Зворушливою частиною «Заповіту» Патріярха Йосифа Сліпого є рядки, які він присвячує своїм найближчим співпрацівникам. Блаженніший не був сентиментальною людиною, але в своєму напутті дає вислів ніжності саме тоді, коли згадує цих близьких трудівників:
«Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б забув про своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною вони огортали мене своєю любов’ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В’язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогутнього Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні вашій рідній Українській Церкві!»
Втім по сьогоднішній день мало хто пише, а може, й не згадує про цих людей без яких – може – глава Церкви не зумів би здійснити всього того, що він доконав у своєму житті. Отож радо прийняв я пропозицію редакції «Патріярхату» написати свої спогади про інтелектуальний осередок, який діяв довкола Патріярха Йосифа, відколи він прибув до Рима в 1963 році.
Люди, якими оточувався Патріярх Йосиф, так чи інакше були «інтелектуалами». Вистачить згадати монахів Гроттаферратського монастиря, до якого Блаженніший прибув у лютому 1963-го, зараз опісля свого визволення. Серед італійсько-грецьких (чи албанських) ченців цієї обителі були й українські монахи, серед яких слід передусім згадати таких осіб, як отець Партеній Павлик, брат Йосафат (Іван) Курило і брат Йосиф (Іван) Лещишин. Отець Павлик – іконописець, мистецтвознавець, історик і богослов, який до смерті Патріярха співпрацював з ним, викладав в УКУ чи писав статті або рецензії до «Богословії». Брат Йосафат (Іван) Курило – визначний, світової слави реставратор, який уславився тим, що вирятував від повного знищення різні кодекси та стародруки доби Ренесансу, які були понищені під час повені у Флоренції 1964 року. Своєю чергою брат Йосиф (Іван) Лещишин став просто легендарний своєю гостинністю, праведністю (і бородою), був високої якості професійним друкарем. Це, властиво, були перші рідні «інтелектуали», з якими спілкувався Патріярх у перших днях відзисканої свободи.
Коли Патріярх Йосиф перейшов мешкати до Ватикану, то, крім сестервасиліянок, що його обслуговували, до найближчого кола належали саме співробітники архипастиря скитальців – архиєпископа Івана Бучка. Це отець Іван Хома, який остаточно став першим секретарем Блаженнішого, отець Мирослав-Стефан Марусин і пан Василь Лосічко.
Устаткувавшись сяк-так упродовж березня 1963 року в своєму приміщенні на Раlazzina dell’Arciprete у Ватикані, Блаженніший Йосиф розгорнув широку кореспонденцію зі своїми співробітниками, переважно молодшими, ще із львівських передвоєнних часів. Молодшими за нього не були отець-митрат Василь Лаба (1887 – 1976 рр. ), який тоді працював у Едмонтоні (Канада), і професор Микола Чубатий (1889 – 1975 рр. ), який мешкав неподалік Нью-Йорка в США. Це були, так би мовити, колеги його студій, одні з найближчих співпрацівників передвоєнної Львівської богословської академії. З ними глава Церкви почав основувати Український католицький університет, іменуючи отця Лабу проректором, а професора Чубатого – деканом правничого факультету.
Було б важним, якби читач цієї статті взяв до рук сьомий і восьмий томи «Творів Патріярха Йосифа», в яких опубліковані звіти про перше і друге десятиліття діяльності Українського католицького університету в Римі. Це дуже важні джерела для історії УКУ, де описано, як дійшло до оснування і розвитку перших структур цього університету – фактично першого інтелектуального осередку, з яким працював Йосиф Сліпий на волі. Управа університету складалася з кількох осіб: ректор – Блаженніший Йосиф, проректор і декан богословського факультету – отець-митрат Василь Лаба (жив постійно в Едмонтоні), декан філософічно-гуманістичного факультету – доктор Володимир Янів (жив переважно в Мюнхені), декан правничого факультету – доктор Микола Чубатий (жив у США).
Ці професори написали у звітах УКУ свої життєписи, з яких читач може побачити, скільки вони працювали на науковій, як рівно ж на громадській ниві.
Блаженніший був такий пройнятий ідеєю заснування УКУ, що вже 24 червня 1963-го (чотири місяці після звільнення) скликав перше засідання ректорату в своєму помешканні у Ватикані, а через рік – у монастирі «Студіон», що в Кастельґандольфо. Від 1966 року ці засідання проходили вже у власних приміщеннях на Via Boccea, 478. Йосиф Сліпий втішався чималим авторитетом при різних папських університетах та інститутах і часом консультувався з різними професорами цих вишів. Блаженніший любив перебувати в товаристві академіків, його запрошували на різні наукові конференції. До частих його гостей і консультантів належали передусім професори з Папського Орієнтального інституту, багатьох з яких він знав ще з передвоєнних часів. Серед них слід згадати такі імена: Вільгель де Фріс, Йосиф Ґілл, Йоганнес Гек, Іван Жужек, Миколай Ловковіц, Альфонс Раес, Ян Крайцар, Фелікс Беднарський, Корнеліо Фабро, Янез Водопівець, Луїджі Боліоло, Антоніо Піоланті, Сальваторе Ґарофало, П’єтро Кіокетта. . . І це лише кілька імен видатних римських богословів 1970-их років.
З Німеччини Йосифа Сліпого відвідували знайомі йому колеги: визначний догматик Мюнхенського університету Міхаель Шмаус і каноніст Клаус Мерсдорф – обидва експерти Другого Ватиканського Собору, як рівно ж Йоганнес Мадей і Юлій Тицяк. Що більше, Блаженніший Йосиф пропонував, а то й змушував їх дописувати до наукового журналу «Богословія».
Однак Йосиф Сліпий був свідомий того, що треба будувати університет саме на своїх людях – науковцях, українцях як старшого, так і молодшого покоління.
Сусідами УКУ тривалий час були українські салезіяни, які тоді провадили Українську Папську Малу семінарію. Сьогодні треба з признанням довести до відома українського загалу, з якою відданістю вони піддержували Український католицький університет і Йосифа Сліпого особисто. Можливо, це було завдяки впливу тодішнього ректора тієї Малої семінарії отця Степана Чміля – салезіянина, який не був науковцем, але справжньою Божою людиною, всеціло відданою Патріярхові Йосифу.
Сьогодні ми знаємо, і теперішній Папа Франциск із цим не криється, що отець Чміль мав великий вплив у Буенос-Айресі (Аргентина) на тоді ще юнака Хорхе Берґольйо, який свої гімназійні студії завершив у отцівсалезіян і в тому часі добровільно зголосився служити до східної божественної літургії саме отцю Степанові Чмілю. Папа Франциск навіть пригадує це своїм, зокрема українським, співрозмовникам.
Сам отець Степан Чміль не викладав в УКУ, а радше був духовником цієї установи. Але відомо, що саме він переконав своїх співбратів-салезіян допомогти Блаженнішому Йосифові розбудувати УКУ і скріпити його своїми викладами та науковими працями. Тут слід згадати таких отців, як: Іван Тилявський (літургіка, українська література), Роман Саба (італійська мова), Роман Мазяр (філософія), Володимир Гринишин (математика), Михайло Пришляк (історія філософії).
Тоді взявся Йосиф Ісповідник за всіх наших науковців «в розсіянню сущих». У Західній Європі це були отці: Іван Гриньох (Німеччина), Мирослав Марусин (Рим), Іван Музичка (Англія), Ісидор Нагаєвський (США), Петро Качур (Канада), Ігор Мончак (Рим, згодом Канада), професори: Олекса Горбач (Німеччина), Мирослав Антонович (Голландія), Михайло Соневицький (США), Михайло Тершаковець (США), Ярослав Рудницький (США), Богдан Казимира (Канада), Василь Ленцик (США), Богдан Лончина (США), Дмитро Бучинський (Іспанія), Петро Ісаїв (США), Василь Лев (США), Константин Кисілевський (США), Віра Селянська (Бразилія), Богдан Галайчук (Аргентина), Михайло Василик (Аргенти на) та й сам тодішній наш єпископ у Аргентині – владика Андрій Сапеляк. Уже з половини 1970-их років, прибувши до Рима з Інсбрука із докторатом з богослов’я, я також став викладачем УКУ, навчаючи історії догм, Вселенських Соборів, а згодом навчався на дияконських курсах і студіював моральне богослов’я.
У згаданих двох томах «Творів Патріярха Йосифа» можна перечитати довші життєписи згаданих професорів та уявити собі, скільки праці докладав Блаженніший, щоб зберегти живий контакт із ними. Цей контакт збільшився тоді, коли в 1970 році УКУ почав організовувати літні академічні курси в Римі, на які приїздили вже молоді люди з країн нашої західної діаспори. Наприкінці життя Йосифа Сліпого отець Іван Музичка організував дияконські курси, які були дуже успішними і на яких викладав архиєпископ-коадьютор Мирослав-Іван Любачівський.
Відновив Блаженніший Йосиф і діяльність Львівської духовної семінарії Святого Духа у формі Колегії святої Софії. Сюди прибуло чимало молодих і здібних кандидатів, які нині очолюють чимало провідних установ та несуть відповідальність у різних ділянках науки і в житті Церкви. Тут хочу згадати імена таких отців у хронологічному порядку: Іван Кротець, Рафаїл (Роман) Турконяк, Тарас Лончина, Ісидор (Іван) Васік, Евтимій Волінський, Гліб (Борис) Лончина – сьогодні владика у Великобританії, доктор Михайло Петрович, отці Андрій Онуферко, Андрій Фриїшин-Чировський, Михайло Кузьма, Петро Ґаладза, Борис Ґудзяк – донедавна владика у Франції, новопризначений митрополит Філадельфійський і президент УКУ, Михайло Димид та інші.
Це вже було радше молоде покоління, яке 20 років пізніше понесло насліддя УКУ Блаженнішого Йосифа до рідного Львова та всієї України.
Варто додати, що до оточення Блаженнішого Йосифа належали і монахи Студитського уставу. Тут в окремий спосіб слід згадати постать отця Антона Рижака, який був відповідальний за Андріївку – господарський відділ Львівської духовної семінарії, а з кінцем Другої світової війни до 1963 року душпастирював у Фландрії (Бельгія). Коли Патріярх Йосиф рішив відновити Студитський устав, отець Рижак зголосився до монастиря і був настоятелем «Студіону». То був праведний чоловік, якого Йосиф Сліпий дуже цінував і шанував. Він працював аж до смерті з подиву гідною жертовністю.
Іншим способом потрапив до оточення Блаженнішого отець Любомир Гузар, який втішався великою пошаною серед наших вірних у США. Після посвячення собору Святої Софії у вересні 1969 року він приїхав до Рима з наміром стати монахом-студитом, здобути докторат із богослов’я, відбути свій новіціят і жити згідно зі Студитським уставом. Однак він був надто знаний, і часто Блаженніший Йосиф доручав йому різні завдання, які були пов’язані з різними подорожами та візитаціями. Вступивши на новіціят у Бенедиктинському монастирі в Меттені (Баварія), він написав і оборонив свою докторську дисертацію про Митрополита Андрея Шептицького в Папському університеті «Урбаніяна». Професор-словінець – отець Янез Водопівець готував його на свого наслідника – професора фундаментального богослов’я та еклезіології. Отець Гузар був добрим професором, але водночас був свідомий того, що не зможе залишатися рівночасно добрим монахом та професором, і відмовився від професури. Але це не звільнило його від різних загальноцерковних обов’язків, і він навряд чи міг жити повноцінним монашим життям мимо того, що Блаженніший Йосиф іменував його архимандритом монахів-студитів, а отця Антонія Рижака – ігуменом.
Та все ж отець Любомир Гузар став одним із найважливіших співробітників і дорадників Патріярха Йосифа. Далі, в січні 1976-го, я став секретарем, а згодом канцлером Патріярха Йосифа, а отець Іван Хома – протосинкелом Львівської архиєпархії.
В межичассі приїхав до Рима зі США отець-доктор Дмитро Блажейовський, і саме отці Іван Гриньох, Любомир Гузар та Дмитро Блажейовський настоювали перед Блаженнішим відродити Львівський архиєпархіяльний крилос, чого він доконав 14 жовтня 1978 року. Дійсними крилошанами стали владика Іван Прашко, отці Іван Гриньох, Іван Хома, Дмитро Блажейовський, Любомир Гузар, Іван Музичка та Іван Дацько. Цей крилос поступово перебирав щораз більше відповідальності аж до 1992 року і діяв активно в першій фазі служіння Блаженнішого Мирослава-Івана кардинала Любачівського. Цих кількох слів про крилос далеко не досить для з’ясування обставин, у яких він діяв, але вже на їхній основі зрозуміло, що його відновлення лишиться важним рішенням Патріярха Йосифа. Завдяки цьому рішенню Блаженніший міг управляти Українською Греко-Католицькою Церквою аж до своєї смерті.
Хотілося б згадати і контакти Блаженнішого з різними українськими та іноземними мистцями хоч би тому, що сам Йосиф Сліпий був великим любителем мистецтва, а відтак, збудувавши собор Святої Софії, хотів його прикрасити шедеврами найкращих українських мистців. І тут вилонюються знову такі імена, як Святослав Гординський, Леонід Молодожанин, Григорій Крук, Петро Холодний-молодший, Михайло Мороз та інші. Мої зустрічі та розмови з ними лишаться незабутніми в моєму житті.
Всі ми дійсно творили, як любив повторювати отець Іван Гриньох, «Святософійську домашню Церкву», яку надихав і одушевляв Патріярх Йосиф. І з його духа печаттю, коли прийшла слушна година, ми повернулися в рідний край.
о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ, член Спільної міжнародної комісії для богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами, довголітній секретар Блаженнішого Йосифа Сліпого
