І
Наша тема, як би ми не підходили до неї, просто безнадійно розпачлива і тому всі її обминають, як якусь прокаженну; а все таки вона есенціяльна і ключева, бо без раціонального поставлення її не увиразниться нам ніколи той стан, що застукав нашу Церкву, розорану вкрай і «в огні її, окрадену,» збудив… Перш за все всі до одного терміни нашої теми якісь далекі від реальности, якщо тільки йдеться про взаємну їх корреляцію між собою, а зіставляючи їх разом із терміном їх логічного виправдання, з патріярхатом Помісної Української Католицької Церкви, то все це разом виглядає, І якщо вже не на абсурд, так щонайменше на безвихідний парадокс. Бож, чи можна в сучасну хвилю говорити про українську ієрархію, а чи радше, поставивши реалістично справу, про нев’язані зі собою «ієрархії»? Тут якраз треба відразу усвідомити собі, що «ієрархії» в одній і тій самій Церкві — це явний абсурд. Другий же термін — Українська Католицька Церква — що ж це? Чи фантом і примара колишніх, відгулих уже, днів, а чи тільки вивіска, що дуже вигідна для маскування рухів, звернених на прискорення смерти ще й тієї частини нашої Церкви, що якось ще вижила у вільному світі. Коли ж ці два перші терміни зіставимо з установою патріярхату, то відразу впаде та випоетизована структура, що її ми звикли називати «українська ієрархія», як штучна споруда з карт, а й ця Божеська Установа, яку ми від свого народження визнали Українською Католицькою Церквою, розпадеться на цілий ряд тимчасових фікцій і предметів, негідних Божої Установи, маніпуляцій …
А проте, як і безнадійно всі ці проблеми не представлялись би, спробуємо об’єктивно подивитися правді в очі, простежити, як до цього дійшло, і ствердити, що в сьогочасну хвилю осталося з того, що завжди творило для нас, українців, субстанцію нашого існування, тайну нашої сили і підставу нашої віри, надії і любови. Та поки приступимо до самого розгляду справ, пов’язаних із нашою темою, мусимо собі як слід усвідомити, що ми розуміємо під ієрархією і що під Українською Католицькою Церквою. Це ж бо й ця база, на якій спиратись буде наш розгляд цього невідрадного стану, в якому ми знайшлися.
ІЄРАРХІЯ — це узалежненість нижчого від вищого; якесь ступенювання певної верховної вартості, якоїсь домінуючої якості, достоїнства, чи чинника, зі систематичним порядком — у внутрішню спаяність із собою в одну цілість, а не: відокремлені і без ніякого до себе відношення титулярні фікції. Очевидно, церковна ієрархія — це вищий провід у даній церкві, отже: гідність єпископа (єпископів), архиєпископа, митрополита, патріярха даної церкви і то тільки в такому, як повище, порядку. Сама наявність цих церковних гідностей у церкві одного й того самого названня підказує відносність і скерування усіх цих достоїнств до центральної і начальної власті в цій же церкві. На горе усього нашого горя поняття ієрархії у відношенні до спільного знаменника, яким є Українська Католицька Церква, за останніх 20 років є окутане в нас неабиякою містерією. Ми маємо в одній і цій самій церкві формально встановлену ієрархію із гідностями єпископів, архиєпископів і митрополитів з однієї сторони, а з другої сторони цілий ряд загадкової креації екзархів або Апостольських візитаторів, що ніби то приналежні до Української Католицької Церкви, а в дійсності з помісністю і одністю цієї Церкви нічого спільного не мають. Отож треба б уточнити перш за все: що це Українська Католицька Церква.
Українська Католицька Церква… Не йдеться тут про натягуване всіми, хто тільки з своїми нечестивими інтенціями вихопиться, визначення, але про автентичну внутрішню істотність цієї Божеської Установи, що стала, воістину, виняткова між усіма церквами; ідеться про церкву 1000-літної історії з повсякчасно світлим її минулим, з минулим і слави і, в ще більшій мірі, нескінчених періодів її непомірних страдань, з тим минулим, що якнайвиразніше за кожним вижиттям прорікало тим більш світле її майбутнє…
Два визначення у самому її названні стали за корінь її насущного лиха та горювань — «українська» і «католицька». Її українськість кидала у навіженість усіх до одного наших сусідів і перетворювала їх, людей, казалось би, хрещених — у біснуватих. Католицькість же нашої Церкви судилась нам стати за стигму і прокляття. Свої і чужі спрягались тоді разом і ворог добачав у своєму ворогові свого приятеля, бо об’єднувала їх та сама ціль: скальпувати з нашого чола знам’я нашої католицькости. І насилувались із віками височенні гори святих українських трупів і розливались ріки української крови, але суті нашої католицькости таки не доторкнулась злочинна рука! Наше бо католицтво було не в тілі і крові, а в українській душі. Ще до формального об’єднання з Апостольською Столицею, Україна була католицька. Унія не вносила ні йоти чогось нового. Унія тільки урочисто проклямувала, що нічого не міняється в Українській Церкві, а обряд і церковна традиція залишаються по вічні віки непорушні. Зате ж від хвилини унії появився у нас інший симптом: наша католицькість починала дедалі хроміти та вироджуватися, головним чином серед ієрархії і духівництва нашої Церкви. Вершок же цього виродження судився нашій Церкві уже за наших таки днів. Не зразу однак, ієрархія, яку ми звикли називати нашою, своєю, рідною, виявила своє справжнє обличчя. Зовсім певно у час повільного відновлення нашої ієрархії уже у вільному світі ще відзивалося у наших владик почуття приналежности до тієї Церкви, яку Москва проголосила зліквідованою; ще жевріла тоді у владик нашої Церкви свідомість споріднености з геройськими мучениками за нашу святу Церкву. Навіть аргентинський екзарх у своїй праці «Українська Церква на II. Ватиканському Соборі» мусів між іншим ствердити: «Численна участь і великий вклад Української Церкви на XXI. Вселенському Соборі — це річ такої великої історичної ваги, що становитиме одну з найважніших і найсвітліших сторінок в історії Української Церкви, бо на Другому Ватиканському Соборі вона перший раз у своїй історії так світло представилася усьому світові і зайняла у Вселенській Церкві визначне місце зі своєю уже тисячолітньою історією нарівні з головними церквами християнського світу». Ні йоти, «ніже тії коми» не можна тут квестіонувати і кожний знавець подій нашого часу мусить з кожним словом цього ствердження погодитися. Значить, і Кир Андрій Сапеляк, хоч як далеко і мабуть уже безнадійно відійшов тепер від Помісної Української Католицької Церкви, принаймні до кінця Собору був свідомий того, що Українська Католицька Церква — це не відокремлені екзархати під батутою Конгрегації для Східніх Церков, а єдність однієї Церкви, одного обряду, одних і тих самих традицій для одного українського народу. Цей же сам автор ще виразніше себе висловлює на іншому місці. «… Митрополит Йосиф Сліпий не тільки не міг сам прибути, але й не міг прислати свого прокуратора, ні уповноважнити когось з українських владик заступити його на Соборі. З тої причини українські владики вистарались щоб на Соборі іменовано одного з українських отців Собору на прокуратора ПЕРВОІЄРАРХА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, який заступав би особу митрополита Йосифа Сліпого і тим самим представляв на Соборі Українську Церкву на Рідних Землях. Однозгідно вибрали українські владики архиєпископа Івана Бучка, як сенійора українського єпископату…». Найважливіший факт у цьому є те, що про Східню Конгрегацію немає ніде й згадки. Українські Владики творили тоді одну з’єднану Українську Церкву, а не незалежні від себе екзархати. Виступи всіх Владик були скоординовані так, що 2500 соборових отців мусіли сприйняти їх, як голос одної церкви, визначної частини Вселенської Церкви. Що більше, всі наші владики одностайно й демонстративно виступили з засудом присутности обсерваторів московського патріярхату в той же сам час, коли Голова Української Церкви карався у сибірських тайгах. Впродовж цілої першої сесії Собору наші владики багатократно доводили до відома всіх соборових отців про відсутність на Соборі «Великого Неприсутнього» і вимагали його звільнення.
І сталося з виразної Божої Волі найконкретнішою дійсністю те, чого ніхто з вірних і ієрархії Української Католицької Церкви ніколи не міг очікувати. Блаженніший Голова нашої Церкви з’явився таки між нами! Скільки ж разів уже з того часу намагаємось усвідомити собі це найбільше чудо нашого часу і, мабуть, за кожним разом зникає з нашої свідомості найвиразніша мова Божого Провидіння, що за поверненням Блаженнішого нашого Отця криється щось більше, як найбільше чудо. Чудо бо з правила буває короткотривале і стосується звичайно одної особи. А те, що супроводить поворот Блаженнішого переходить усі виміри чуда. Уже повних 15 років ми є свідками таких незвичайностей, яких навіть і найбільший геній не в силі доконати. Звернімо тільки увагу на те, як Блаженніший наш Отець сам наводить нас на цю місію, яку Боже Провидіння нарочито визначило йому, повертаючи його до нас і для нас. Як тільки дещо вляглися і узвичайнилися не тільки наші, але й всесвітні, загальнолюдські спалахи подиву доріг Божих, цього окрилення і духовного піднесення, уся Церква Христова ждала з нетерпінням найближчої сесії Собору. Оминаємо зумисне небувалі досі в історії Соборів і мабуть неповторні вже ніколи привітання, від яких аж дзвеніли мури св. Петра… Ми зосередимося тільки над тим словом, яким наш Блаженніший Отець розкривав таємницю своєї, просто, чудесної появи на цьому Соборі.
«Нехай буде благословенний Бог у Пресвятій Тройці… за те, що дозволив нам узяти участь, у цьому Соборі від імені Української Церкви» … «Мене уповноважнюють мої попередники!…» і перелічує їх від першого Нікейського Собору, бо вже від четвертого століття були заступлені на Вселенських Соборах владики з наших українських земель. «Мене уповноважнюють неприсутні на цьому Соборі ВЛАДИКИ Української Церкви, що зазнали жорстоких гонінь і переслідувань за Христову Церкву …»
«УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА Є ПРИСУТНЯ СЬОГОДНІ НА СОБОРІ!» Те останнє ствердження могло б в інших обставинах збуджувати те зовсім звичайне застереження, що на відкритті Собору і на перших його сесіях уже була репрезентована ця Церква аж 15-ма українськими владиками. Але ж 2500-членний пленум Христової Церкви сприйняв цю заяву у повному погодженні з Бесідником. Кожний бо з Отців Собору мусів собі усвідомити, що попередня 15-ти особова репрезентація була забліда, щоб звернути на себе очі всіх. Кожний, хто колинебудь був у базиліці св. Петра, собі усвідомить, що довжелезна середня нава святині була зайнята обабіч тисячами сиджень-трибун із тисячами вселенських Отців Собору, найвибранніших теологів світу, різними комісіями Собору, Папськими Секретаріятами, архімандритами, абатами, патріярхами, кардиналами, а бічні нави були всуціль заповнені обсерваторами і репрезентантами різних не-католицьких церков, то стане тоді ясно, що тієї групки із 15 владик ледви, чи хто доглянув і присвятив її хоч би якусь увагу. Там же були персональності першого рангу, сотні тих, які вбирали в себе очі й увагу присутніх; навіть більшість кардиналів оставалися сірими в цьому торжественному зборі. Як довго групка 15-тьох владик представляла Українську Католицьку Церкву, то й представники Кремля і т. зв. московського патріярхату не повертали на неї своєї уваги. Ось чому ствердження: «УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА Є СЬОГОДНІ ПРИСУТНЯ НА ЦЬОМУ СОБОРІ!» раптом стає найбільшою ревеляцією про Українську Церкву. До цього ж цю ревеляцію проголошує в цій хвилі найбільша достойність сучасного світу. Цілу мову, Богом обраного і післаного на цей Собор, Голови Української Католицької Церкви увесь соборовий пленум приймає як особливе об’явлення, з глибокою шаною вслухується в кожну деталь про цю Церкву, з якою багато хто вперше оце познайомлюється, а за якою уже древня, величня і непорівняльно героїчна традиція … Та не про міраж минулого забутої, а більшості таки незнаної, Церкви йдеться нашому Блаженнішому Благовісникові, а про те, щоб Українська Католицька Церква жила і розвивала свої природні снаги тепер. І тому тільки згущує усе досі сказане до одного речення: «МИ ПРОПОНУЄМО, ЩОБ КИЄВО-ГАЛИЦЬКУ МИТРОПОЛІЮ ПІДНЕСТИ ДО ГІДНОСТИ ПАТРІЯРХАТУ!»
Дивні-предивні дороги Божого Провидіння. Як правило Бог послуговується для своїх незбагнених цілей своїми обранцями і комунікує ними людям свою Волю. Цих же посланців не робить ніяк всевладними і безапеляційними виконавцями Його повелінь, а тільки їх вісниками. Персонально ці благовісники майже без вийнятку неминуча жертва Божої місії і страдальці якраз за ту готовість донести справу Божу згідно з Господніми вказівками. У нашому випадку престиж, ім’я і всебічна індивідуальність Посланника знайшли, здавалось би, особливо щасливі умовини. Не було бо ні одного Отця Собору, щоб оваційними оплесками не схвалив кожного словечка цього благовістя. А проте це якраз історично-епохальне слово нашого Блаженнішого Отця стало майже через ніч за найбільшу каторгу — страдання, з якою, за словами самого Блаженнішого, навіть сибірська каторга не може йти в порівняння. Одночасно ця об’ява Блаженнішого стала з цього часу не тільки за камінь спотикання ієрархії нашої Церкви, але й пробним каменем божого й небожого у Божій Установі. Як це було можливе? Мабуть дозрів той час, щоб сповнилося врешті всім відоме, фатімське пророцтво, що диявол увійде у найвищий провід Церкви і буде маршувати у рядах церковних достойників, правлячи справами Божої Церкви… Довго заходився цей диявол, поки проліз у Церкву. Останнього часу використав для своєї цілі екуменізм, святу, саму по собі, ідею, і звів її до того, що ввесь екуменізм спотворився до діялогу з дияволом. Знайшлися в Апостольській Столиці високі достойники церкви, що вхопились цієї ідеї, як єдиноспаємої, і створили ґрунт і клімат для аджорнаменто і для діялогів. Найважливіша тепер стала обсесія Росією, не тією, що активізувалася на еміграції, а тією, що по сьогоднішній день величається своїм атеїзмом. Усе, що стало на дорозі до цієї ідеї, треба було усунути. Треба було поставити у відставку усіх консервативних кардиналів, на їх місце призвати тільки ліберально думаючих, треба було відчинити широко двері і вікна на віяння нового духу в Божій Установі і пожертвувати старими правовірними церквами; навіть самі Декрети вже потверджені і проголошені, які виніс II. Ват. Собор, треба було чомусь то завісити, чи покищо заморозити перед уведенням їх у життя. Що більше, хто покликався на ці Декрети, такого з місця заклеймовувано ребеліянтом проти авторитету Папи в той же сам час, коли всі спекулянти на новій конюнктурі могли безшабашно засланятися цим же самим авторитетом. А все таки внесок Блаженнішого поставив у неабиякий клопіт римську Курію і Конґреґації, які були заангажовані у переддіялогічних увертюрах із московськими партнерами. Їм треба було доконче поставлений внесок за всяку ціну вицофати зі соборових дебат. І були б із цього клопоту не вибралися ніколи, якби на допомогу не поквапилися віддані їм душею і тілом «українські» єпископи. Ті самі доброхіть зголосилися. Трьох їх було навіть і забагато.
Продовження у наступному числі.
