Час ілюзорної віри в «кінець історії» і міжнародний порядок, який будувався б на правилах, відходить у минуле. Україна стала жертвою думки, що декларовані правила та цінності можуть її захистити. Реальність виявилася іншою: правила та цінності, не підкріплені силою та міцними союзами, не працюють. У той час як колективний Захід сподівався, що глобалізація, вільна торгівля і розвиток політичної співпраці зроблять світ вільним, демократичним та інклюзивним, політичні еліти по всьому світу накопичували ресурси і зосереджували владу, щоби в підсумку кинути виклик наявному світовому порядку.
Як пережити катаклізми
Географію не обдуриш. Перебуваючи в зоні цивілізаційного зіткнення між Європою та «русскім міром», ми були, є і, найімовірніше, залишимося простором, де війни чи їх очікування є постійною реальністю. Тому ключовим завданням, яке має лягти в основу нового суспільного договору України, є стійкість і готовність жити в умовах постійних загроз. Лише стійка нація і стійка держава можуть пережити нинішню війну і катаклізми майбутнього.
Коли ми говоримо про стійкість, важливо розуміти про існування двох її вимірів: зовнішнього та внутрішнього. Внутрішній вимір – це про вміння досягати порозуміння в умовах будь-яких викликів, а зовнішній – це здатність витримувати тиск ворожого середовища, максимально використовуючи наявні ресурси. Між цими двома вимірами завжди буде взаємозалежність.
У політичному сенсі внутрішня стійкість починається зі стійкої політичної ідентичності: ким ми є, чого прагнемо як спільнота (нація), хто є нашою ключовою загрозою, а хто партнерами і друзями. Хоча ці речі можуть бути мінливими в часі та змінюватися залежно від обставин, важливо, щоб у суспільстві був максимально можливий консенсус щодо згаданих пунктів у конкретний момент.
Але як визначити цю згоду і як вона, зрештою, формується? В сім’ї, родині чи якійсь малій спільноті можливо дійти згоди через комунікацію її членів. Коли ж ми говоримо про націю, то навіть найдосконаліші засоби комунікації не допоможуть, а суспільний консенсус можуть виразити лише політичні й навколополітичні інститути, здатні трансформувати розрізнені індивідуальні цінності, преференції, очікування та незадоволення у щось цілісне та прийнятне для всіх. Отже, що краще інституції справляються з цим завданням, то більшу легітимність мають, що, натомість, дає їм можливість виконувати покладені на них функції ще краще. Тому ключова передумова для внутрішньої стійкості – це легітимні й сильні інститути влади та громадянського суспільства, які в режимі реального часу формують і виражають суспільну згоду щодо питання ідентичності (хто ми є і чого хочемо) та рівня загроз (хто для нас є ворогами, а хто партнерами). Без таких інститутів, або ж коли вони слабкі, суспільство поринає в хаос, у якому домінує невизначеність, а стійкість, яка не має на що опертися, втрачає сенс. Інститути можуть сперечатися, навіть конфліктувати між собою, але це має відбуватися за погодженими правилами.
«Педагогіка» викликів
Як показав у своїх дослідженнях Семюель Хантінгтон, політичні інститути не формуються швидко – їм потрібен час і певні виклики. Якщо інститут успішно справляється з одним викликом, то шанс, що він подолає наступний, зростає. Що більше подоланих викликів, то більша стійкість до наступних загроз.
Після розвалу Радянського Союзу українцям дуже бракувало окремої політичної ідентичності. Отримавши державу, ми не мали надійного фундаменту для її розбудови. Нашим кораблем державності хитало під час різних штормів. Проблема полягала в тому, що слабкі політичні інститути не були здатні адекватно відобразити аморфну політичну самоідентифікацію українців і запропонувати їм передбачуване політичне майбутнє. Але час робить своє. 34 роки незалежності, кілька революцій та економічних криз, 11 років російської агресії і майже три роки повномасштабної війни є вагомим досвідом для наших інституцій, котрі подолали чималу кількість викликів. Може, ми цього не помічаємо, але наша стійкість суттєво зросла. Це показав Євромайдан – як несприйняття авторитаризму і спротив російській агресії – як несприйняття зовнішнього панування. Але українцям все ще треба докласти зусиль для того, щоб зрозуміти, що легітимні та сильні політичні інститути набагато важливіші за людей, яким випала можливість їх тимчасово очолювати. І хоча українці системно не люблять своїх законодавців, урядовців чи президентів, що можна пояснити історичним досвідом і що загалом добре в умовах нестійкої демократії, великий кредит суспільної довіри, який згадані політичні інститути отримали на початку повномасштабного вторгнення, є дуже доброю ознакою. Ознакою того, що українці, принаймні в критичні моменти історії, здатні довіряти політичним інститутам своєї держави, а інститути здатні відображати їхню волю. Це далеко не завжди працює добре, але сам факт того, що такий механізм існує, вселяє надію.
Виклики переговорів, легітимність і популізм
Очевидно, що наступним викликом для нашої внутрішньої стійкості стануть переговори про припинення війни, а також процес європейської інтеграції та повоєнної відбудови. І тут наша зовнішня стійкість перед тиском ворогів і союзників залежатиме від здатності суспільства уже вкотре продемонструвати свою внутрішню стійкість, надавши легітимності нашим політичним інститутам незалежно від того, хто їх очолюватиме. В сучасному українському контексті популізм є великою отрутою для нашого інституційного розвитку, хоча в інших національних контекстах поміркована частка популізму може бути корисною.
Якщо внутрішня стійкість залежить лише від самих українців, то зовнішня – це вже про нашу здатність відповідати на зовнішній тиск чи загрози й використовувати можливості зовнішнього середовища. Тут не все залежить від нас, але вміння адаптуватися й діяти відповідно до ризиків є ключовим.
У майбутній конфігурації системи міжнародних відносин, яка щораз більше ґрунтуватиметься на силі й доступі до ресурсів, нам украй важливо не опинитися за межами цивілізаційних об’єднань. Природно, що це має бути Європа і та інституційна форма, яка в ній на сьогодні існує: Європейський Союз. І хоча зараз є неабияке напруження у відносинах США та Європи, малоймовірно, що воно переросте в стратегічний розрив. Очевидно, що це вже не будуть ті відносини, які сформувалися після Другої світової війни, коли США відповідали за безпеку Європи. Європі доведеться перебирати відповідальність за свою безпеку на себе. Тому наша зовнішньополітична стійкість залежатиме від європейської стійкості й уміння протистояти регіональним та глобальним загрозам.
Підсумовуючи, варто зазначити що національна стійкість є похідною від стійкості державних та недержавних інститутів. Оскільки ми фактично не мали тривалого досвіду державотворення (як інші країни Центрально-Східної Європи), то стійкість наших інститутів формувалася і формується під тягарем викликів сьогодення. Виклики російської агресії, потенційних мирних переговорів, повоєнної відбудови та європейської інтеграції перевірятимуть наші інститути на міцність і надалі. Хоча це важкий шлях, але він практично єдиний для інституційної розбудови, а отже, й для формування тривалого та стійкого суспільного договору.
Петро Байковський, викладач програми «Етика–Політика–Економіка» УКУ
