Виставка сучасного іконопису в Києві
25 грудня 2008 року у виставкових залах Культурно-Мистецького центру Національного Університету Києво-Могилянська Академія відкрилась виставка «Українська Ікона кін. ХХ – поч. ХХІ ст.», яка представила широкий спектр різноманітних підходів до сучасного сакрального мистецтва. Відкриттю виставки передував науковий семінар, присвячений проблематиці сучасного іконопису.
І виставка, і семінар виявились знаковими подіями для сучасного українського мистецтва, оскільки показали певні підсумки у розвитку пост-радянського сакрального малярства. Останні два десятиліття позначені інтенсивною діяльністю на ниві церковного мистецтва така активність часто керувалася не стільки естетичними категоріями, скільки бажанням у певний спосіб «охристиянізувати» власну ідентичність. Сакральне мистецтво видалось достатньо вдалим засобом для нових конструкцій особи та спільноти у пострадянській культурі.
Якщо у 90-х роках минулого століття було доволі важко увиразнити окремі тенденції та характерні риси цього нового сакрального мистецтва, то кінець першого десятиліття ХХІ ст. виявився доречною точкою для серйозніших спроб осмислення пройденого цими роками шляху. Варто подякувати головному організаторові виставки Дмитру Гордіці, котрий у доречний час влучно сформулював тему й представив її в такому цікавому форматі.
Говорячи про виставку, можна пробувати виокремлювати певні характерні риси однієї чи іншої групи іконописців, можна гучно називати ці групи «школами». Можна казати, що львівські іконописці шукають натхнення у візантійських зразках, тоді як київські задивлені у золото тк. зв. «козацького бароко». Можна сипати іменами і стверджувати, що майстерні Василика та Стороженка великою мірою формують обличчя сучасного іконопису. Однак така розмова буде не позбавлена умовності, бо ж не існує загальної картини сучасного сакрального мистецтва. Існують окремі художники, які намагаються мислити у категоріях іконописців, при тому важливим залишається встановити для себе основний критерій отого загального поняття «іконописець».
Що це означає – бути іконописцем? Що домінує у такій особі: мистецька вправність чи естетичне відчуття, духовне глибина чи літургійна свідомість, чи, може, церковна основа? Питання найчастіше залишається без чіткої, переконливої відповіді. Тож правий був К. Маркович, коли на відкритті виставки говорив про сумбур, про неспокій душі, що опановує після огляду – представлені ікони різні до неможливости, це не суголосся, а індивідуальний спів.
Звичайно, це аж ніяк не забирає їм естетичної вартости – кожний витвір сам по собі вершина, варто згадати хоча б ікони Люби Яцків, Олі Ковтун, Володимира Недайборща, чи Віктора Торопова. Однак вони не дивляться, не сприймаються, не співають разом! Можливо, причина тут у тотальному владарюванні форми над словом: шукаючи ідеальний естетичний вираз, чи пам’ятаємо про ідеальність Бога Слова, якого ця форма покликана унаявнювати? Однією з характерних рис цього процесу можна вважати тотальну невідповідність між новим іконописом та теорією сучасного сакрального мистецтва (сюди можна включити і історію мистецтва, естетику, і богослов’я мистецтва) ми маємо сотні чудових зразків найрізноманітніших напрямків іконопису, однак ми не маємо серйозних досліджень цих процесів. І я не думаю, що справа тут у невеликій часовій відстані. Це мистецтво важко аналізувати не з причини його надсучасності, а з причини його різноманіття. Однак це мистецтво не строкате. Причина цьому – тіні двох майстрів, їх невидимий дотик добачався чи не в половині зібраних на виставці робіт. Михайло Бойчук та Юрій Новосельський – це два містки, прокладені між поняттями «художник» та «іконописець». Здобувши визнання і як іконописці, і як художники, вони надзвичайно зблизили ці два шляхи.
Можливо саме завдяки Бойчуку та Новосельському, поняття «ікона», так само як і поняття «сакрум», до неможливости розширились, увібрали в себе найнесподіваніші рішення, а відтак перестали бути іконою у категорії церковній, тобто спільнотній. Можна сказати, що на виставці «Українська Ікона кін. ХХ – поч. ХХІ ст.» домінував пошук несподіваного рішення, – вже вражаючого представлення усталеної форми такий підхід докорінно змінює розуміння ікони – зі спільнотного ділання вона перетворюється на справу однієї творчої особистості. Множина замінюється одниною, тож простір, в якому існує такий образ, також набуває певних рис приватності чи принаймні вибірковості – простір храму змінюється на простір музею, або ж приватної збірки.
Характерний парадокс епохи вишукане сакральне мистецтво часто перестає бути церковним, відтак воцерковленим зробився кітч – простенький, доступний, сльозливий. Придатний бути ідолом, що підігріває емоції, кітч не в стані унаявнити Богочоловіка. Друковані міліонними тиражами Ісусики з рожевими губками можуть вповні представити «боженьку», але вони не об’являють Бога. І справа тут не в освіті, а у вірі. Недостатньо навчити естетики чи богослов’ю, але достатньо повірити. Повірити не так, щоб у анкетах у графі «віросповідання» писати «християнство», але так, щоб писати це слово там, де маємо написати «прізвище, ім’я, по-батькові». Однак таке мистецтво не дасться зібрати у виставкових залах. А чи побачимо його у храмах? Дай Боже.
