Ідентичність: яка і чия?

Ідентичність належить до найінтимніших сфер буття особи та спільноти. Маніпуляція ідентичністю корінного населення є випробуваним методом колонізаторів і здійснюється засобами законів та із запорукою привілеїв умовної легітимності для різних пристосуванців. Колонізатори, на жаль, послуговуються і Церквою в її людському вимірі, оминаючи її божественне походження, покликання благовістити Боже Слово.

Від апостольських часів Христова Церква є одна, а значить існує в однині і рівно ж у множині Церков багатьох традицій, чим твориться універсальна спадщина Церкви. Таким було розуміння в ранній Церкві, таким є розуміння відновленого сопричастя Другим Ватиканським Собором, котрий відбувся вже більш ніж пів століття тому.

Апостоли проповідували вчення Христа й навертали. Та вони стереглися, щоб не панувати¹ над кружком нових християн, але навчанням відкрити шлях зростання віри. На основах Святого Письма Отці Церкви перших століть вложили об’явлення Боже обох Завітів у літургію.

Сопричасна модель єднала традиції ранньої Церкви. Згідно з цією моделлю єреї Церков Антіохії, Риму та Александрії, а від IV та V століть – і Константинополя та Єрусалиму, ставали разом до одного Євхаристійного престолу. В другому тисячолітті забулася основна суть єдності віри. Ця суть була занедбана. Одначе ту цінність єдності Церков апостольських часів Другий Ватиканський Собор ХХ століття своїми реформаторськими декретами утвердив і доручив відновити. Це, звісно, непроста справа. Проведення згаданих реформ потребує кропіткої праці. Коли до цього додати сучасні атрибути нашої дійсності з навантаженням різнорідних ідеологій, то стає зрозуміло, що перед нами стоїть чимале завдання, виконання якого вимагає наполегливої праці богословів-науковців, церковного проводу і мирян. На межі тут автентичність повноти нашої Церкви, її святої традиції богослов’я, духовності, спільноти і сопричастя. 

Благословенна подія Хрещення Русі-України 988 року ввела на наші землі християнство із Константинополя і дала початок Київській Церкві. Почнімо з короткого проходження літургійного богослов’я окремих прикладів, заки перейдемо до інших аспектів породженої традиції і нашого покликання.

Час Господній: багатство благочестя

Ми свідомі хронологічного виміру в якому виділяються особливі, вершинні моменти життя людини, але є також вічність: дійсність необ’ємистого і незбагненного Творця. Господь є всюди. Його простір не знає жодних меж. Божественна літургія вводить нас у час Господній. У першому виголосі літургії чуємо: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа, …». Мовиться не про географічне положення цього царства, а про його «нині…», тут і тепер. Ми запрошені до участі, до спільного й радісного звеличування. Перша стрічка 94 Псалма єднає нас закликом «Прийдіте[!], радісно заспіваймо Господеві…». А це чому? «Бо Бог великий Господь…» (Антифон ІІІ). Ми усвідомлюємо Його присутність. Зближаючись до найважливішої частини Божественної літургії великого входу, чуємо клич: «Премудрість». Стоїмо. Приєднуємося до хорів херувимів і супроводжуємо співом та увагою Святі Дари, яких із Жертовника через царські двері вносять на Престіл² для освячення. Тепер, кажемо, час відложити земні турботи і життєві «печалі» та приготовитися до Господньої Трапези і Причастя.

У тій же літургії дуже наявним є безсумнівне місце Богородиці. Подібно до ікон, на яких Божа Мати рукою спрямовує наші очі до Бога-Дитяти, в Божественній літургії перед антифонами Богородиця провадить нас, щоби «…все життя наше Христу Богові» віддати. Коротко кажучи, віддати життя Богові талантами і служінням нашого стану впродовж життя. Пісні звеличування Марії, ірмоси, передають богословське значення Божої Премудрості і благодаті людству. 

Зараз після освячення Дарів перший виголос єрея до учасників є знести пісню достойно і «Особливо за пресвяту … нашу Богородицю…». В літургійному році домінує ірмос «Достойно є». Він звеличує Богородицю словами «…всеблаженну і пренепорочну [що є вище від дівицтва!], … чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу від серафимів…», торкаючись події Благовіщення. Господь, шануючи Ним даровані дари розуму та свобідної волі, питає, а не диктує. Запрошення стати матір’ю необ’ємистого і вічного Бога стривожило Марію. Застановившись, вона добровільно приймає невимовне завдання. Цей момент звеличує Божу Премудрість. Перед нами питання, яке має формувати нашу совість: як я/ми вживаємо наш інтелект і свобідну волю? Значення прийняття Богом людського тіла і Благовіщення також звертають увагу на гідність людини. Саме втілення Господа чітко вказує на святість і цінність людини. Людська гідність є іманентно цілісною, а не ситуативним об’єктом для різної експлуатації. 

Ірмоси змінюються відповідно до свят і празників. В Літургії святого Василія Великого богослов’я дає нам зрозумілою мовою для розважання те, як, чим, чому і в чому виявляється людинолюбіє Господа в межах особи Благодатної Марії. Починаючись «Тобою радується», ірмос увиразнює початок її убожествення змістовними і суцільними словами «Дівственна похвало, що із неї Бог народився і младенцем став, перед віками сущий Бог». А далі незліченнe порівняння: «Лоно бо твоє престолом сотворив і утробу твою просторішою небес учинив». Застановімося. Уявімо безмежні простори всесвіту. Космос не рівняється лонові людини, адже в лоні Богородиці умістилося Слово, безмежно більша Істота, Творець всесвіту; і безсіменно став людиною, щоби благовістити спасіння людству. 

Літургія – це буття самої Церкви. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру і благочестя звеличування через весь Божий рік, виспівуючи «Алилуя!»³. 

Відображення літургії й тонкощі практики

Поспитаймо, чи ми свідомі того, що літургія єднає духовний і фізичний світ. Символи висловлюють дійсність. Бачимо це у формулах точних наук. Символи здатні передавати глибші значення й увиразнюють конкретну ідею богослов’я. Не місце тут для ширшого опису, але маємо квазілітургічні елементи, варті уваги. Обмежуся загальною сумацією наявних символів у практиці вірних і цікавим аспектом їхнього зв’язку з природою і всесвітом у нашій традиції.

У надвечір’я Різдва Христового центральне місце має колач або триярусні округлі колачі⁴. На Великдень святимо паску (не кошик) і знову ставимо посередині святочного столу для зосередженої уваги переходу з упадшого до спасительного стану людства Воскресінням Христа. Це веде до суті Христових слів: «Я – хліб життя»⁵ із прямим пов’язанням до духовної поживи Його науки і Ним встановлених Таїнств, особливо Таїнства Євхаристії. Святочне зібрання рідних і близьких разом із залученням покійних; молитва, зокрема кондак празника, а також виміна взаємного прощення поцілунком миру (що звемо христосування) разом з іншими елементами схожі на літургічну подію і є віддзеркаленням богослов’я свята поза мурами храму – храму наших душ. Є також інші дієві символи.

Богоявлення в давнину попереджало Різдво⁶, і сьогодні за змістом важливість цього торжества стоїть зараз після Пасхи. Троїчний Бог об’явився в події хрещення у ріці Йордан Христа Людинолюбця⁷. Чин Великого Водосвяття звеличує Троїчного Бога, який з’явився вселенній (кондак свята) невідкличної святості благ, що Господь сотворив. Вода – спасительна, есенційна в чині Таїнства Хрещення. Без води немає життя. Немалими є й інші дари. Празник Преображення Господнього супроводжує Чин Благословення Первоплодів молитвою єрея: «Господи Боже наш, що створив небо й землю і через свою щедрість допровадив нас до пори цієї, виростив дерева і їх первоплоди, … Господи, благослови перші з плодів цих, що їх споживаємо, … що збираючи в мирі, дари Твоїх благ будуть їх споживати і на Твою честь і славу ними зможуть насолоджуватися»⁸. 

Чин освячення зілля на празник Успіння Богородиці подібний до освячення овочів⁹ і коротший. Пожива овочів і городини, лікувальні якості зел і краса квітів є багатством здорової природи, яку нам довірив Господь берегти для наступних поколінь. На зразок жертви первоплодів у Старому Завіті й молитви в святині¹⁰ ми приносимо їх із вдячністю Господеві та благословення в нашому споживанні. Як бачимо, Святе Письмо проникає літургічні тексти і надихає духовні традиції народу відповідно до пори літургійного року. Виражені поетичною формою, алегоріями і символами, вони передають їхній зміст. Родинні і народні звичаї служать у другорядному порядку. Служать для інтимного засвоєння богословських основ і є суттю святкувань. Передача основних критеріїв потребує уваги для змістовної та живої єдності в літургії Церкви.

Характерні риси традиції літургії візантійського богослов’я насамперед охоплюють вповні Христом здійсненні пророцтва Його історичного перебування на землі. Завдяки втіленню Господа зачаттям у лоні Богородиці Його проповіді і об’явлення Божества, страждання і смерті, а також прославлення Воскресінням цілісно наявні в Літургії святих Івана Золотоустого і Василія Великого (як також вечірні та утрені). Все це літургічно-молитовне життя одідичене нами через Володимирове Хрещення.

Другою характеристикою літургічно-молитовного життя є включення в нього всіх органів чуття: зору, нюху, слуху, дотику та розуму людини, а також її свідомої уваги. Це формує віру далеко глибше від сформульованих питань і відповідей катехизму. А все разом плекає совість та уможливлює розуміння особою морального питання і відповідальність за свої рішення. На цих засадах твориться спільнота однієї духовної ідентичності. Літургія відкриває Бога, виражаючи теологію, віру та благочестя. Вона дає безконечний вимір зростанню віри впродовж життя. Це катехиза літургії. 

Описані зразки богословської мислі та благочестя Київської традиції – це істинне богошанування й визнання божественних істин, згідно з «їй притаманним способом сприймати»¹¹; це духовна традиція в тісному зв’язку з літургією.

Для цього в першу чергу треба чітко пояснити як разом складають єдність відмінні традиції: Латинська, яка наголошує людську природу Христа Бога-Чоловіка, і Києво-візантійська, із наголосом на Божественній природі Христа Людинолюбця. Римо-католицьке богослужіння, головно через латину як сакральну мову, пережило відокремлення теології від богослужіння. Теологія стала сферою академії, еліти. Учасники богослужіння, через незрозумілу мову, заміщали Месу набожними молитвами, які з самою Месою зв’язку не мали. Ці молитви мали незміримо нижчу теологічну якість, ніж суть Святої Меси, і увага цих молитов нерідко була зосереджена на стражданнях Ісуса Христа, використовуючи таку образність яка зосереджувалась навіть на окремих органах Ісуса. Ці молитви, до прикладу до серця Христового, сповнені емоційності, скрухи, чисто людської і зрозумілої, але їм бракує богословської глибини і цілісності, бракує розуміння того, що означає добровільне прийняття Ісусом розп’яття і заради чого він його прийняв, адже Його любов до нас безмежна і добровільна. (Загляньмо в текст Літургії і прочитаймо «Єдинородний Сину»). Ясний вираз добровільної смерті Христа знаходимо у молитві священослужителя перед освяченням «…а радше Він Сам Себе видав за життя світу». Ця думка виражена і в зображені Його горизонтально розложених рук на хресті, немов відкритих для обіймів людства при чому, споглядаючи розп’яття Христа, годі не вбачати Його фізіологічний людський біль. До вище наведеної уваги до Христа Бога Людинолюбця варто згадати і Маріологію Києво-Візантійської традиції. Богородиця займає видатне місце в Божественній Літургії та в літургійному році. Місце Марії не зводиться лише до її “Так” в моменті Благовіщення. Такі упрощення оминають глибші божественні об’явлення та іґнорує основи благочестя візантійського богослов’я. Приклади конкретних практик традиції не є для пониження західної традиції, а радше глянути що саме творить традицію Церкви Київської спадщини. Увага цієї традиції Божественній природі Христа в цілості богослужінь разом із Марієлогією є суттєві у духовному житті Церкви і її Божого люду.

Для оцінки представлених особливостей нашої Церкви і впровадження їх у життя богословська освіта й духовна формація потребують зосередження на тих джерелах, які формували цю традицію від патристики східних Отців Церкви аж до настанов Патріархів Йосифа Сліпого і Любомира Гузара, тобто до нашого часу. Проведення в життя Христового вчення, вміщеного у літургічні тексти, потребує пояснення. Розуміння контексту цих текстів здатне проникати в душу, розум і серце та відкрити бажання бути живими учасниками богослужінь і зростати у вірі в храмі душі упродовж життя. 

Цю сукупну спадщину літургії життям у храмі і за храмом ми поділяємо з найближчими братами і сестрами з Православної Церкви. Вони пережили підпорядкування колонізаторської політики окупантів упродовж століть. Чи не цікаво було б нам після спільної вечірні провадити діалог на тему котроїсь з частин відправи? Це нагода чогось навчитися і поділитися досвідом. Маю один цікавий приклад із не такого далекого часу. В приготуванні спільного відзначення Володимирового Хрещення громадами Православної та Греко-Католицької Церков Бріджпорту (штат Коннектикут)¹² із метою ознайомитися з  дарами Київської Церкви ми починали засідання «хвилиною тисячоліття». Ці хвилини були сполучною ниткою впродовж більш ніж півторарічної співпраці і торжеств, щоби в радості відзначити великий ювілей нашої духовної спадщини. Відтворення еклезіології ранньої Церкви дає великі можливості діяти спільно й надалі сприяти екуменізмові поділеної Київської Церкви.

З різних причин ми присвятили мало уваги видатному документу 2004 року під назвою «Один Божий народ у краї на Київських горах»¹³. Тепер, у 2024 році, не відкладаймо його в забуття. У другій частині цього слова Блаженнішого Любомира, «Сучасність, в якій мусимо діяти», заявлені наслідки поділів Київської Церкви формою «залежності від важливих центрів християнства – Риму, Царгорода і Москви». Блаженніший Любомир закликає солідаризуватися із зусиллями, спрямованими на утвердження помісності повноти спільної традиції.

Виклики нашого часу

Ми живемо в часах небувалих змін. Повз увагу не можуть пройти безпрецедентне переміщення населення, цифрові технології, непевний стан людських і духовних цінностей та інші явища і процеси. Усе в світі вирує, неначе стоїмо в осерді конкуренції різних чинників дехристиянізації. Дивним (але якщо приглянутися, то насправді не надто) є поширення визнання свого роду «приватної» чи особистої духовності без будь-якого зв’язку з релігією та особливо інституційною «організованою релігією». Як діяти нам?

Замість того, щоби звинувачувати секулярний світ чи ставити консерватизм і лібералізм у протилежні полюси, неначе лиш одна сторона є правою; замість того, щоби віддавати питання моралі на відкуп політиканам за приміром Америки, шукаймо відповіді в покликанні Церкви. Розуміймо, що прищеплювання до чужих набожеств, за змістом несумісних із візантійською літургією, віднімає сукупні духовні надбання Київської Церкви. Адже, для прикладу, цілісністю традиції жили мігранти кінця ХІХ – початку ХХ століть, попри переважаючу неграмотність. Натомість затрачена пам’ять духовних основ традиції, особливо серед нащадків і останніх хвиль міграції, є наслідком недостатнього знання. Зведення літургічної мислі та духовних традицій до традиціоналізму були спричинені занедбанням їхнього літургічного смислу – це було помилкою. Зрештою, не тільки кожна еміграція інтегрується в культуру свого оточення, але й Україна перебуває в прогресі інтеграції в усі сфери сучасності в умовах повоєнної відбудови, яка на нас чекає. Це все відбуватиметься в прискореному темпі. 

Описані богословські основи літургії та літургійного року є субстантивні нашій духовній традиції та автентичній ідентичності глобальної Церкви Києво-візантійської спадщини. Нагадаймо слова святого Папи Івана Павла ІІ, що основи духовного надбання Східної Церкви сприятливі «сприймати, розуміти й переживати віру в Господа Ісуса Христа»¹⁴. Вони однозначно є рисами успадкованої нашої літургійної традиції, передусім її благочестя й катехизи, та релігійної культури в домах її вірних. Блаженніший Любомир у слові «Один Божий народ у краї на Київських горах» охоплює всю богословську спадщину нашої Церкви. У нього також знаходимо, що цілісність сповідування віри впродовж літургійного року органічно пов’язана зі звичаями Божого люду. Недогляд богословами цих основ та обоятність (байдужість. – Ред.) серед Божого люду здатні відвернути нас від інтимного зв’язку з літургійним роком в міру подальшої секуляризації на шлях незнання власної духовної ідентичності. 

З певністю можна сказати, що духовна й фізична природа людини завжди шукатиме задоволення її потреб зі спрямуванням до автентичних джерел та тривалих цінностей. Важливим критерієм є чітка ідентичність, чітка за змістом і доступністю. Отож потрібне відповідне пояснення літургійного богослов’я із поєднанням практикування духовної традиції в житті спільноти. В Америці (і не тільки) ця ідентичність перебуває в критично складному стані. Постало велике питання: чи ми готуємося стрінути цей виклик сучасності, а чи далі йтимемо за вигодою звиклих метод? Настанови, що їх нам дали великі мужі нашої Церкви, вимагають передусім нашої готовності до праці. Натомість у справі органічного відновлення цілісності нашої богословської спадщини і традиції ми ще очікуємо настанов.

Отже, прийнявши Христову віру з Константинополя, Київська Церква розвинула обряд і духовну традицію на основах еклезіології ранньої Церкви. Наша легітимність полягає в автентичності. Церква розвивалася і розвивається під різним підсонням, тому залежно від обставин виробила в собі певні риси. Зі свідомістю того, що наша Церква тепер існує в різних кінцях світу, а тому наражається на виклики дезінтеграції та асиміляції, богословське підґрунтя літургійного та духовного життя мусить бути одним. Це буде ниткою нашого єднання, де б ми не були, бо розуміння святої спадщини створює бажання бути й життєрадісно свідчити віру.

Хвалімо Господа радісно і завжди, де б ми не були. «Алилуя!» Майбуття матимуть не поділені окремі й відчужені між собою угруповання, а спільноти одної духовної та богословської спадщини і традиції. Майбутнє має спільнота, яка вітає не тільки їй знайомі обличчя, а також тих, хто до неї тільки-но приходить. З нами благочествують не тільки українці, а іспанці, шкоти (шотландці. – Ред.), фламандці, китайці та інші, до яких промовляє повнота нашої традиції. Щоби наші спільноти не поглинули традиціоналізм чи відчуження (а згодом і відділення) від Київського престолу, опрацювання наших богословських духовних надбань повинно тривати. Воно дозволить з часом здійснити відповідне осучаснення, щоби жити і йти далі, де б ми не були.

Рома М. Гайда

1. Матей, 20:25–26 «А Ісус їх покликав і промовив: Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам».
2. Книга Ісаї 6:1–3. Пророк Ісая має видіння Божого трону. «Свят, свят, свят» з’ясовує видіння перед освяченням.
3. «Алилуя!» в старовинній єврейській мові значить «Хваліть Господа». В латинській традиції він залучений у пасхальній порі.
4. Залежить від околиці. Один колач нагадує утілення Бога, а триярусні задіяння Пресвятої Тройці у воплоченні Сина Божого, Ісуса.
5. Євангелія від Св. Йоана 6:48(–54).
6. Богоявлення святкували перші чотири століття разом із Воплоченням Слова як перше потвердження Божества Христа, другої особи Пресвятої Тройці. З нього виділилося Різдво Христове, але пов’язане з Богоявлінням.
7. Новий служебник УГКЦ 3/2024 подає зміни деяких висловів. Вираз «Христос Людинолюбець» у Його любові до всього людства замістив старше «Чоловіколюбець».
8. Повний текст Чину благословення первоплодів див.: http://ugcc-littexts-ukr.blogsp ot.com/2012/11/blog-post_310.html
9. «Овочі» – українське слово, що в російській звуть «фрукти». «Ярина» і «городина» – те , що в російській мові звуть «овочі». Чин освячення овочів див.: http://ugcc-littexts-ukr.blogspot.com/2012/11/blogpost_1570.html.
10.  Старий Завіт: Вихід 23:19 «Початки первоплоду твоєї землі принесеш до дому Господа»; Подібно в книгах Числа 18:12–13; і Повторення Закону 18:4.
11. Апостольський лист Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ «Світло Сходу». Глава І: Пізнати християнський Схід, глибокий досвід віри. Переклад з італійської о. Порфирія Підручного, ЧСВВ. Видання третє. «Місіонер», 2011.
12. Тоді комітет святкувань видав брошурку: «988 – 1988: UKRAINIAN CHRISTIAN HERITAGE». The Greater Bridgeport Committee for Millennial Celebration. Bridgeport, Connecticut. Урочистості особливо збагатив перлинками традиції Київської Церкви о. Іван Терлецький – парох церкви Пресвятої Покрови.
13. Один Божий народ у краї на Київських горах. Слово Блаженнішого Любомира, митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва // Комісія у справах мирян УГКЦ (http://www.laityugcc.org.ua/mirjani-v-cerkvi/articles/odin-bozhij-narod-u-kraji-na-kijivskix-gorax.html).
14. Апостольський лист Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ «Світло Сходу», с. 11.

Поділитися: