Люба Яцків переплавляє досвід свого життя в мистецькі твори, свій талант сприймає як Божий дар, а себе і людей – такими, як вони є, без потреби щось занадто виправляти. Вона художниця, іконописець, викладач Львівської академії мистецтв. Ікони Люби Яцків вирізняються новизною стилю, як і ікони багатьох сучасних українських митців. Але яке їхнє місце у світовому просторі? Про це й говоримо.
– Пані Любо, можливо, банальне запитання, але на нього може бути цілком небанальна відповідь, тому все ж поставлю його: чим для вас є ікона?
– Моя відповідь теж може бути банальною, це правда, бо ікона – це моє життя, це те, чим я займаюся більшу частину свого життя. Це те, що я люблю і що, за Сковородою, є моєю сродною працею. Уся інформація, яку я вбираю у себе, чи то щось у пейзажі побачила, чи в творчості когось іншого, воно все акумулюється в мені і живить мою творчість. Перебуваю в постійному процесі творення. Часом цей процес може бути загострений, тоді ікона буде готова через три дні, а іноді виношую її три тижні, навіть більше. Попри всі життєві ситуації ікона є тим, про що я постійно думаю.
– Ваші ікони можна згрупувати в кілька окремих стилів. З чимось конкретним пов’язуєте ці переходи або відкриття нових стилів чи це відбувається спонтанно?
– На це впливає ціла мозаїка життєвих подій. Естетичне бачення змінюється, змінюється сама людина, змінюються її погляди. Це комплекс впливів. Звісно, я стараюся, щоб усе було гармонійно, щоб не адаптовувати силоміць чогось, що сподобалося в інших митців. Роблю те, що подобається в конкретний момент, і це процес не революції в зміні стилів, а еволюції. Бо тут повинна бути логічна послідовність. Намагаюся прислухатися до себе, до того, що на мене впливає, але не цілком свідомо, можливо, більше підсвідомо. Поїздки, якісь яскраві враження, побачене в музеях, щось зачепило-захопило – звичайно, все це впливає і на мене, і на будь-якого іншого митця.
– Останні ваші роботи відрізняються особливим сяянням. У мене склалося враження, ніби під шатами осіб, зображених на іконах, – суцільне сяйво, яке дуже інтенсивно, впевнено пробивається назовні. Ви свідомо хотіли досягти такого ефекту чи він випадковий? Чому саме бурштиновий колір домінує?
– Це прийшло поступово. Починала з копій звичайних класичних ікон. Я вчилася, багато до цього вчилася. Малюю ікони вже понад двадцять років і за цей час чимало експериментувала. Це досвід, який прийшов поступово. Спершу це світло виходило випадково. Такий ефект є на деяких старовинних іконах, і це мені дуже імпонувало, а згодом прийшло і в мої роботи. Це й потреба душі, як авторський почерк, як пошук техніки, пошук гармонії, закладеної в кожній людині, в кожному митцеві. Це світло прийшло з часом, і мені щораз більше хочеться його давати у свої роботи. В кожного художника є різні характерні періоди: мені тепер хочеться побільше світла давати. Хоча, можливо, це зміниться з часом, бо в глибокому темному кольорі теж є своя краса і естетика, а зараз – багато світла.
– Як з’являється на світ ікона Люби Яцків?
– Мною веде рука. Моя ікона починається з ідеї, але потім я починаю малювати, і виходить багато ескізів: роблю кілька десятків варіантів повороту голови чи руки, а потім пробую, який із них виглядатиме краще.
– Ікона – це твір, здавалось би, не виставковий, але я маю відчуття, що в сучасному світі присутність ікони не варто обмежувати стінами храму чи приватного помешкання. Що ви про це думаєте?
– Змінилася ментальність людей, змінилося сприйняття культури. Раніше де люди могли почерпнути культуру? При церквах. Бо вони були осередками і культури, і освіти. Зараз не всі люди ходять до церкви, не всі звертають увагу на твори сакральні, тому виставки потрібні. До того ж є геть особиста потреба художників – показати себе, самовиразитись.
Юрій Новосельський казав, що коли є обірвана традиція, то щоби її відновити, повинне вирости покоління, яке десь мусить побачити ті зразки традиції. В якийсь спосіб треба витіснити кіч, знайти спосіб показати мистецтво.
– Мабуть, у вашому резюме не одна виставка. Які з них найбільше запам’яталися, вразили? Дуже цікаво просто почути такий собі «фітбек» не від відвідувача виставки, а від учасника.
– Важко порахувати, скільки було таких загальних виставок, бо це і виставки робіт викладачів, і пленерні роботи, і виставки студентських робіт. А персональних виставок було дві – у львівській галереї IconArt. Були виставки моїх ікон та ікон Іванки Крип’якевичДимид у Парижі та низки французьких художників. Була виставка в Нью-Йорку, теж від IconArt.
У Франції коло відвідувачів було досить невелике – українська громада, котра апріорі сприймала добре, бо приїхали «свої», і французи, які займаються іконописом, втаємничені. Їм це подобалося. Але не було бурхливого успіху, пів-Парижа на виставку не збіглося.
На мій погляд, сучасний світ не завжди готовий сприймати сучасну ікону. Люди в багатьох країнах хочуть бачити радше репліку на старовину, бо саме це є для них екзотикою, а от щось сучасне не готові сприймати. Вони звикли, що українці – це шаровари, а ікона – це копія. Штампи…
– Ікона має тільки проповідувати Бога? Суспільство сьогодні не те, що було до Першої світової війни, до нього по-іншому треба промовляти, в тому числі візуально. Це, мабуть, є проблемою ХХІ століття, бо воно переломне. Враховуєте це в своїй творчості?
– Неправильно думати, що в цьому періоді, коли ми живемо, відбувається щось екстраординарне. Те, що ми називаємо «злами», відбувалося постійно. Люди не були колись одні, а тепер інші. Так, обставини змінюються, і якщо простежити всю історію культури, то злами ці разючі, їх видно, але з тим нічого ніколи не можна було зробити. Не можна навіть близько порівнювати доби Середньовіччя, Ренесансу і Бароко, але вони прийшли на зміну одна одній цілком органічно. Те саме відбувається зараз, а через років сто мистецтвознавці побачать, що все відбувалося дуже органічно внаслідок конкретних причин. Єдина зміна, що нас відрізняє в історії, це швидкість передачі інформації. Впродовж історії постійно відбуваються стилістичні злами, і багато хто думає: я винайшов щось, чого раніше ніколи не було! Так, такого раніше не було, але з часом воно стане старомодним, і це нормально.
– Не раз звучить критика, мовляв, є багато ікон модерних, перед якими неможливо молитися. Ви теж, напевно, чуєте на свою адресу таке?
– Звичайно. Але є ікона літургійна, і якщо я малюю саме для церкви, то підправляю свій стиль відповідно до вимог цього типу ікон. А є ікона творча, і в її створенні я почуваюся вільніше.
Перед кожним іконописцем постають внутрішні питання: наскільки я маю дотримуватися канону і наскільки можу додати щось від себе? Як зберегти рівновагу, щоб ікона була такою, перед якою буде легко молитися і яка буде також цікавою, глибокою? Ми вже бачили досить багато експериментів у іконографії, тому важко чимось шокувати. Є багато стилів, можна малювати так, а можна інакше, і це непогано.
– Останнє століття відзначається тим, що сакральне зображення стало дуже тиражованим, тому якоюсь мірою його сакральність втрачається. Цю проблему озвучив мистецтвознавець Маркіян Філевич у своїй статті для «Патріярхату» (№5, 2016 р.). Як ви думаєте, що можна і чи потрібно щось робити для того, аби спробувати виховати адекватну культуру ставлення до образа та ікони?
– Не варто з цим боротися, хоча це явище не є добрим. Наприклад, у під’їзді мого будинку хтось на стіну повісив образок Богородиці. Одні вважають це неприпустимим місцем для образа, а для інших це вияв побожності. З такими речами не поборешся, таке завжди є. Мені тут аналогія напрошується: з образками, іконками – як із книжками: колись кожна книга була величезною цінністю, бо книг було мало, а тепер їх багато, тож вони можуть десь у підвалах припадати пилом, порвані і брудні… Те, що тиражоване, втрачає цінність. А з іншого боку – це доступ до інформації, який має побічні негативні явища. Цього не позбудемося. Для когось маленький паперовий образочок буде цінністю, для когось ні. Так є.
– Років 30-40 тому в «старій» Європі досить відчутним було пожвавлення інтересу до іконопису, зокрема візантійського. Чи зараз це якось проявляється?
– Мені важко простежити це, бо я десь поза тим контекстом перебуваю, але з власного досвіду можу сказати, що нема загальної тенденції зацікавлення іконою. Завше є окремі люди, певне вузьке коло, яким вона близька. Зараз стрімко почала розвиватися наша східна іконописна школа, відповідно є широкий інформаційний простір. Інформація тепер дуже швидко поширюється, тому інформація про наші ікони миттєво потрапляє на Захід. Є чимало римо-католиків, яких цікавить художня сторона нашої традиції, через неї вони пізнають власне наш східний обряд. У Франції я з такими людьми зустрічалася і бачу, як вони щоразу глибше входять у нашу духовність.
Приблизно так було й зі мною. Із самого початку навчання в художній школі мене цікавив технологічний підхід. На третьому курсі коледжу (Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. – Ред.) ми вивчали предмет під назвою «іконографія», де нам розповідали про суто технічний бік процесу: як готується дошка, як накладається левкас тощо. Мені то було страшенно цікаво. Лише згодом я пішла глибше, почала вникати в богослов’я ікони, літургійні аспекти, почала щось обдумувати, читати, вчитися. Пізніше вступила до академії мистецтв, де мала змогу впродовж шести років отримувати в повному обсязі інформацію про улюблений предмет. Тепер викладаю там. Але бачу, що ще можна розвиватися і розвиватися. Це безперервний процес.
– Чи всі майстри, що беруться за створення ікон, втягуються в це богослов’я?
– Наскільки ми знаємо, наприклад, японську культуру? В загальних рисах. Правда? Але якщо вона нас сильніше зачепить, то починаємо вивчати більше. Те саме стосується іконопису. Тим паче що традиція ця була обірвана, і тепер мусимо наново адаптовувати іконопис і все, що з ним пов’язане. Сьогодні, на щастя, спостерігаємо іконографічний вибух, маємо багато художників-іконописців. Формуються різні іконописні школи, зокрема львівська (послідовники Романа Василика), київська (стороженківці), яка теж має свій дуже виразний почерк.
– Питання до вас як до викладача Львівської академії мистецтв: чи можна з огляду на нинішніх студентів, хоча не тільки нинішніх, а й тих, котрі вже закінчили навчання, робити якісь припущення щодо майбутнього українського іконопису?
– Кафедра сакрального мистецтва виникла, можна сказати, на порожньому місці, її ініціювали ентузіасти, які намагалися щось збудувати. Кафедра сакрального мистецтва є дітищем Романа Василика, який разом із однодумцями, такими як Карло Звіринський і Микола Кристопчук, закладав її основи. До викладання на кафедрі були залучені й Микола Бідняк, Ласло Пушкаш, Володимир Овсійчук. Кафедра має міжнародні зв’язки, зокрема з Українським католицьким університетом у Римі (за сприяння отця Івана Музички), організовує міжнародні іконописні виставки, пленери, наукові конференції, що теж сприяє розвитку ширшого мистецького світогляду. Зараз уже сформувалася база, завдяки якій теперішнім студентам значно легше, бо за цей час, за двадцять один рік, виробилася стилістика, вони вже можуть чітко бачити стиль того чи того викладача. На основі цього легше будувати щось нове. І це дуже правильно, бо кожна школа на цьому будується, це органічний процес. Іноді постає питання: що ще нового можна вигадати? Але можна, бо творчий процес не має меж. Те, що ми почали робити, видавалося спершу дуже новаторським, нагадувало винаходження велосипеда. Тепер той «велосипед» уже є, його лише технічно вдосконалюють.
Але якщо хтось хоче робити копії ікон і робить це професійно, добре, це також потрібно. Люди мають різні смаки і різні потреби, не треба нікому нічого нав’язувати.
– Звідки родом більшість студентів кафедри сакрального мистецтва?
– Абсолютна більшість – із Західної України, зі сходу дуже мало. Маємо одну студентку з Криму. Її сім’я намагається переїхати з окупованої території. Ця дівчина дуже свідома того, що відбувається в країні, вона активна волонтерка і талановита художниця.
– Ще зо два століття тому існували іконописні школи з іменами конкретних майстрів. Тепер ці школи перейшли на академічний рівень?
– Знаєте, я думаю, що такі школи – «іменні» – все ж є. Можливо, з нашої часової перспективи це важко простежити, важко вловити їхні особливості, але для мене особисто вони дуже помітні. Наприклад, київська школа стороженківців більше базується на бароко, грецька – на класичних зразках, російська має свої особливості, а львівська – більш різношерста, більш цікава, базується на східному взірці, але вирізняється новизною. І хай ця новизна дуже по-різному проявляється, але вона притаманна всім львівським майстрам. Випускники кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв шукають себе, і цей пошук є обличчям львівської школи. Грецька школа досить класична, навіть технологічно, технічно. Київська школа – це полотно та олія, а львівська – дошка і різні сучасні матеріали, фактура.
В середовищі іконописців я перебуваю понад двадцять років, тому мені ці школи дуже відомі, знаю їх, можна сказати, зсередини.
– А загалом в Україні скільки таких шкіл?
– На академічному рівні – тільки Львівська академія мистецтв, бо в Києві це школа суто одного вчителя – Миколи Андрійовича Стороженка. Є кілька шкіл, що розвиваються окремо, зокрема львівська іконописна школа «Радруж» при УКУ.
– Якось випадково натрапила на сучасні ікони російських майстрів і відразу зауважила, що вони близькі до сучасних українських ікон. Ви напевно цікавитесь іконописом сусідів – як західних, так і східних? Які там тенденції, чи існує спілкування, співпраця?
– Російським іконописцям важко переступити рамки своєї традиції. Їхня ікона дуже ортодоксальна. Ясна річ, що в них багато талановитих митців, дуже гарна технічна школа, і в цьому перед росіянами варто зняти капелюха. Їхні ікони технічно дуже акуратно, грамотно і професійно намальовані.
Ми ж маємо ідеальне середовище, інкубатор для того, щоб формувалося мистецьке середовище на базі кафедри сакрального мистецтва. А от вижити самому в середовищі, яке не дає запиту на твою творчість, дуже важко, в тому числі й у фінансовому плані. Для цього треба бути справді сильним індивідуумом. В Україні середовище лояльніше, відкритіше, легше сприймає нові віяння.
Білоруська іконописна школа, як і російська, – технічна, а от їхня мозаїчна школа – сильна, хоча теж в дусі традиції. Білоруси беруть участь в іконописних пленерах і там працюють більше для себе особисто, бо їхнє середовище не готове приймати сучасну ікону.
Не можу сказати, що українці геть усі відкриті на сучасні ікони, але все ж наше середовище сприятливіше для цього.
– А поляки?
– Для поляків – то не їхня власна традиція, тому вони сприймають як екзотику і давню, і модерну ікону, однаково на неї реагують. В Польщі є добра школа іконопису Drogaikony, яку заснував Яцек Врубель, і як відгалуження від неї – школа Святого Миколая в Любліні, яку заснував Богуслав Андрес. Не так багато польських художників займаються іконописом, але ті, що є, справді талановиті, високого рівня митці, наприклад, Матеуш Сьродонь, Марія Подлесьна, Йоана Забагло, Анна Макач, Губерт Кампа, Моніка Єромінек. Цікава творчість Грети Лєско – послідовниці творчого стилю видатного представника сучасного українського і польського іконопису Юрія Новосельського.
– Україна має потребу в майстрах сакрального мистецтва, адже є багато нових храмів, що потребують розпису, іконостасів…
– Речі сакрального призначення часто закуповують в Греції, у Росії. До речі, в нас кафедра не іконопису, а сакрального мистецтва, бо хочемо готувати фахівців, які могли б забезпечити наші церковні потреби. Цю порожню нішу треба заповнювати. Потрібна чаша – мусимо їхати до Греції. А при академії можна було б готувати своїх фахівців з виготовлення та оздоблення церковного начиння. Можемо виготовляти смальту для мозаїк, вітражі тощо. Нам треба розширюватися!
Розмовляла Ліда Мідик
