Почаївська ікона Богородиці є однією з найбільш шанованих святинь у сучасній Україні. Водночас її представлення є контроверсійним у контексті історичної пам’яті різних конфесій. Причиною цього може бути недостатнє дослідження ікони саме українськими істориками. І справді, після того, як Почаївська обитель потрапила до Російської імперії, роль Почаївської ікони Богородиці дещо затирається в українській історіографії. Більшість інформації про неї отримуємо від російських істориків, які досить побіжно й упереджено ставляться до важливого василіянського періоду історії цієї святині. Цей період справедливо характеризують як час піднесення культу ікони Богородиці та творення її санктуарію.
Входження Почаївського монастиря до складу об’єднаного Василіянського чину Святого Йосафата (ЧСВВ) у 1743 році означують як початок переходу цього монастиря від православного до василіянського благочестя. Це насамперед означало чітку інституційну структурованість, запровадження правил, що дисциплінуватимуть внутрішнє життя монашества за зразками католицьких орденів, та відхід від аскетизму взірців Афону. Важливою з огляду на це була освітня й культурна діяльність, зокрема проповідницька.
В адміністративному плані названий перехід був відображений тим, що Почаївська обитель стала одним з осідків протоархимандрита Чину. Крім того, статус монастиря як адміністративного центру позначився і на його культурній діяльності. Маються на увазі будівництво оновленого монастирського комплексу разом із храмом в стилі пізнього бароко, а також коронація чудотворної ікони Богородиці, яка стала кульмінацією розвитку її культу.
У Речі Посполитій XVII − XVIII століть понадконфесійний та надрегіональний вимір здобув пошанування двох чудотворних ікон русинів – Жировицької та Почаївської. Їхній культ, зі слів української дослідниці Наталі Яковенко, творив особливий «простір віри», що виходив далеко за межі Унійної Церкви та набув трансконфесійного і понадетнічного характеру, ставши складовою тогочасної релігійної ментальності Речі Посполитої. У Польсько-Литовській державі впродовж XVIII століття відбулося 26 урочистих коронацій чудотворних ікон, з яких три були унійними і належали до київської традиції. Прикладом надзвичайної популярності чудотворних богородичних ікон є той факт, що впродовж 1742 – 1807 років аж сім разів видавали книгу «Гора Почаївська» («Góra Poczajowska») – реєстр чуд Стопи Почаївської Діви Марії разом із духовними піснеспівами («Весело співайте, чолом ударяйте» та інших), розрахований насамперед на паломників. Обидві ікони перетворили Жировицький та Почаївський василіянські монастирі на надзвичайно популярні осередки паломництва і марійні санктуарії, що приваблювали вірян різного соціального, етнічного і конфесійного походження, майже три чверті з яких становили духовні особи, селяни і міщани.
Культ Почаївської Богородиці василіяни почали розвивати після того, як у 1712 році ігумен Почаївської обителі Арсеній Кучаровський разом із чернечою братією перейшов на унію. Можна назвати кілька особливостей конструювання та поширення цього культу в Почаєві: чудесне навернення Миколи Потоцького і як наслідок його фундації для монастиря та старання з приводу коронації Почаївської ікони; будівництво монастирського комплексу з храмом, у якому за планом Потоцького мали перебувати ікона і чудодійна стопа; підтвердження давності й чудодійності ікони (записи до «Книги Чуд»), засвідчення чуд, які збирав Сильвестр Любенецький-Рудницький; поява зображень ікони на ілюстраціях видань почаївської друкарні, а також станкових зображень, які поширювали під час церемонії коронації.
Як виглядала ікона
Іконографічний тип, до якого належить Почаївська ікона Богородиці, – Елеуса (Ελεούσα), або Милуюча. Він має такі особливості: Богородиця з Христом на руках у традиційних для обох одежах; Христос обіймає Богородицю, притулившись щокою до її щоки; Христос Еммануїл зображений зліва до глядача, але на правій руці Богородиці. Почаївська ж ікона дещо відрізняється від традиційного типу Елеуси, оскільки на ній немає традиційних обіймів. Христос однією рукою благословляє, а другу тримає на плечі Богородиці.
Матеріал, на якому зображена ікона, поданий по-різному в різних джерелах. Дослідник ХІХ століття отець Амвросій (Лотоцький) інформує, що іконний щит, зроблений з липи, мав дубові шпуги (дві горизонтальні планки на звороті, що кріплять іконний щит), а текст у «Горі Почаївській» вказує на кипарисову дошку, що є більш традиційним для опису чудотворних ікон, а також підкреслює її давність. У візитації Теодосія Любенецького-Рудницького за 1736 рік згадується про «золотий оклад чудотворної ікони із золотим вінцем та прикрашеним дорогоцінним камінням». Що це був за оклад та з якої нагоди виготовлений, невідомо. Традиція оздоблення ікон дорогоцінними шатами відома ще з XII століття, тому, можливо, ікона мала металеве покриття ще до того, як її коронували. Якщо ж «золоті вінці» розуміти як золоті німби чи ореоли навколо голів святих, то такий опис не дуже дивує. З інвентарю 1736 року відомо, що на зворотному боці ікони є підпис слов’янською мовою, який гласить, що «Неофитъ Митрополитъ Греческій даровалъ сей образъ ей Мосци пани Анни Гойской 1559 года». Також наголошується на тому, що всі підписи на іконі були слов’янськими. Тут потрібно уточнити, які це могли бути підписи, оскільки традиційно на іконах є підписи до тих, що зображені. Ісуса Христа підписують ІС ХС, а Богородицю – MР ΘΥ( Ματερ Θευ – Божа Матір) грецькими літерами. Опис 1760-их років з архіву отців-домініканців у Кракові подає важливу деталь про те, як саме зображені фігури. Вони є поясними, а не ростовими, а Христос-Еммануїл зображений на правій руці Богородиці – ліворуч до глядача. Уже в акті візитації 1799 року, в якому поданий доклалний опис оздоблення храму, зустрічаємо зміни в описі. Зокрема, згадується про те, що коронована ікона вправлена у срібну раму, дерев’яна основа ікони дещо більша завдяки позолоченому полю, таким чином її розмір збільшився до 43 сантиметрів у висоту та 33-ох – у ширину.
Варто зазначити, що всі згадані описи ікони наголошують на візантійському чи традиційному стилі її виконання, проте в одному з пізніх перевидань «Гори Почаївської» (за 1801 р.), знаходимо згадку, що ікона писана «рукою руською».
Амвросій (Лотоцький), подаючи опис ікони вказує, що вона виглядала так: зображення Богородиці Елеуси – на її середнику; святі пророк Ілля та архидиякон Степан, преподобні Мина й Авраамій – на бічних клеймах; мучениці Катерина та Параскевія й Ірина – на нижніх клеймах. Також цей автор зазначає, що зображення святих, можливо, пов’язане з зображеннями святих покровителів сімей на домашніх іконах. Оскільки у більш ранніх текстах згадок про цих святих немає, можемо припустити, що вони були додані згодом. Також можемо припустити, що таку ікону подарував Неофіт Ганні Гойській, але, судячи з пізніших описів, бачимо багато змін, що й не дивно, адже з історії добре відомо про практику перемальовування ікон чи так званої реставрації, заміну шат та інших прикрас. Можемо уявити, що за майже 200 років ікона могла знищитися, і щоби привести до ладу, її перемалювали. Часто поновлені зображення зовсім не нагадували попередні, а були намальовані згідно з тенденціями нового часу. Важливим для таких перемальовувань було зберегти і не змінити іконографію, однак стиль виконання міг бути іншим. Це вказує на те, що для людей, які молилися при цій іконі, набагато важливішою була символіка, закладена в неї, аніж зовнішній вигляд.
Інші елементи, про які можемо говорити, дивлячись на копії ікони, а також друковані зображення, вже творять різновид усталеного типу Елеуси, який називаємо Почаївським. Цими елементами є, зокрема, хустка у лівій руці Богородиці, яка в контексті страстей досить прийнятна; рука Еммануїла на плечі Богородиці, а не за її головою. Хустку можна трактувати і як оплакування смерті свого Сина, і як оплакування гріхів людства. Додатковим елементом на іконі є зображення відбитка правої стопи Богородиці на скелі. У цьому відбитку з’являється цілюща вода, тому його місце також є місцем відвідування для прочан. Тож, можливо, зображення стопи та скелі з’явилося на іконі саме на гравюрах XVII століття, коли культ Богородиці та її Стопи був поєднаний із вшануванням місцевого ігумена та подвижника Йова Желіза, проголошеного Київським митрополитом Діонисієм Балабаном у 1659 році святим. На пізніх іконах та гравюрах стопу зображали без преподобного Йова у нижній частині ікони Богородиці.
Історія ікони
У почаївських виданнях, зокрема «Горі Почаївській», історія ікони тісно пов’язана з історією монастиря. Якщо вірити легенді, вперше зафіксованій у середині XVII століття, Богородиця у вогняному стовпі з’явилася на скелі над печерою, де жили монахи «Чину святого Василія Великого». Серед цих монахів був Йоан Босий, але чи він був монахом – невідомо. Згадується також, що в цей час монахи пасли овець. Богородиця залишила відбиток своєї правої стопи на камені, в якому з’явилася вода. На цьому місті пізніше був збудований монастирський храм. Поява Богородиці, як сказано в тексті «Гори Почаївської», була для того, щоби прослава Господа і Пресвятої Трійці поширювалась, а люди користали з чудодійного джерела й дякували Богу за це.
Ще одна історія, яку знаходимо в «Небі Новому» Йоаникія Галятовського, нагадує, що Йоан Босий побачив не Богородицю, а монаха, який показав камінь із відбитком. Тобто в цій історії з’являється монах-посередник.
Наративні напівлегендарні оповіді про появу чудотворної ікони на Волині повʼязують із візитом на терени Київської митрополії в 1559 році грецького митрополита Неофіта, який подарував образ православній шляхтянці Ганні Гойській (перша документальна згадка про цей образ сягає, щоправда, 1641 року). Варто додати, що в рукописній версії «Гори Почаївської» додана історія про те, що ікона написана євангелистом Лукою і зберігалася в Константинополі, звідки її привіз митрополит Неофіт. Також саме в цьому документі сказано, що ікона намальована на кипарисовій дошці, а не на липовій, на що вказує пізніша історіографія. Ікона спочатку перебувала в приватній каплиці Гойської, однак після чудесного оздоровлення брата шляхтянки, який прозрів завдяки чудодійній силі ікони, для належного її вшанування Гойська і фундувала в 1597 році Почаївський монастир, надавши йому розлогі маєтності та грошові легації. У 1620 – 1640-их роках спадкоємець Гойської, белзький каштелян, у майбутньому сандомирський воєвода Анджей Фірлей (бл. 1586 – 1649/50 рр.) утримував святиню в своєму родинному маєтку Козин і аж у 1647 році на виконання рішення Люблінського коронного трибуналу повернув її православним монахам. На той час культ ще мав локальне, регіональне значення, а загальновідомим став згодом. Зокрема, після публікації в 1665 році трактату Йоаникія Ґалятовського «Небо Новоє», де вперше була уміщена інформація про чуда Почаївської Богородиці, та після подій 20 − 23 липня 1675 року, коли Почаїв обложили турки, завдяки заступництву Богородиці – «Почаївському диву» – монастир і місто були врятовані від захоплення ворогом. А в період, коли монастир входив до структури Василіянського чину, стало відомо про ще одну історію, яка спонукала до розвитку культу Почаївської ікони. Вона пов’язана з наверненням графа Миколи Потоцького, який впродовж майже 20 років складав пожертви на монастир та опікувався коронацією ікони.
Коронація Почаївської ікони
Урочиста коронація відбулася 1773 року. Традиція коронування ікон сягає VIII століття, коли Папа Григорій ІІІ коронував дорогоцінними коронами ікону Богородиці. Але в ті часи такі процедури не відбувалися регулярно. Як урочисті дійства з «формалізованими» практиками коронації усталюються щойно з XVII століття. 1630 року граф Алессандро Сфорца Паллавічіні створив спеціальний фонд, що видавав кошти на коронації. Того ж року була створена спеціальна капітула «Порядок, якого слід дотримуватись у передачі золотих корон, які дарував найбільш шанований Капітул Святого Петра зі Священного міста зображенням Пресвятої Діви Марії від графа Алессандро Сфорца Паллавічіні» (Ordo Servandus in Tradendis Coronis Aureis Quae Donantur a Reverendisimi Capitulo Sancti Petri de Urbe Sacris imaginibus Beatae Mariae Virginis ex Legato Comitis Alexandri Sfortia Pallavicini). Вона мала розглядати всі прохання з приводу коронацій, а також містила правила, за якими ікону можна було коронувати. Основними вимогами для отримання корони були: слава про образ і чудодіяння; давність та історична цінність; широке територіальне поширення культу; паломництва до ікони з різних територій; особисті свідчення; затвердження вигляду корон, які не можна було знімати та змінювати; неважливим був матеріал, з якого виготовлений образ (ікона, скульптура).
У XVIII столітті практика коронування поширилась на інші території. Зокрема, у 1717 році була коронована перша ікона поза Римом – Ченстоховська Богородиця. Загалом у XVIII столітті були короновані до 300 чудотворних ікон. Церемонії коронації ікон Богородиці були частиною марійного культу, надзвичайно важливого в богослов’ї та еклезіологічній традиції як Західної, так і Східних Церков.
Найпопулярнішими коронованими іконами Київської унійної митрополії у XVIII столітті були ікони з Жировичів (тип Елеуса, 1730 р.), Холма (тип Одигітрія, 1765 р.) та Почаєва (тип Елеуса, 1773 р.). Дослідниця мистецтва Мар’яна Левицька припускає, що процедури коронацій на території Речі Посполитої у XVIII столітті були вираженням конфесійної конкуренції між католиками візантійського та латинського обрядів.
Традиційно вважають, що Микола Потоцький став ініціатором коронації ікони Богородиці в Почаєві, звернувши з цією ідеєю до протоархимандрита Іпатія Білинського. Загалом коронація ікони передбачала й дарування Папою відпустів монастирю, що означало приваблення великої кількості паломників. У листі від листопада 1767 року отець Білинський повідомляв, що вже кілька разів писав до Рима з проханням коронувати ікону, але відповіді не одержав. У 1772 році новий протоархимандрит та ігумен Почаївського монастиря отець Порфирій Важинський отримав листа від Папи Климента XIV, в якому той дякує за відданість Престолу. Цей лист дав надію на позитивне вирішення справи з коронацією, тож отець Важинський звернувся до єпископа Сильвестра Любенецького-Рудницького, і той видав декрет про підтвердження чудотворності ікони. Для цього декрету ним були зібрані свідчення про 20 чудодіянь. Свідок заприсягав чудо офіційним документом: «Испитаніе и сказанія свідетелей поприсяглих о істині бл[а]годатей і чудес пребл[а]гословенния Д[і]ви М[а]ріи, при Образе ея, і при Стопці, в Польщі, в воєводстві Волинском, в Повіті Кремянецьком, на Горі Почаєвской в Ц[е]ркві монастирской иноков Чина С[вя]таго Василія Великаго обритающихся от бл[а]гоговийнаго Хр[ис]товірного народа дознанних, на время писаніем пастирским опреділенное приспівщу і присутствующу Ясне Велможому Господин СИЛЬВЕСТРУ ЛЮБІЕНІЕЦЬКОМУ РУДНИЦЬКОМУ Екзарху всея Россіи, Луцкому і Острогскому Єп[иско]пу».
Зібрані й задокументовані свідчення були передані до капітули в Римі, що займалася коронацією. Дозвіл на коронацію був виданий аж у квітні 1773 року, тому що в Почаєві та околицях лютувала епідемія, а також через політичну ситуацію. Булла Климента XIV проголошувала і восьмиденний відпуст для всіх учасників торжеств коронації чудотворної ікони: ті, що візьмуть участь у богослужіннях, молитимуться до чудотворної ікони та висповідаються і приймуть Святе Причастя, отримають повне прощення (індульгенцію) усіх своїх гріхів. В усій Київській митрополії та, зокрема, у василіянських монастирях була організована мобілізаційна акція, метою якої було духовно й організаційно підготувати максимальне число вірян для участі в коронації. Порядок на торжествах забезпечували кінний королівський полк і рота піхоти князя Яна Сангушка. Коштом Миколи Потоцького були виготовлені золоті корони для ікони.
Самі ж урочистості почалися 8 вересня 1773 року, на свято Різдва Пресвятої Богородиці за григоріанським календарем. Урочиста церемонія розпочалася за день до того внесенням до монастирського храму двох папських корон і встановленням на підготовлене коронаційне місце чудотворного образа в спеціально збудованій для цього архітектором Яном де Вітте на восьми стовпах каплиці Різдва Богородиці. Цю каплицю спорудили на околиці Почаєва. Шлях від монастиря до каплиці був обсаджений деревами та прикрашений пʼятьма тріумфальними арками, обабіч дороги розмістили численні картини із сюжетами явлених Почаївською Богородицею чуд. Обряд коронації відбувся наступного дня, 9 вересня, головними дійовими особами якої виступили почаївський ігумен отець Дометій Яновський, протоігумен Покровської провінції отець Онуфрій Братковський і протоархимандрит Василіянського чину отець Порфирій Важинський. Після коронації, що відбулася в каплиці, ікону знову перенесли до храму, де звершили літургію, яку очолив єпископ Сильвестр Любенецький-Рудницький, проповідь виголосив архидиякон Луцької латинської катедри отець Божидар Подгороденський. Святкування тривало вісім днів.
Для увічнення коронації були виготовлені 5000 памʼятних медалей («коронаток»), 11 000 паперових образків із зображенням Почаївської Богородиці, а ввечері після коронації військові інженери організували театралізований показ штучних вогнів, привезених спеціально з Варшави. Загалом в урочистостях, що тривали до 26 вересня включно, взяло участь до 100 000 вірян і запрошених гостей. За підрахунками самих василіян, упродовж восьмиденних урочистостей до сповіді та Святого Причастя приступило 24 000 католиків візантійського обряду і 9300 католиків латинського обряду. Численні групи паломників приносили до чудотворного образа свої воти та брали участь у численних богослужіннях і нічних чуваннях.
Певне уявлення про масштаби коронації дає виготовлений гравером Федором Стрільбицьким у 1780-их роках мідерит «Коронування ікони Почаївської Богородиці». Гравюра засвідчує масовість коронації та участь у ній численних представників унійного і римо-католицького духовенства, магнатерії та шляхти, місцевої королівської адміністрації, церковних братств і селян-прочан.
Також варто зауважити, що разом із культом творилась іконографія Почаївської ікони. З візитацій, інвентарів і текстів «Гори Почаївської» дізнаємося про тип, розмір, стилістику та походження. У зображеннях, виготовлених друкарнею Почаївського монастиря, бачимо присутність інших елементів, які формують уже новий тип Богородиці Почаївської. Її зображення замінили будь-які інші зображення Богородиці у виданнях друкарні. Вона стала певним символом, емблемою монастиря разом із чудотворною Стопою, зображенням святого Йова Почаївського і святого священномученика Йосафата Кунцевича. Коронація ікони зробила її культ не лише понадконфесійним та поліетнічним, а й своїм для кількох спільнот водночас. Масштабні торжества у Почаєві сприяли популяризації культу чудотворної ікони, фактично започаткувавши потужний санктуарій Василіянського чину.
Наталія Федишин, аспірантка кафедри історії УКУ
