Присутність Церкви візантійської традиції на території Італії, де, здавалось би, панує цілковита «монополія» Латинської Церкви, може видатись дивною, але існування Італо-Албанської Церкви має свої причини, які ведуть у глиб віків. Грецькі поселення на півдні Італії існували ще з другої половини ІІ тисячоліття до н.е., проте жваве освоєння цих теренів греками відбулось у VIII – VI століттях до н.е. Достеменно невідомо, яка форма християнства була поширена в грецькому середовищі Італії на початках християнської ери. Ймовірно, початки Грецької Церкви в південній Італії сягають V – VI століть, але інтенсивний розвиток церковного життя в руслі візантійської традиції розпочався тут з VII – VIII століть. Пов’язаний він був з ісламським завоюванням Леванту і Єгипту та масовим переселенням монахів на італійські терени.
В 726 році візантійський імператор Лев ІІІ Ісаврянин вилучив південно-італійську область з-під влади Єпископа Риму і підпорядкував її Константинопольському Патріархові, що значно посилило візантійські впливи у цьому регіоні. Новий притік християн східної традиції до Італії відбувся під час іконоборчих переслідувань у Візантії. Загалом протягом VIII століття в Італії знайшли прихисток кілька десятків тисяч монахів із Сирії, Палестини та Візантії, що сприяло значному розвиткові громад візантійської традиції з густою мережею парафій та численними монастирями. В самому Римі існувало відразу кілька грецьких монастирів, а на південному узбережжі Італії їх були сотні. Переміни в житті цієї спільноти відбулись після завоювання півдня Італії норманами. Почалась поступова заміна грецьких єпископів латинськими при збереженні традицій «східних» парафій. Таким чином латинські єпископи здобули владу і над латинськими громадами, і над візантійськими, висвячуючи священиків для двох обрядів. Така ситуація сприяла поступовій латинізації візантійських структур, яка закінчилась майже повним зникненням парафій візантійського обряду в Італії.
У XV – XVI століттях там ще душпастирювало кількасот священиків, частина з яких були втікачами після падіння Константинополя в 1453 році. А в 1695-му залишився тільки один грецький священик і один грецький монастир святого Ніла біля Рима. Така сама латинізація відбулась і в грецькому середовищі на Сицилії. Поодинокі грецькі парафії існували в Італії аж до XVIII століття. (В Анконі грецька парафія втратила храм у 1833 році. Ця будівля була надана грекам Папою, які розірвали стосунки з Римським престолом у 1797 році). Але процес повної асиміляції греків у латинському морі, що супроводжувався зникненням парафій візантійського обряду, був зупинений двома хвилями албанської еміграції, які відбулись у XV столітті після низки невдалих антитурецьких повстань. Внаслідок цього італійська спільнота, додержуючи візантійської традиції, набула багатьох рис албанського християнства. Саме тому сучасна назва Церкви не відображає її грецьке походження, а тільки албанське. За приблизними підрахунками албанські біженці заснували на півдні Італії від 80 до 120 поселень. Албанські парафії були підпорядковані латинським єпископам, проте згодом тиск і підозри з боку латинського клиру посилювались, що змусило втрутитись у ситуацію Єпископа Риму, який упродовж першої половини XVI століття кілька разів виступав на захист східного обряду. Греко-албанська спільнота Італії й далі асимілювалась. У 1577 році Папа Григорій ХІІІ відкрив у Римі грецьку колегію святого Атанасія, в якій мали змогу вчитись греки, а згодом русини-українці. У 1595 році для спільноти візантійського обряду був призначений окремий єпископ Герман Кусконаріс. Але й це не зберегло цілісності греко-албанської групи. Ситуація змінилась щойно у XVIII столітті, коли 1742 року Папа Бенедикт XIV видав буллу Etsi Pastoralis, якою прагнув зміцнити становище парафій, що додержували візантійської традиції. Ще раніше, в 1732 році, у Калабрії відкрили семінарію для албанців. Ще одну в 1742-му – у Палермо. 6 лютого 1784 року для італо-албанців сформували ординаріат Сицилії, який очолив Георгіо Стассі, титулярний єпископ Лампаскуса. Аби зберегти цілісність спільноти східних християн, Римський престол насамперед прагнув закріпити рівність обох традицій – латинської та візантійської. Цей процес, розпочатий Папою Бенедиктом XIV, продовжив Лев ХІІІ відомою енциклікою Оrientalium dignitas. Після багатовікової перерви повноцінні єпархії для вірних візантійської традиції в Італії були відновлені аж у ХХ столітті.
В 1919 році утворили єпархію Лунгро в Калабрії, а в 1937-му – єпархію П’яна-дельї-Греці на основі ординаріату Сицилії. В тому ж році грецький монастир святого Ніла (Гроттаферрата), заснований 1004-го Нілом Россанським, вилучили з-під влади місцевого єпископа. Він набув статусу територіального абатства і був підпорядкований безпосередньо Римському престолу. В 1941 році єпархію П’яна-дельї-Греці перейменували – вона почала називатися П’яна-дельї-Албанезі. Протягом ХХ століття очільники двох італо-албанських єпархій і представники монастиря святого Ніла відбували спільні синоди, на яких розглядалися різні питання внутрішнього життя греко-католицької спільноти Італії. Останні відбулись у 2004 і 2005 роках. На них порушували питання катехизації, формації священиків, канонічного права, місії та екуменічних зв’язків. Італо-Албанська Церква налічує 60 тисяч вірних. Єпархія Лунгро охоплює 29 парафій, а єпархія П’яна-дельї-Албанезі – 15. Монастир святого Ніла (або Марії Гроттаферратської) має статус територіального абатства. На сьогоднішній день це єдина обитель з низки заснованих греками ще до розколу між Західною і Східною Церквами (1054 р.). Незважаючи на те, що більшість грецьких монастирів з часом втратили східну ідентичність і прийняли латинську традицію або взагалі зникли, Гроттаферратська обитель існує як східний монастир донині. В 1882 році Папа Лев ХІІІ задля збереження традиції монастиря наказав очистити обряд від латинських запозичень, що й було зроблене. Керують монастирем настоятелі в сані архимандрита. У ХХ столітті в Італії відкрили ще кілька монастирів східної традиції, а настоятель Гроттаферратського монастиря став одночасно архимандритом Василіянського Чину Гроттаферрати (Ordo Basilianus Italiж, seu Cryptoferratensis, O.S.B.I.), заснованого в 1571 році. На чолі єпархії Лунгро стоїть єпископ Донато Ольверіо, а єпархію П’яна-дельї-Албанезі до квітня 2013 року очолював Сотир Феррара. Архимандритом монастиря святого Ніла з 2000 року є Емільяно Фабрікаторре.
