(Уривок з інтерв’ю)
— Верховна Рада України проголосила закон про свободу віри і совісти. Яке практичне значення цей закон мас для УАПЦ? Чи припинить цей закон віросповідні конфлікти між ісповідниками УАПЦ і Митрополією Московського Патріярхату та між УАПЦ і Греко-католицькою Церквою?
— Про цей закон про свободу віри й совісти я вже, фактично, дізнався в Америці, що такий уже вийшов, що такий уже є. Я так вважаю, якщо цього закону будуть дотримуватися всі обласні, районні і республіканські центри, — то він може навести порядок, і конфліктів віросповідних не повинно бути в Церкві. Але я також вважаю, що ще більшим є закон моральний, який багато повинен спричинитися до того, щоб спинити всі конфлікти; вони не потрібні для нас, і ми не повинні давати можливості цим конфліктам розгорятися, їх треба всіляко пригашувати.
— З уваги на те, що в простолюдному розумінні різниця між УАПЦ і т. зв. «Українською Православною Церквою», яка залишається вірною Московському Патріярхові, вбачається лише в площині юрисдикцій, — чи є спроби звести ці юрисдикції до порозуміння або й поєднання їх воєдино?
— Ви може знаєте, отче Протопресвітере, що була така розмова, але ми з своїм Патріярхом, з підготовкою до всього, що мало слідувати за тим, — втратили і програли час. Час змінився не в нашу користь. Але я маю переконання, що ієрархи конфесії Московської Патріярхії — це ієрархи Російської Церкви на Україні, бо ми не вважаємо, що то Українська Церква. Якщо вони служать по-російському, то яка ж то «Українська Церква»? Я сподіваюся, що все таки дійде до згоди між нами; вони зрозуміють, що на Україні повинна бути одна Церква, і що Україну не потрібно ділити. На мою думку, це скоро повинно статися, — якщо Бог дасть на те Своє благословення.
— Добре, а тепер, Владико, вдаймося в припущення: якщо б Московська Патріярхія надала Православній Церкві в Україні повну автокефалію, — як цю автокефалію потрактувала б існуюча УАПЦ?
— Про цю «повну автокефалію» ми вже чуємо давно. І саме це приспішило нас скликати Всеукраїнський Собор — щоб ця «автокефалія» не проковтнула нашої Церкви. Але я зараз вважаю, що якщо б навіть Московська Церква і дала автокефалію всій Українській Церкві — наша УАПЦ не пристане до цієї автокефалії. Ми вважаємо, що ми відібрали від Руської Церкви тільки те, що вони від нас незаконно взяли 1686 року. І тому я переконаний, що то було б зрадою зараз відійти від своєї рідної Української Автокефальної Православної Церкви і знову прийняти якусь милостиню з Москви. На це, думаю, ніхто з нас не піде.
— Владико, ми всі свідомі того, що УАПЦ в Україні, канонічно говорячи, знаходиться в тяжкому положенні і що чимало членів її ієрархії і духовенства вірять, що Українська Православна Церква в Канаді може допомогти УАПЦ, так би сказати, «канонізуватися» по відношенні до інших Православних Церков. Наша Церква, справді, готова зробити все, що могла б, щоб допомогти УАПЦ в Україні. Як ця допомога розуміється в Україні?
— Дійсно, я вам хочу сказати, що так як колись людство очікувало народження Спасителя і чекало цього кожен день, так і зараз Українська Церква жде якогось виходу — тому що ми не хочемо називатися сектантами; ми не хочемо бути, як острів чи як човен на морі, гонимий вітром, що не може пристати до берега. Ми багато покладаємо надії на Канадську Церкву: вона нам може в тому допомогти. Ми розуміємо, що вона багато робить для того, щоб подати нам руку. Тільки, може, ми самі мало прикладали зусиль для цього. Треба було нам давно або відразу після Собору поїхати до Константинополя, розібратися там, як нас трактують, — може нам підказали б щось, як дальше поступати. Ми, наше духовенство, яке я очолюю, всі дуже хочемо ввійти в родину Церков Всесвітнього Православія, щоб не жити окремо, а як одна сім’я. І це не означає, як хтось думає, що ми з неволі московської пішли б у неволю грецьку. Це зовсім не так! Ми вважаємо, що ми є народ — 60 мільйонів — великий народ. Нехай одну третину того народу займуть інші конфесії, але дві третіх — це чисте Православіє! І ми хочемо бути в сім’ї православній, вийти на форум світового Православія, щоб про нас знали, як про Церкву, і рахувалися з нами, щоб ми молилися з усіма, бо, як. кажуть, спільна молитва більш Богові ближча і миліша. Навіть Літургія, що називається «літос то ергон», означає — «загальна молитва». Та й перед світом ми не будемо мати імени. І я вважав це від першого разу, ще коли навіть відроджував нашу Церкву в 1989 році, коли вперше посвятив в диякона о. Юрія Бойка; я сказав тоді, що перше моє бажання — це відродити Церкву на Україні — нашу Українську Автокефальну Православну Церкву; друге — відродити ієрархію для неї; а третє — ввійти в молитовне, євхаристійне поєднання з усіма Православними Церквами Сходу. Наразі, як ми бачимо, Канадська Церква ввійшла в це поєднання, і ми вітаємо її за це. Я знаю, що ви багато приклали до цього своїх фізичних і духовних сил, а ваш Святитель, Ангел Канадської Церкви — Блаженніший Митрополит Василій, довів цю думку до повного завершення — мрію ще раніших ієрархів, як Митрополита Іларіона, Митрополита Іоана та інших, які всім своїм єством стреміли ся до того поєднання. Я вважаю, що цим велике діло ви зробили. Може дехто, не розуміючи того, говорить, що «вони знову пішли в неволю». Я ж кажу, що це не є неволя, це — вхід в православну сім’ю. Я враховую, що ви, ваша Церква, знаходитеся зараз в теплому, гарному домі, а ми, наразі, знаходимося надворі, де холодно, і ми хочемо також до теплої, обмолитвенної хати, щоб разом і ми могли молитовно зігрітися. Цим домом якраз і є Вселенська Церква, Єдина Церква, в сім’ю якої входять усі Православні Церкви.
І ми хочемо також гідно ввійти до цієї Церкви. Просимо вашої помочі, щоб і ми нормалізувалися в своєму церковно-духовному житті. До того я буду стремітися, скільки зможу.
— Недавно в газетному інтерв’ю із Святішим Мстиславом одна кореспондентка чомусь задала питання, чи знає він те, що Ви колись ніби то співпрацювали з КҐБ. Що це таке?
— Отче Протопресвітере! Я скажу коротко, що хтось хотів би бажане бачити дійсним. Хтось хоче так зробити, щоб мені попсувати авторитет перед Церквою. Як ви чуєте самі, що новий Патріярх вводить нові порядки. Я не так дуже переживаю за те, тому, що це його справа; він вже відповідає за все. До цього часу я, як первоієрарх УАПЦ в Україні, переживав, але зараз нехай переживає Патріярх. Я вважаю, що таке запитання було явною провокацією, щоб очорнити мене, як Первоієрарха УАПЦ в Україні. Бо кожний розуміє, що найтяжчим ударом і наговором або очорненням для церковнослужителя чи навіть ієрарха є звинувачення в співпраці з людьми, які вчинили так багато кривди для нашого народу і для нашої Церкви. А ви знаєте, що мого батька так тяжко побили — за нас, двох синів, за те, що нас не було вдома, бо мусіли втікати від ворогів, — батька так побили, що він за десять днів, у віці 50 літ, помер. Нас з братом (він зараз Владика Тернопільський і Бучацький) засудили: брата на десять літ каторжних робіт, і він всі ці роки, навіть більше, відбув з тяжких морозах Красноярська і Норильська, там, де вічна мерзлота. Мене ж засудили на 20 літ каторжних робіт, і я відбув 9 років тяжких робіт у шахтах. Всю мою молодість зруйнували й змарнували, і після того, коли в нас було все знищене, — чи може свідома людина бути помічником для того, хто зробив стільки зла для нашої родини, для України і для всієї Церкви? Це є абсурд!
Кожний знає, як я працював, як єпископ, ще в Житомирі: я відкрив 85 церков, які були майже на знищенні. Я відкрив, дав кожній церкві священика. А було дуже важко в ті часи. Я один в Радянському Союзі судився з уповноваженим по церковних справах Анатолієм Топольницьким. Я один — мені казали — що ти робиш! Та то ж КҐБ! Я кажу, що я за правду сидів у тюрмі, я не люблю неправди; як хто говорить неправду, я виходжу, я там не можу бути. І я все таки поборов, правда взяла верх. Мене насильно, без мого бажання, Руський Синод в 1989 році звільнив від управління Житомирською ієрархією і післав на лікування, якого я не просив. Мене, напевно б, не звільнили так легко б, а дали б другу єпархію, якби я водив дружбу з сильними миру цього… Я їх ніколи не знав. Нам з ними не по дорозі. Я вважаю, що комусь зумисно хочеться, щоб такий ярлик причепити людині, яка займає вище становище в Церкві.
— На жаль. Тепер таке питання: одного разу я розмовляв з політичним діячем з України, і він переконував мене, що вихід з віросповідної ситуації в Україні полягає в тому, щоб завести в Україні одну т. зв. «Християнську Церкву». Побуваючи в Україні недавно, я також неодноразово чув про цю ідею. Як, на Вашу думку, чи багато людей в Україні поділяють ідею «Християнської Церкви»?
— Дорогий отче Протопресвітере! Я також чув про це. Але я вважаю, що прямих послідовників такої версії немає. Мені навіть дивно почути, що така Церква,як УАПЦ, не відповідає своїй дійсності, що Церква Греко-католицька також не є досконала. А яка мала б бути ця третя Церква? Це — утопія, це говорить дитина, яка не вміє розрізнити правої руки від лівої. Це була б Церква, яка не мала б Христа і Його правдивої науки в своїй основі. Церква Греко-католицька є дійсна, і вона не потребує перелицьовування, не потребує цього і наша УАПЦерква, ані Протестантська. Щоправда, Протестантська може часом наближатися до якогось більш, так сказати, реального життя духового, — канонічного життя, від якого вона, наразі, ще далеко. Таке може бути. Але щось таке третє, серединне — такого не буде і бути не може.
— Дорогий Владико, я дуже вдячний Вам за Ваші погляди, за Ваше розуміння, а тепер — чи Ви хотіли б щось від себе сказати?
— Я хочу сказати, отче Протопресвітере, що щиро дякую Блаженнішому Митрополитові Василію і Преосвященнішому Владиці Юрію за хліб-сіль, за їх щедру гостинність. Я буду все своє життя молитися Богу, щоб вони були здорові, щасливі і в ласці Божій. Надіюся, що в 1992 році вони відвідають мене в нашій славній Україні. Також хочу, щоб між нами було молитовне єднання, щоб ви приїжджали до нас і в нас служили, а ми, в свою чергу, щоб приїжджали до вас і служили у вас, щоб якось наша Україна з’єдналася з усією діяспорою, бо де єдність — там сила. Вже досить нас роз’єднували. Хотілося б, щоб ми зараз виробляли певний курс взаємної допомоги: ви зі своєї сторони, а ми — зі своєї. Я дуже вдячний Блаженнішому Митрополитові Василію, що він багато-багато трудиться для користи нашої Церкви. Я бажаю йому сил і здоров’я. Я дуже вдячний вам, що ви приїжджаєте до нас на Україну, що ви нам допомагаєте у всьому. Я вважаю, що вашу поміч ми всі дуже цінимо. Я дуже бажав би, щоб скоро вся діяспора була єдиним, великим українським народом.
— Дасть Бог, то буде. Моліться за нас, Владико. Я Вам сердечно дякую, благословіть!
— Бог благословить. Дякую.
+ Блаженніший Митрополит Іоан
8 серпня 1991 р.
