Мабуть, жодна розмова про минуле, сьогодення та майбутнє сакрального мистецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві не минає без згадки про о. Севастьяна Дмитруха – студита, настоятеля храму блаженного Климентія у Львові. Навіть не просто храму, а храму-музею у тому значенні, що його відвідини рівноцінні відвідинам невеличкого музею іконопису. Отець Севастьян очолює Комісію сакрального мистецтва Львівської архиєпархії, серед головних завдань якої є опіка над збереженням сакральної спадщини та консультування священиків і вірян з питань церковного мистецтва. Наша розмова, що відбулась у стінах львівського монастиря студитів Святого Обручника Йосифа, стосувалась різних аспектів сакрального мистецтва в житті Церкви. Радо пропонуємо її зміст нашим читачам.
– Отче Севастьяне, на якому рівні нині перебуває співпраця між Церквою і митцями, котрі працюють в царині сакрального мистецтва?
– Я б сказав, що співпраця не надто тісна, але вона є. Вчора ми мали Неділю православ’я. Власне це Торжество православ’я святкує вся християнська Церква. Я тут не хотів би ділити на Католицьку чи Православну, проводити межу між обрядами візантійської та латинської традицій, бо у VII столітті ще не було такого чіткого поділу, а іконоборство стосувалося всієї християнської Церкви. На це Торжество православ’я має право все християнство. Цього дня в храмі блаженного Климентія, де я служу, зібралися іконописці, які щороку беруть участь у пленерах. Торік вони були у Новиці і кожного разу мають конкретну тему. Попередньою була тема Богородиці. Вони спільно молилися, читали Святе Письмо, роздумували над ним. Це приклад співпраці Церкви та іконописців ХХІ століття. Після цього відбулася виставка у Львівському національному музеї, на відкриття якої завітали як греко-католицькі, так і римо-католицькі та православні священики. До речі, цей пленер є міжнародним: були поляки, білоруси, росіяни, словаки. Хочу сказати, що Церква представлена і в Академії мистецтв, адже на кафедрі іконопису навчаються священики, монахи та монахині. Сучасні іконописці, окрім хороших знань, фахових, мають високий духовний рівень, беруть участь у богослужіннях, читають Святе Письмо, життя святих. Думаю, незабаром вони витіснять плакатне богомазтво, дуже поширене у нинішній час по всій Україні, не лише в Галичині. Звичайно, тісна взаємодія Церкви і митців тут, у Галичині, логічно, більш виражена, але в Академії мистецтв навчаються тепер і студенти з Криму, Донецька, Києва, інших міст. Церква дає митцям духовний провід. А це не є маловажне, тому що люди, купуючи ікону, хочуть знати, хто її малював, хочуть, щоб людина яка написала ікону, мала чисте серце, хочуть, щоб ікони малювали монахи…
– Тут також постає питання розуміння специфіки і краси ікони. Що Церква робить у цьому напрямку, адже люди так мало знають про ікону?
– Я вже казав про неділю, коли ми згадуємо про іконоборство у Візантії. Це добра нагода у кожному храмі дати людям пояснення ікони. При цьому хочеться згадати про Торжество православ’я нашого, українського. Митрополит Андрей Шептицький зібрав і зберіг для нас найбільшу в світі колекцію ікон, що міститься у Львівському національному музеї. Хотів би ще згадати блаженного Климентія Шептицького, який започаткував найбільшу іконозбірку студитів, Йосифа Сліпого, який заснував колекцію у Богословській академії, інших людей: владику Миколая Сімкайла, отця Зенона Харкавого, покійного отця Ростислава Гладяка, архимандрита Юрія Макара, отця Никанора Дейнеку. Такі люди оберігають духовність нашої нації, виписану на іконах. Наостанку згадав би і своє ім’я, адже у колекції, яку зібрав за п’ятнадцять років, є понад п’ять тисяч експонатів сакрального мистецтва, у тому числі кілька тисяч ікон. Водночас варто згадати і про іконоборство ХХ – ХХІ століть. Якого рівня сягнуло нищення ікон у радянський час! Навіть сьогодні, коли багатотисячна збірка «Студіону» не має приміщення для зберігання експонатів чи проведення виставок, це теж іконоборство! На жаль. Іконоборство триває. Всі названі церковні достойники на собі відчули отой тиск іконоборства. Коли Церква тільки-тільки вийшла з підпілля, владика Володимир Стернюк найперше зорганізував Комісію сакрального мистецтва.
– Отче Севастьяне, справжня ікона – річ досить коштовна. Яка перспектива того, що вона посяде належне місце у помешканні пересічного мирянина?
– Знаю, що ікона не всім доступна, але, до прикладу, скільки нині коштує весілля? Кожна молода родина здатна витратити дві тисячі гривень на ікону, якщо чималі гроші витрачає на весільну забаву (не знаю, скільки вартує плаття невісти, фотозйомка і так далі, але, мабуть, чимало). Плаття купують на один день, а ікона – це родинна реліквія, що передаватиметься з покоління до покоління, нею благословлятимуть дітей, онуків, правнуків. До того ж ікона може бути підписна: родини такої й такої, дата вінчання та повідомлення про те, що нею благословили батьки на шлюб. Думаю, той, хто хоче мати справжню ікону, може її придбати. Знаєте, люди купують на відпустах чи празниках просто видрукувані на папері образи, отой кітч, і мають їх у помешканні по п’ять-шість штук. То чи не ліпше купити одну, однак справжню ікону?
– Отче, дайте кілька порад щодо того, як прищепити людям повагу до ікони?
– Перше – не нищити, не перемальовувати, тобто не дозволяти жодним богомазам втручатися і переробляти ікони. Друге – познімати (те, стосовно чого владика Ігор Возьняк видав розпорядження) всі горезвісні світлові гірлянди з іконостасів та ікон у храмах. У світі такі мерехтливі вогники чіпляють на барах, а у нас, на жаль, – на іконостасах… Понад те, ці гірлянди спричиняють пожежі, в яких згорають шедеври іконопису. Священики по‑ винні за цим дуже пильно стежити, пояснювати людям, що таке «прикрашання» є непотрібним і шкідливим. Я сам був свідком того, як при вмиканні такої гірлянди іскри летіли на іконостас…
– Як Церква контролює якість і канонічність, а також доцільність і відповідність конкретних проявів сакрального мистецтва на «своїй території»?
– Церква через Комісію сакрального мистецтва намагається здійснювати такий нагляд, але, на жаль, не кожен священик кличе при потребі представників комісії. А до її складу входить не лише призначений єпископом священик – там повинні бути фахівці-іконописці, художники-реставратори ікон, стінопису чи деревини, хіміки, археологи тощо. У Львові є такі спеціалісти, і дуже радо відгукуються на потребу їхніх знань. Свої послуги надають Церкві без винагороди, жертвуючи своїм часом. Наші вірні не користають з цього, тому ціла держава втрачає культурну спадщину! Наприклад, в одному селі на Золочівщині є храм терезіанського стилю. «Меценати» забажали звести на храмі купол, вважаючи, що таким чином зроблять його «більш українським», позбудуться схожості з латинським костелом. Але це не був костел, це був храм (в тому часі, за Австрії, у такому стилі будували). Це нищення архітектурної спадщини! Смаку позбавлені всі – і майстри-заробітчани, і ті, що пропонують недовговічний та неякісний метал, і організатори подібних перетворень. Важко щось у таких випадках вдіяти, бо громада вважає, що храм належить їй, а тому може з ним робити будь-що – на свій розсуд. Комісія ж не спроможна всього контролювати. Парафіяльна громада повинна знати і виконувати розпорядження архиєрея і дослухатись до порад комісії. Хоча є свідомі священики і свідомі вірні, котрі, б’ючи на сполох, стримують нищення сакральних творів.
– А молоде, постпідпільне покоління священиків більш обізнане із сакральним мистецтвом, аніж його старші співбрати?
– Я не ділив би на категорії – на тих, що тепер закінчили навчання, і тих, що перейшли з православ’я чи підпільних, тому що все залежить від свідомості людини. Амінь. Отець Ростислав Гладяк перейшов із православ’я, але подивіться на розпис його храму в селі Суховоля (Городоцький район, Львівська область – Авт.) Це взірець! Крім того, він рятував ікони від нищення в радянські часи. А нині чимало молодих отців, які недавно закінчили семінарію, кличуть для розпису храмів богомазів. У одному храмі, до прикладу, священик, досить поважний, мав ікони в стилі народного малярства (а воно сьогодні шалено популярне!) і просто замалював їх трафаретними образами… Тому казати: те покоління краще, а те гірше – не варто. Просто є свідомі та несвідомі. Ті, котрі зберігають, і ті, котрі нищать.
– Чи передають у семінаріях майбутнім священикам вміння цінувати сакральну спадщину?
– Мабуть, є такі виклади, але мене, наприклад, ніколи не запрошували поділитися власним досвідом у тій справі. Нищення пам’яток культури стосується, до речі, не лише Галичини – вся Україна страждає від цього. На її східних теренах нині спостерігаємо засилля культури «північного брата». А народні чи класичні ікони Центральної, Північної та Східної України дуже гарні, своєрідні, та збереглося їх надто мало. Те, що представлене в київському музеї, – барокові ікони козацьких часів – шедеври! Я проти того, щоб з музеїв повертали ікони храми, бо існує великий ризик того, що ми їх таким чином втратимо назавжди. Вчора у проповіді я згадував Манявський іконостас Йова Кондзелевича. Після Манявського скиту він був у Богородчанах, Відні, Варшаві. Митрополит Шептиць‑ кий за величезні гроші його викупив і повернув в Україну. Сьогодні цей твір світового значення маємо у львівському музеї. З цілого світу приїжджатимуть до нас, аби побачити це диво.
– Отче, нині Українська ГрекоКатолицька Церква відроджується у Центральній Україні, засновують парафії на сході та півдні нашої держави. Якими мають бути дії нашої Церкви в царині сакральної культури на тих теренах? Чи має наша Церква шанси внести щось цінне в місцеву культуру?
– Має добрі шанси. Нещодавно я був у новозбудованому нашому храмі в Донецьку. Він дуже гарний, там витримано стиль. І тут важливо, щоб наші священики не тягли на Велику Україну різні галицькі традиції. Богу дякувати, не тягнуть. Принаймі ще не бачив таких прикладів. Проводив кілька разів реколекції для священиків зі сходу, тому мав можливість говорити з ними і про сакральне надбання. Вони дотепер питають у мене порад. Тішить, що люди хочуть правильно оздоблювати святині і там, на Лівобережжі, більше цінують українське сакральне надбання, аніж часом галичани. Нещодавно був на Франківщині. Що там спостеріг? Храми масово наповнені кітчем, привезеним із Суздаля. Чи чув хто, аби росіяни приїздили до гуцулів і замовляли у них різьблені хрести, тетраподи і везли їх до себе? А гуцули вправні у цьому ремеслі. В нас як виходить: ліпше купимо у Суздалі, важко здобутий на заробітках людський гріш повеземо до Росії і віддамо за утвар, зроблену без смаку, за кітч. Чи ви бачили в російському храмі українську ікону? Ні. Зате в наших храмах повно російських ікон. Навіть скажу, що на більшій частині території України спостерігається намагання цілковито витіснити українську ікону, українське мистецтво, замінивши його «північними» зразками. І цей процес триває доволі успішно. Оце брак свідомості нашого духовенства і народу, брак знання своєї традиції! Сором і ганьба, що не цінуємо свого!
– Якою є участь Церкви в популяризації власного сакрального надбання?
– Церква робить чимало. «Студіон» виставляє свої колекції у Києві, Донецьку, Луцьку, Вінниці. Маємо запрошення до Маріуполя, Одеси. Конференції, лекції для екскурсоводів, які проводять екскурсії нашими храмами, – це діяльність як окремих священиків, так і певних церковних груп.
– Чи може вона експериментувати з мистецтвом і де межа цього експерименту?
– Церква не повинна робити експериментів. Наповнювати храми чимось чудернацьким не можна, бо маємо багату традицію: візантійську, українську, класичну, традицію сецесії, неовізантинізму. Приклад сецесії – храм Серця Христового у Жовкві – вершина сецесійного мистецтва на всьому пострадянському просторі. Росіяни, котрі приїздять до нас, питають: чи ви свідомі того скарбу, що маєте? То ж навіщо вміщувати у храми щось чудернацьке, якщо маємо шедеври? Та варто згадати, що є речі гірші від чогось чудернацького – це спотворення богомазтвом. Маємо нині модерну ікону. Вона має свій особливий стиль, але це дійсно ікона. Наприклад, Іванка Крип’якевич-Димид має свій відмінний стиль, як і Данило Мовчан. У них велике майбутнє. Зрештою, кожна іконописна школа виробляє свій стиль, бо кожен іконописець має своє індивідуальне кольоровідчуття. Оглядати на виставках таке розмаїття надзвичайно приємно. В сучасній сакральній архітектурі, може, часом є трохи недопрацювань, спричинених браком знання отого «сакруму» архітекторами радянської спадщини. Але, незважаючи на це, я б сказав, що храми гарно спроектовані.
– Є мистецтво, яке важко назвати сакральним. Його не помістиш у храмі – до таких «ікон» важко було б молитися. Це радше своєрідна рефлексія автора на релігійну тему. Яке місце такого мистецтва у Церкві?
– І таке є. Це радше картини, а не ікони, але й вони дуже часто мають глибокий сакральний зміст, своє богослов’я, містику. Модерність не є негативом. До модерного (в плані архітектурного вирішення) храму підійдуть саме модерні ікони. Проблема лише у тому, що прості люди цього можуть не зрозуміти, не «прочитати» такої ікони…
Розмовляли Анатолій Бабинський і Ліда Мідик
