Національний міф. Що це таке?
Кажуть, історик має лише подавати факти, не даючи їм оцінку. Це не зовсім так. Будь-який історик дає оцінку, бо на те він історик. Будь-який історик, навіть найбільш неупереджений, виважений, об’єктивний, дивиться на те, що давно минуло, через призму своїх переконань, своєї віри, свого патріотизму, своїх уподобань. А коли заходить мова про національних істориків, істориків, котрі описували долю своїх народів, то тут усі без винятку прагнули показати місце свого народу в світі, його право на велич, на свободу і життя на своїй землі. Зараз це називається творенням національного міфу, тобто загальної концепції, в світлі якої розглядається все, що сталося з народом і його землею упродовж віків. Класичним прикладом національного міфу є Старий Завіт. Історія Ізраїльського царства для авторів Біблії була історією відносин Бога зі своїм народом, успіхи євреїв – нагородою за праведність, іноземна окупація – як кара за гріхи, а повернення з полону – як прояв Божого милосердя і водночас нагородою за навернення до Нього. Своєрідним творцем національного міфу для римлян був Вергілій. Якою б казкою не здавалася «Енеїда» сучасним читачам, для тодішніх римлян історія переселення решти троянців до Італії була найперше апологією величі Риму та його завоювань.
Творці національних міфів мислили так: мій народ славетний, має право на велич, ми пишаємося своїми подвигами, возвеличуємо своїх героїв і ненавидимо наших ворогів. Якщо ми когось завоювали, то це тому, що в нас мужні воїни та добрі полководці, і ми цим пишаємось. Якщо нас хтось завоював, то це тому, що вони ненажерливі завойовники, ми їх ненавидимо і намагатимемось скинути вороже ярмо. Правда на нашому боці, а не на боці ворога, Господь за нами. Чорний принц спалив половину Франції, але ми любимо його, бо він бився на нашу Англію. Святослав Ігорович зрівняв Хозарію з землею, нагнав страху на болгар та візантійців, але ми його любимо, бо він – наш князь. Петро Перший згноїв тисячі на будівництві Петербурга, але росіяни люблять його, бо він працював задля величі Росії. Жорстокі татари нападали на Україну, а мужні козаки-шляхта-міщани оборонялись від них. Знаємо, знаємо, і книги про це написані, і фільми зняті… Козаки нападали на турецькі міста, грабували їх, палили. Нехай про це турки співають, а для нас козаки – герої, бо боронили Україну. І правильно, нехай кожна нація має своїх героїв. Ми пишаємось тим, що били турків (поляків, візантійців, росіян, угорців – потрібне підкреслити). А вони тим, що били нас. І всі щасливі. Бо національний міф – річ суто національна, і в кожного він свій.
Мета національного історичного міфу – звеличити свій народ, щоб люди пишались своїм минулим. А коли міф створений, коли на майданах поставлені мідні вершники, тоді вже можна говорити про об’єктивність, рефлексувати на тему хто правий, а хто ще правіший, визнавати провини… Але пам’ятників не зносити і заслуг не знецінювати. І так серед усіх народів! Принаймні серед тих, які спромоглися на те, щоби мати своїх, а не «запозичених» істориків.
Англійці, росіяни, євреї – всі вони належать до націй, що мають чітко сформовані національні міфи. А ось у нас, українців, національний міф тільки твориться. Не те що б у нас його не було – свій пантеон героїв і злодіїв Україна має. Але пантеон цей дуже приблизний і герої зі злодіями можуть у ньому навіть мінятись місцями. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Андрей Шептицький, учасники Берестейської унії, вояки УПА – на цих та інших діячів, на ці та інші події по-різному дивились у різні часи, навіть тепер до цілковитої згоди не дійшли ні історики, ні пересічні люди.
Два розколи і громадянська війна
А чому так сталося? Бо, по-перше, з 1349 аж по 1991 рік Україна постійно перебувала під якимись окупантами. Наш національний міф почав формуватися наприкінці ХVІ століття, коли під впливом доби Ренесансу та всіляких реформацій ми почали активно читати, писати, думати, приміряти різні історичні костюми. І шляхтичі, і козаки, і Іпатій Потій, і придворні вчені князя Острозького писали книги, в яких кожен на свій лад тлумачив національну ідею українців. «Роксоланія», «Дніпрові камени», «Вірш на погреб Сагайдачного»… То були, мабуть, перші спроби осмислити історію і сучасність українського народу. Шляхетський народ, козацький народ, частина католицького світу, цитадель православ’я, нащадки Володимира – всі ці іпостасі «приміряла» молода нація, яка переживала своє перше відродження. І ось у цей період українці проходять два великі розколи, які врешті-решт привели до Хмельниччини.
Перший розкол – соціальний. Ситий голодного, звісно ж, не розуміє. Але на українських землях ця сумна істина набула ще одного виміру: українські магнати переймали польську культуру і переходили у католицтво. Католицька церква була здебільшого церквою поляків. Такі представники «латинської Русі», як письменники і гуманісти Оріховський, Кленович, Гербурт, Верещинський та багато інших, погоди, як то кажуть, не робили, до переходу в католицтво ставились як до перетворення на поляка. І нехай покатоличений магнат щедро жертвував на православні церкви і смачно годував православних іконописців – це нічого не змінювало. Тим паче що таких свідомих було мало. Пожертви Острозьких, Заславських, Сангушків та інших сполонізованих руських родів йшли переважно на костели. І якщо згадати, що Православна Церква була в ті часи головним стрижнем національної ідеї Русі-України, виходило, що багатії наші щораз більше віддалялися від міщан, селян, дрібної шляхти і козацтва, ставали їм чужими… І коли впродовж ХVI – XVII століть тривало наше національне відродження, більшість магнатів до нього не долучились, і традиційний соціальний конфлікт між багатими та бідними доповнився ще одним виміром – національним. В той час, як козаки на чолі з Богданом Хмельницьким вирішили виступити за свої привілеї проти шляхти, той рядовий на перший погляд «рокош» швидко перетворився на війну «Русі» проти «ляхів».
Другим розколом став розкол релігійний. Підготовка Берестейської унії Іпатієм Потієм та реакція на неї Василя-Костянтина Острозького спричинили чимало конфліктів. Обидві сторони мали своїх ідеологів, які невтомно строчили твори за і проти унії. З друкарень православних та уніятів почали виходити десятки книг, в яких прихильники і противники єдності з Римом блискуче, переконливо, аргументовано, красиво доводили свою правоту і безглуздість опонента. При цьому книг нейтрального, теологічного, просвітницького змісту вони майже не писали, а те, що писали, губилось на тлі гучних міжконфесійних перепалок. На ці перепалки була витрачена ледь не половина усього запалу, усієї енергії тодішніх церковних діячів. Звісно, православний митрополит Петро Могила і його унійний колега Йосиф Рутський вважали себе братами у Христі, листувались і обмірковували плани «поєднання Русі з Руссю», але про ту закулісну дружбу мало хто знав… Зате війну «Русі з Руссю» вели завзято, і тодішні творці національного міфу розбурхували її як могли. Коли Хмельницький підняв козаків, до соціального виміру (бідні проти багатих) і національного («Русь» проти «ляхів») додався ще один – релігійний (православні проти католиків та уніятів).
Сьогодні до Хмельниччини можна ставитись по-різному. По-різному до неї ставились і сучасники. Але й ті, хто молиться на Хмельницького, й ті, хто на нього плює, повинні визнати: саме завдяки його війні козацька держава стала першою Українською державою з часу падіння Королівства Руського. Саме Хмельниччина стала стрижнем, навколо якого й далі формувався наш національний міф. Ми вибороли собі вольності та права проти ляхів, які зневажали наші права, проти католиків та уніятів, які мріяли навернути усіх нас до латинства. Тож козаки герої, а ті, хто воював проти них, злодії. Наша віра – православна, католики – вороги, уніяти – зрадники.
Для соратників Хмельницького, які завдяки визвольній війні перетворились із бідної шляхти на багатих можновладців, то все звучало досить гарно. Проте цей міф мав дуже великі недоліки, і недоліки ці досить швидко вилізли. Міф цей був створений завдяки двом розколам (релігійному та соціальному), обмежував націю учасниками козацького повстання і залишав за бортом національного корабля уніятів, магнатів і ту шляхту, міщан, що не приєднались до Хмельницького. Себто більшу частину майбутньої України. Отже, козацький національний міф не налазив на Україну, наче замала сорочка. Звісно, з часом він «підкоригувався» б під реальність… Але несподівано в процес націотворення втрутились представники братнього народу.
Особливості слов’янського братерства
Коли на Переяславській раді в 1654 році російський посол відмовився присягати від імені царя, що зберігатиме козацькі привілеї, розумних людей це змусило замислитись. Недарма половина полків присягати цареві відмовилась. Бо українці відносини з Росією уявляли як відносини сеньйора і васала: васал служить сеньйору, а той охороняє його і шанує його права. Та Москва про феодальні відносини забула, мабуть, ще з часів Івана Третього, а про права підданих і поготів. Не те щоб там аж так ненавиділи українців – в них з нами просто не співпадали менталітети. І як тільки козацька Україна була поділена навпіл між Москвою та Варшавою, лівобережна її частина була міцно прив’язана до Росії, царський уряд почав ще сильніше «зливати» українців з росіянами. А коли в 1687 році обрали гетьманом Івана Мазепу, то зобов’язали його «народ Малоросійський усілякими засобами з Великоросійським народом з’єднувати» і «не допускати голосів таких, що Україна є Гетьманщиною, а не про‑сто часткою її царської пресвітлої величності Самодержавної Держави». Звісно, поки Мазепа був гетьманом, обходив всі ці заборони, навіть знову перетворив Україну на самостійну державу, але незабаром Петро Перший таки вирішив Гетьманщину скасувати, що й змусило Мазепу перейти на бік шведів і стати героєм для українців та зрадником для росіян. Водночас в українських друкарнях можна було друкувати книги тільки російською мовою, а в українських церквах виголошувати лише «голосом, свойственным великорусскому наречию».
Росія почала нав’язувати нам своє бачення нашої ідентичності. Ми стали частиною єдиної Русі, що вирвалася з-під чужоземної опіки і впала в обійми старшого брата. Богдан Хмельницький став борцем за слов’янську єдність, і Україна відтоді могла жити та процвітати лише в складі Росії. Звісно, процвітанням тут і не пахло, але були такі, хто в цей національний міф вірив. Його класичне вираження – «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича. В цьому творі Малоросія розповідає Великоросії про свою історію, свої подвиги, а також про те, як приєдналась до Великоросії як рівна до рівної:
Хмельницкий,
созвав войско свое и ободря,
Российскому государю себя известил,
Ему со всею Украиною
поддал и покорил
Не думай, чтоб ты сама
была мой властитель,
Но государь твой
и мой общий повелитель.
Почему почитаю тебя равну себе.
На що Росія відповідає:
Отсель и чины твои равнять с мерой стану И от дружбы с тобою вечно не отстану. Мы будем в неразрывном впредь согласии жить И обе в едном государстве верно служить
Щоправда, друкувати «Розмову» цензура заборонила, навіть міф цей вважала лише перехідним ступенем – у кінцевому рахунку на нас чекала, як писав Гоголь, «втрата національності і повне зрівняння з російським народом». Саме на це були скеровані репресії проти друкарень та Могилянської академії, закриття українських шкіл. Що ж, поняття братерства у кожного своє.
Половина України – за бортом
Цей міф про братерство двох народів міцно засів у наших головах і показав свою силу, коли в нас появились свої історики та почали писати про історію української Церкви. Багато чого тут можна списати на російську цензуру. Згадаймо хоча б те, як Костомарова змусили спалити дисертацію, в котрій мовилося про позитивні наслідки унії. Але в ХІХ столітті автора «Історії Русів» Кониського, Костомарова, Куліша та інших істориків-українців до Огієнка включно не треба було переконувати в тому, що уніяти знадобилися полякам для знищення української Церкви. Понад те, через поширення москвофільства на Західній Україні такі ідеї перекинулись і на деяких галичан. Отже, по всій Україні серед істориків, письменників та інших мислячих та впливових людей з’явились два упередження. Перше – Берестейська унія була інспірована Ватиканом і поляками як засіб тиску на українську Церкву, а значить уніятська Церква не може бути українською за духом. Друге – українські магнати і непокозачена шляхта були виключно гнобителями українського народу та української Церкви.
Частково ці упередження були дійсно закинуті російською пропагандою. Все ж таки після поділу Речі Посполитої, коли Волинь і Поділля приєднали до Російської імперії, уніятів почали «возз’єднувати» з православними. І владі, і Церкві треба було підвести під це якусь «марксистську» базу. Захищали такий підхід і в радянські часи, пояснюючи, що в країні переможного пролетаріату для шляхти місця не було, і ходити дозволялося тільки до Російської Православної Церкви. Але ці упередження в значній мірі цілком природно виходили з козацького міфу, адже козаки боролись за простий народ, проти магнатів, проти унії, за православ’я. Ці упередження призвели до двох великих проріх в українському національному міфі: по-перше, через них за бортом української ідеї опинились усі греко-католики, адже якщо церковна унія – це спроба знищити українську націю і Церкву, то і церковні реформи уніятів, і просвітницька діяльність УГКЦ, виявляється, не можуть бути складовою частиною українського міфу; по-друге, так само за бортом «українського корабля» опинились шляхта і магнати, чиї замки так вихваляють теперішні екскурсоводи…
Ще Шевченко глузував, що замки і палаци – це свідки рабства, в той час як козацькі могили – свідки свободи і що з цього випливає, що Україна – нація волі. При всій повазі до Кобзаря, такий підхід дещо обмежує нашу історію і нашу націю. Будь-яка нація складається з кількох соціальних шарів: з еліти (дворяни, магнати, багаті підприємці), інтелігенції (духовенство, світські вчені, митці), середнього класу (міщани, дрібна шляхта) та низів (селяни, робітники, розбійники – шляхетні й не дуже). Кожен із цих шарів створює свою культуру, а разом ці культури творять багатогранну національну культуру. Так само не можна зводити усю національну історію до боротьби з панами та окупантами, а саму націю – до перманентно пригнічених селян і козаків.
Що не кажіть, а факти – річ уперта. Як би не кляли Мазепу в Росії, українці не могли не ставити собі запитання, хто будував храми, в яких вони моляться. Як би не шпетили прихильники козаків Ярему Вишневецького, краєзнавці Полтави і Лубен не могли оминути увагою жертводавця Мгарського монастиря.
Так і в церковному вимірі. Подивіться на життя Іпатія Потія, почитайте його твори – і не повернеться язик після цього назвати його лядським запроданцем. Порахуйте, скількох уніятів убили православні і скількох православних убили уніяти під час релігійних суперечок у ХVІІ столітті – і стане зрозуміло, що то були за гоніння і хто більше постраждав. Тим паче що Рутський і Могила порахували своїх жертв ще за свого життя. Дослідіть діяльність та подвиги Йосифа Шумлянського, львівського православного єпископа, який прийняв унію – і порівняння його з Петром Могилою напроситься саме собою. Згадайте митрополита Михайла Левицького – і замислится, хто більше спричинився до національного відродження: козацьке православ’я чи «запроданці» уніяти. Не кажучи вже про Андрея Шептицького – напевно найгіднішого церковного єрарха свого часу та найвеличнішого українця ХХ століття!
І ось ці яскраві історичні постаті були викреслені з нашої національної пам’яті. Навіть зараз згадок про них (окрім Шептицького) немає ні в шкільних, ні у вишівських підручниках. Виходить так, що за межами національного міфу опинилася половина України! Усі знають про князів Острозьких, а де хоча б одна пам’ятна дошка на честь Іпатія Потія? Усі знають про Петра Могилу, на його честь називають вулиці, йому ставлять пам’ятники, а Йосифа Шумлянського тільки нещодавно вшанували дошкою біля Святоюрського собору. Чудові, цікаві твори письменників «латинської Русі» не входять до курсу української літератури…
Але, знову ж таки, факти – річ уперта. Спотворювати їх і замовчувати можна було в СРСР, коли всі незгідні сиділи у підпіллі або в таборах, музейні експозиції ховали або ж палили, а в туристичних путівниках були тільки місця бойової слави і пам’ятники Леніну. Але сьогодні, дяка Богові, ситуація докорінно змінилася: музеї, замки, палаци, монастирі помалу відроджуються, щораз більше туристів їде в Західну Україну, аби причаститись тайн історії. Одна поїздка замками «Золотої підкови» з досвідченим екскурсоводом – і ви почнете поважати щирих українців Собеських та Даниловичів. Відвідаєте Лубенський краєзнавчий музей – і Ярема Вишневецький вмить перетвориться з душителя козаків на великого мецената і доброго правителя.
Та й у релігійній сфері лід рушив: греко-католики швидко перетворюються з регіонального явища на всеукраїнську Церкву. Римо-Католицька Церква давно має сотні тисяч парафіян по цілій Україні й активно будує храми. Той же туризм дає свої плоди: поїздка до Унева, Крехова чи відвідини музею Митрополита Шептицького можуть одразу ж змінити думку найзапеклішого ворога «клятих уніятів» щодо їх ролі в українській історії. Досвідчені екскурсоводи, місцеві краєзнавці без діла не сидять, серед маститих дослідників більшає тих, хто відмовляється дивитись на історію через старі окуляри. Згадати хоча б Наталю Яковенко і Тараса Чухліба.
Новий міф для нової країни
Отже, настав час творити новий національний міф – міф, який базуватиметься не на поділі, а на єднанні. Точніше міф цей уже твориться незалежно від бажання окремих істориків, священиків чи політиків. Твориться екскурсоводами, які розповідають про королів і князів, що підтримували українських вчених та митців; краєзнавцями, які пишуть статті про історію свого краю; досвідченими публіцистами, які відкривають маловідомі сторінки історії та ламають стереотипи; нашою молоддю зі сходу й заходу, яка зустрічається в Києві та намагається порозумітися; православними і католицькими священиками, які разом моляться під час урочистостей і свят. Тут доречно загадати слова В’ячеслава Липинського – патріота України, римо-католика, що досліджував участь шляхти у повстанні Хмельницького, роль релігії та Церкви в українській історії, брав участь у створенні Української Народної Республіки, був її міністром:
«Націоналізм буває державотворчий і державоруйнівний – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає… Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу».
Порадою цього мудрого чоловіка варто скористатись міфотворцям сучасності, усім, хто хоч якось причетний до формування національного міфу. І не виключати з нього тих, хто не подобається через переконання. Право на місце в новому національному міфі мають усі, хто жив і працював на українській землі і заради української землі, незалежно від переконань. Звичайно, комусь ближчий Потій, а комусь Острозький, але всі вони українці. І те, що вони робили, вони робили для України! Навіть історично так склалося, що схід України ніколи не обходився без заходу і навпаки. Україна не стала б Україною, якби не козацька церква Сагайдачного, Могили, Мазепи і якби не уніятська церква Шумлянського, Левицького, Шептицького. Не можна ділити героїв української історії на «своїх» і «чужих». Вони наші! Свого часу суперечки уніятів і православних, їхні спроби перекроїти ближнього на свій лад і оголосити зрадниками незгідних привели країну до громадянської війни та розколу, наслідки якого відчуваємо досі. Тому тепер нам доводиться виправляти помилки наших славетних попередників, творити новий національний міф і замість того, щоб виключати з нього усіх, хто мислив інакше, ніж ми, інкорпорувати в нього усіх, хто жив і працював задля нашої землі: і Потія, і Острозького, і Рутського, і Могилу… аж до сучасників. Тільки так зможемо зберегти Україну – козацьку і шляхетську, католицьку і православну.
Віктор Заславський, історик
