(Принагідне слово на lV-му Конгресі Мирян у Римі, 15.11., записане із магнетофонної стрічки)
Поза програмою, хотів би я поділитися деякими переживаннями, які глибоко нуртують у моєму серці, і їх публічно висловити.
Вчора і сьогодні був я свідком кількох дуже важливих спостережень, того незвичайного, великого і глибокого бажання наших мирян служити нашій Святій Помісній Українській Католицькій Церкві, а через неї служити і свому українському народові. Бажання ці були висловлені у різних формах, різними способами і з таким глибоким відчуттям, таким переконанням і такою готовістю віддати всі свої сили та енергію, всю свою снагу для здійснення тих ідеалів, що прямо треба подивляти наших мирян, які в тих дуже тяжких, трагічних часах для нашої Святої Церкви і українського народу, серед такого загального збайдужіння, спроможні на вияв такого великого святого ідеалу. І це є для мене запорукою, що наша Свята Помісна Церква переможе всі ті труднощі, всі ті проблеми, що їх зустрічає на своєму шляху до остаточної перемоги, і що з Божою поміччю та з поміччю усіх наших Владик, священиків, монахів, монахинь і мирян ми вкінці будемо переможцями.
Мої глибокі переживання, з якими хочу з Вами поділитися, це відчуття, що в цьому бажанні здійснення того ідеалу ми відчуваємо певні труднощі, тут і там дуже глибоко, дуже болюче, що тут і там вони нас ділять та зуживають дуже багато нашої енергії, наших сил, наших здібностей, нашої праці, нашого національного капіталу, та не,на те, щоби собі помогти, бо у висліді вони нас ослаблюють … У тих переживаннях прийшла мені на думку така ось подія із Святого Письма, дуже характеристична: Одного разу прийшли учні до Ісуса Христа і кажуть: «Господи, ми стрінули одного чоловіка, який виганяє бісів у Твоєму Імені, а він між нами не ходить … І ми йому заборонили. Яким правом може він це робити, як він не з нашої групи …» І незвичайно цікава відповідь Христа: «Не забороняйте йому робити цього, бо хто не проти вас, то з вами». Ось такі чудесні, божественні слова! — «Хто не проти нас, той із нами …»
У цій нашій болючій проблематиці, ми це так виразно бачимо, що воно означає. Сьогодні маємо так багато можливостей. Сьогодні маємо у цільному світі стільки інтелігенції, як ніколи перед тим… такий капітал, якого ані Церква, ні наш нарід ніколи не мали. Це добро народу і Церкви. І всі вони хочуть служити Господу Богові, Церкві й народові й нам. Але всі вони, будучи людьми, як кожен із нас, мають теж свої думки і переконання, і дуже часто, тому що інакше думають, ми їх б’ємо. Хоч вони бажають тої самої цілі. І тут, саме, основна проблема. Розумно, логічно, по-християнському, по-українському обмінятись нашими думками і переконаннями. І сказати собі ввічі, як брат братові, що коли ми, один український нарід, хочемо одної Української Церкви, хочемо Українського Патріярхату, хочемо всі сили запрягти до того ідеалу, до тієї стихії нашого народу, — то ідім туди, хоч може й різними шляхами. А коли зійдемось у цілі — ти мій союзник, ти мій брат. Бо сьогодні у світі плюралізму, і релігійного й національного, а особливо у світі плюралізму екуменічного, бачимо людей, що мають різні розуміння і поняття даної справи.
Коли б цей наш IV-ий Конгрес виніс лише одну постанову, яку ми всі могли б виконати, — Владики, і священики, і монахи, і монахині, і миряни, ми всі, що йдемо до одної цілі, — щоб був один український нарід, одна Українська Церква (католицька і православна, дай Боже, щоб були об’єднані якнайскоріше!) з одним патріярхатом під проводом патріярха.
Коли б ми прийняли таку засаду і на такій основі почали разом працювати, як один нарід, ми зробили б величезний крок вперед. Бо тоді, замість тратити сили на спірну боротьбу, ми могли б усі сили об’єднати для осягнення спільної цілі. . .
Дасть Бог, що всі будемо об’єднані в одній Українській Церкві. Церкві Христовій. Українській Церкві, що є частиною Вселенської, де ми всі будемо почуватися як у себе вдома. В одній Церкві під проводом одного Патріярха Києво-Галицького. Ідея патріярхату давня. За неї боролись Веньямин Рутський, Петро Могила і інші, а ми лиш продовжуємо цю боротьбу. Тої стихії вже ніхто не спинить! Ніхто! Певні труднощі ми мали і будемо мати. Нині такі, а завтра інші. Ми вже багато пережили і ще більше будемо переживати, але тієї стихії вже не спинити. І вкінці таки будемо мати наш Український Києво-Галицький Патріярхат! І дай Боже, щоб усі ми діждались тієї радісної хвилини! Щоб усі разом, на Софійській площі в Києві, в році тисячоліття Хрещення України, ми, діти одного народу, і ті, що нині на Україні своїм геройством платять за свою вірність Христові і Його Церкві, і ті, що розкинені по цілому світі, могли там одними устами і одним серцем перед Всевишнім і перед цілим світом виявити цю нашу одність, національну і релігійно-церковну, під одним проводом. Дай нам Боже того діждатись! Хай Святий Володимир і Свята Ольга нас у тому благословлять та дадуть нам те щастя діждатись тієї радісної хвилини, щоби ми там, у нашому Золотоверхому Києві, могли ту радісну хвилину пережити і прославити Всевишнього, Пречисту Діву Марію, Покровительку України, і всіх Святих!
Передруковано з «Церковного Вісника», 28 березня 1982 p., Чікаго.
