Поїздка Святішого Отця Івана Павла II до Південної Америки, а зокрема до Мексіка й Домініканської Республіки має надзвичайно важливе, історичне значення для Христової Церкви. Хоч поїздка зроблена в релігійно-церковних інтересах, але вона матиме свій вплив й на інші ділянки суспільного життя. Слід підкреслити, що ця поїздка Папи не є припадковою. Вона була заплянована Папою Іваном Павлом з точною ціллю і завданням. Це була потреба дня від якої не можна було втікати, чи ховатись. Треба бути сліпим, щоби цих проблем не бачити. Можна тільки радіти, що Папа Іван Павло II їх не тільки побачив, але їх добре знає і тому старався в цьому напрямі діяти. Питання є більше складне, як на перший погляд може видаватись. Не це було істотним, що Папу Івана Павла вітали багато тисячні маси народу, так у Мексіко, як і Домініканській Республіці, хоч це має також свою вимову, але суттєвим було унормувати проблеми релігійно-церковного життя в цілій Південній Америці. Властиво телевізія й радіо, як також частково деяка преса приносили у своїх звідомленнях зовнішні моменти, але менше вглиблювались у внутрішню суть і зміст справи.
Варто собі уявити, чим являється Південна Америка для Католицької Церкви. В Південній Америці є 300 мільйонів католиків на 700 мільйонів всіх у всьому світі, це приблизно 42%, але нажаль тільки 14% священиків і то половина з цього місіонері з інших країн. Це є вагоме число, якого не можна не бачити, не чути, чи не знати. Рівночасно тут існують великі проблеми, які дотепер Церква не розв’язала. Ці проблеми є надзвичайно складні, які постали й виросли на тлі соціяльного й економічного життя.
Візьмім до уваги Бразилію. Церковні представники звітують, що в Бразилії земля знаходиться в руках тих, які її не потребують, а працівники і селяни мають низьку заробітну платню. В країні існує голод, неграмотність і велика смертність дітей. Тут 16 мільйонів дітей, є майже не забезпечені. 2 мільйони дітей не мають жадної батьківської опіки, жадного забезпечення а 14 мільйонів живе в залишеності, яка має багато до побажань. 16 мільйонів дітей, що становить одну трету всіх дітей в цілій Бразилії, які живуть в таких обставинах і залишеності, що вони ледви чи коли зможуть відограти позитивну ролю в модерному житті. В самому Рійо де Женейро кожного місяця більше як сто дітей у віці трьох років є залишені на призволяще. Вони мусять самі змагатись, щоби вижити. Ці діти цілими табунами бігають в Рійо де Женейро і Сан Павльо, зокрема на евенях і пляжах. Вони провадять циганське життя. Сплять на різних будовах у будівельних трубах, залишених будинках і на вулицях. З одної сторони біднота, мізерія і проституція, а з другої імпозантні готелі, доми і найбільший люксус, який тільки можна собі уявити. (Інформації подані за журналом Тайм, вересень 1978 p.). Ситуація в Бразилії не є відірваним явищем у Південній Америці. Нажаль, майже в цілій Південній Америці існує февдальна система, де є багаті землевласники і найнижча кляса бідних, а порівняльно дуже мала середня кляса.
Це найкраще поле для постання і розвитку комуністично-атеїстичних ідей. Тому зрозуміло, чому в Південній Америці є так сильно поширені ідеї комунізму. Вони вкорінились не тільки серед найнижчої верстви, але також серед духовних осіб. Під час інтерв’ю єп. Серґіо Мендез Арцео в Мексіко сказав, минулого року, що «Марксизм є одинока розв’язка для Латинської Америки». Нажаль, єп. Серґіо Мендез не є винятком, таких є значно більше. Є багато священиків, які також вірять у спасення марксизму. Священики працюють разом з марксистами і прилучуються до боротьби проти існуючого диктаторського режиму, чи тих що контролюють життєвий стандарт держави.
Ті що вірять у спасення марксистівської-атеїстичної теорії не знають або не хотять знати незаперечної дійсности, що комуністичний атеїзм, який привласнив собі християнські принципи: рівність і братерство, оборона покривджених, свобода слова, думки, віровизнання і демонстрацій, які є чудовими принципами, але тільки на папері. Кращої принади, кращої заохоти для спраглих людей цих конечних в житті принципів не може бути. Вони тільки не знають однієї дійсности, що до тепер жадний комуністичний марксистсько-атеїстичний уряд, держава, як тільки перебрали в свої руки владу не застосували в горі названих принципів, а навпаки, ці ж самі принципи стали причинами для переслідувань, терору, покарань й арештів. Це діється у всіх країнах де тільки прийшли до влади марксисти. Очевидно під тим оглядом СССР веде перед, але в комуністичній Югославії не є інакше, а сьогодні те саме діється в Етійопії. Подивімся, що діється на Кубі. Це можна б підсилювати числовими даними скільки в комуністичних країнах на протязі дуже короткого часу не тільки арештовано, але зліквідовано людей? Нажаль цієї дійсности не знає народ у Південній Америці.
Сьогодні у розвинених суспільствах на Заході марксистська теорія комуністичного атеїзму є збанкротована. Не без причини західні комуністи не хочуть співати в ту саму трубку, що СССР, бо вона їх сильно б’є, компромітує і вони стараються показати, що вони інші, що вони не такі, як в СССР. Якби ми до цього не підходили то марксистська теорія не змінилась, на жаль марксизм у Латинській Америці має дещо інше звучання.
Життєві обставини в Латинській Америці заставляють священиків іти там де є в загальному народ. Маємо такий випадок. В Нікарадзі еспанський місіонер-священик Ґаспер Ґарсія прилучився до партизан і там був експертом по провірці автоматичної зброї. На запитання одного з відвідувачів, як це сталось, що він став експертом по перевірці зброї? На це він відповів, — «Я стараюсь зберегти ситуацію в християнському дусі і пацифістичний зміст в СОЦІАЛЬНОМУ житті, але я свідомий того, що все це було великим триком». Два місяці пізніше Нікараґська Національна Гвардія подала, що Ґарсія загинув у засідці. (Time, 5 лютого 1979).
Варто пригадати, що на єпископській конференції у Медлліні — Колюмбія в 1968 р. в якій взяв особисту участь Папа Павло VI була порушена низка пекучих проблем, але основна увага була звернена на економічну сторінку під сильним і домінуючим впливом проґресистських дорадників. На цій конференції були засуджені капіталізм й інтернаціональний імперіялізм. Все ніби логічно й правильно, якщоб на їх місце були покладені кращі основи. Після єпископської Конференції в Медлліні пішов зворот і на церковному полі. Деякі священики почали уводити й утверджувати лібералізацію богословії. Появились заклики, щоби церква держалась солідарно з бідними. Вся увага була звернена на економічну сторінку, запозичувались економічні ідеї Маркса. Так пробували сполучати те, що ніколи не може сполучитись — комунізм й атеїзм, це ідеологічно-політичні концепції з якими ніколи і за ніяких обставин не може бути співдії співіснування з Церквою. Така створилась ситуація на яку не можна було спокійно дивитись і про це був добре зорієнтований Папа Іван Павло II і тому вирушив зробити свою першу історичну поїздку до Мексіка і взяти участь в єпископській конференції в Пуебльо.
Під час своєї поїздки Папа Іван Павло показав, Що він все має час для людей, а зокрема до тих, які за ним шукають, які його очікують. Папа виголосив знаменну промову на єпископській конференції в Пуебльо. Його промова характеризує його особисто, а рівночасно весь напрям його понтифікату. Від Лева XIII «Рерум Новарум» (1891) до Івана XXIII «Матер ет Магістра» (1961) обидві папські енцикліки відкинули «нереґульовані змагання» капіталістичних і марксистських кляс, боротьбу за елемінацію приватної власности. Проте у енцикліці Павла VI з 1967 в «Попульорум Проґрессіо» було дозволено на революцію в екстремних випадках, а це відкрило двері до лібералізаційної богословії. Засіяне зерно Папою Павлом VI принесло «овоч». Нажаль, те, що одержало благословення у минулому трудно зараз заперечити і на сто відсотків змінити.
Папа Іван Павло II старається в тому напрямі робити заходи, щоби ситуацію змінити. Він в своїй промові також звертався до всіх великих землевласників і всіх тих, що мають у своїх руках державну владу, щоби мали на увазі бідних й голодних, бо це не є справедливо і не гуманно, коли багато людей позбавлені хліба, а інші мають забагато.
Зворот ватиканської політики в сторону комуністичного світа, т. зв. «остполітік» приписується Папі Іванові XXIII і Папі Павлові VI. Правда Папа Іван XXIII започаткував діялог, але він не мав на увазі його проводити з комуністичним світом і для цього не має даних, але в першу чергу з християнським світом і з віруючими, себто жидами. Якщо йде мова про християнський світ то тут малось на увазі православних. Відомо ж, що між католицькою і православною церквами з 1054 року була клятва. Діялог був в тому відношенні не тільки побажаний, але й конечний. Богу дякувати, що під тим оглядом є певні успіхи. Зникла багатовікова клятва, а здавалось, що це ніколи не зміниться. Дальше малось на увазі протестантів, але нажаль цього напрямку не зрозумів, чи не бажав розуміти Папа Павло VI, чи його дорадники. Вони повели в зовсім протилежному напрямі діялог, а саме з комунізмом. Це попровадило до певних катастрофічних наслідків. В цій площині слід розглядати розвиток Католицької Церкви у Південній Америці.
Відомо ж, що ватиканські дипломати в діялозі ніби з Російською Православною Церквою в першу чергу звертались до комуністичних вождів у Кремлі, а щойно ці їх контактували з церковними «достойниками», які властиво є фактичними виконавцями кремлівських інструкцій. Ватиканські дипломати старались подібну тактику застосувати у Польщі, але там не вийшло, бо вся польська ієрархія на чолі з примасом кардиналом Вишинським запротестували і Апостольська Столиця була примушена перепрошувати і вилизувати наварене. Що ж, в Угорщині вони таки домовились з комуністичними вождями і примаса кардинала Мінсентія видворено з Мадярщини і тут у вільному світі його позбавлено всіх прав. Очевидно, здорово думаюча людина засудить такий діялог, бо ж він для Католицької Церкви не приніс жадної користи, але навпаки і на цьому ще багато потерпіли. В наслідок цього діялогу наша Церква потерпіла найбільше.
Провадити діялог, це не гріх. Церква повинна провадити діялог, але у правильному напрямі. Христова Церква не може ніколи вести діялогу з дияволом, а комунізм і атеїзм є творами диявола. Завданням Церкви є вести боротьбу з дияволом, але в ніякому випадку діялог.
Перед Папою Іваном Павлом II є не легкі, дуже складні питання до вирішення, але ми переконано віримо, що він з них при Божій допомозі вив’яжеться, а про це вже говорить його важлива поїздка до Південної Америки і засудження комунізму й атеїзму та чітке представлення христової Церкви.
