій Вірі, в обряді й у дорожінню нашою предківською і святою Церквою, то що стоїть нам на перешкоді об’єднатися братньо у спільній Христовій Церкві? Ми ж не перестанемо дальше бути Українською Церквою, отже, тією Церквою, відносно якої^сам Господь наш Ісус Христос виразно хотів, щоб Його Церква була Церквою поодиноких народів?»
Це 1000-ліття офіційного удержавлення нашої воістину християнської Церкви вимагало б перш за все нашого братнього поєднання. Але поєднання не на словах чи ритуальним обніманням один одного, а гідним цього Тисячолітнього Ювілею конкретним та історичним вже по всі віки ЧИНОМ.
