На сході Европи відбулися неймовірно великі зміни. Безперечно, вони мали вплив на Радянський Союз, хоч «ґласность» і «перестройка» розпочались таки в Москві, а їх творцем був і дальше ще є генеральний секретар Михайло Горбачов. Без найменшого сумніву слід підкреслити, що ці «гласность» і «перестройка» принесли деякі зміни й полегші в Радянському Союзі. І так в останньому часі у радянській українськомовній і російськомовній пресі все частіше появляються статті про Українську Католицьку Церкву, яку дуже часто називається «уніятська», яка ще донедавна була «неіснуючою» — поза буквою закону. На жаль, майже всі статті про УКЦеркву є викривлені, себто далекі від правди. Хоч під сучасну пору у Радянському Союзі існує «гласность» і «перестройка», а у більшості на стільцях головних редакторів, а зокрема в Україні, сидять майже ті самі особи, що сиділи на тих же редакторських стільцях за сталінського свавілля і брежнівського застою. їм трудно і прямо неможливо перебудуватись. Вони тільки обмежуються до найбільш конечних нових перебудовних питань, а стараються якнайдовше зберегти засвоєну практику свавілля і застою. Скільки серед них було і залишилось дійсних борзописців, які безперебійно доказували, що чорне є білим і навпаки. Це ж вони писали і доказували, що УКЦерква не існує, що «уніятська» Церква «коляборувала» з гітлерівською Німеччиною.
Сьогодні ці ж самі борзописці забули, що писали вчора. Вони забули свої «докази» про неіснуючу УКЦеркву і сьогодні доказують, що ця неіснуюча Церква сьогодні є існуючою Церквою, але що вона займаєтьсмя політикою і насиллям, бо, мовляв, силою намагається відбирати від Російської Православної Церкви Божі храми, які вона загарбала після т.зв. «собору» у 1946 р. Сьогодні вони вже не можуть писати, що УКЦерква не існує, бо її, «неіснуючу» легалізовано, себто визнано існуючою. Чи можемо вірити тим же борзописцям, що вчора писали «не існує», а сьогодні пишуть, що УКЦерква займається політикою і насиллям проти Російської Православної Церкви? Вони писали неправду вчора, так само пишуть брехню і сьогодні.
Якщо так поступають борзописці, хоч як це не жалко, то можна іноді знайти для такого їх поступування зрозуміння… Але коли на такий слизький шлях ступають духовні особи у чорних сутаннах, з гордими чорними клобуками і владичими масивними золотими хрестами, що звисають на масивних золотих ланцюгах на грудях і з допасованими бородами, то справді робиться моторошно. На жаль, ось ця владичо-театральна зовнішність не йде впарі з внутрішньою настановою, а це велика шкода.
В цьому аспекті бажаємо познайомити наших читачів із зверненням Владики Іонафана, єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії, що з’явилось у радянській газеті «Сільські вісті», за січень 1990 р. під назвою «Мир вам, люди». На вступі Владика Іонафан говорить мовою Шевченка: «…Учітеся, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Далі слідує вітання з нагоди Різдва Христового. Можна б було подумати, що Владика Іонафан обмежиться виключно до богословських питань Новонародженого, але тут без політики і звинувачень не обійшлося. Ось його слова:
«Мені не дає спокою, зокрема, конфлікт між православними і греко-католиками, який спалахнув у західніх областях України. Тому хочу сказати всім — і православним, і греко-католикам — таке. Кожен з нас має право на свою віру, але це аж ніяк не означає, що треба переслідувати тих, у кого віра інша…».
Звичайно, що тут не можна нічого заперечити, але можна поставити питання. В чому полягає конфлікт? УКЦеркву легалізовано, отже її привернено у правах, які були їй незаконно, за свавілля Сталіна, забрано.
УКЦерква перед 1946 р. мала свої храми, мала свої хати, свої приміщення, чи її власність не повинна бути повернена? Але ж Христова Церква вчить, щоб загарбане повернути. Я напевно не помиляюсь, що до 1946 року на західніх землях України не було ні одної російської православної церкви, вона з’явилась після т. зв. «собору», уведена насиллям Сталіна. Ніхто її туди не просив, і вона не мала там місця. Ми знаємо історію нашої Української Католицької Церкви і знаємо, як за царських часів переводили уніятів на православ’я. Ми знаємо, що на протязі всієї історії Російська Православна Церква не була сама собою, а виконувала доручення царів, а згодом кремлівських вождів. Російська Церква займалась політикою і була знаряддям політичних махінацій, тому вона ніколи не могла імпонувати українському народові. Російська Православна Церква виклинала українського гетьмана Івана Мазепу, як зрадника, і заставляла також це робити й Українську Православну Церкву. Гетьман Іван Мазепа ніколи не зрадив свого народу, українського народу, а російський народ ніколи не був народом Івана Мазепи і не був приятелем українського народу. Отже, варто Владиці Іонафанові призадуматись, як Російська Православна Церква з’явилась на західніх українських землях? Христова Церква відкинула насилля, але проповідує любов.
Пригляньмось, що далі пише Владика Іонафан:
«Я не бачу нічого такого, що змушувало б православних і греко-католиків ворогувати між собою. Згадайте, браття католики, що після Львівського собору 1946 р. багато з вас молилися у православних храмах, хрестилися в них, причащалися, ховали своїх батьків за православним звичаєм. Ще два роки тому роздорів між нами не було. Але, на жаль великий, знайшлися сили, яким любов між учнями і дітьми Христа стала ненависною. Сили ці відомі — сили зла, яким милий розбрат, а не братерство».
У наведених рядках Владика Іонафан багато сказав і, на жаль, сказав безсоромно. Правда, ми не за тим, щоб ворогувати. Але скажіть, Владико Іонафане, кому і коли Українська Католицька Церква зробила кривду, чиї церкви вона пограбувала, кому забороняла молитись по-православному, чи по-юдейському? Запевняю Вас, що ні ви, ні ваші наставники не можуть дати на це жодних доказів. Так, як під час зустрічі Ватиканської делегації з делегацією Московської Патріярхії на вимогу українських владик, щоб подали Владики Російської Православної Церкви докази насилля українців-католиків, на що вони відповіли — впали жертвою «дезінформації». Владико Іонафане, як ви не соромитесь говорити, що українці піс5ія 1946 р. молились у православних храмах. Владико, вони молились у своїх храмах, які вони будували, ви їх знасилували стати православними. Вони не мали іншої альтернативи, як прийняти насилля російського православ’я і дальше молитись до Всевишнього і просити Божих ласк. Всі не могли піти у катакомби. Владико, а ви, як Владика і християнин, скільки стали в обороні тих, покривджених, знасилуваних, що бажали молитись і Бога хвалити у католицькій вірі східнього обряду, чи протиставились проти переслідування, чи підкреслювали тоді, що всі ми діти Христа? На жаль, ви діяли політично тоді і дієте політично сьогодні.
Владико, ви пишете:
«Брати мої і сестри! Спробуймо зазирнути кожен у свою душу: що там, любов чи ненависть?»
Владико, це ви гарно підкреслили, це свята правда. Але зазирнути може у свою душу тільки той, хто ще її має. Владико Іонафане, чи ви її маєте? Мені видається, якщо б ви її мали, то напевно б не писали б того, що ви написали з приводу радісних празників Христового Народження. Писати: «Шлях насильства — не шлях Христової віри». Це знову ж свята і незаперечна істина. Але ж як ви не можете не бачити, що на протязі довгої історії Російська Православна Церква спиралась на насиллі. Святого Йосафата Кунцевича, який проповідував любов і нікому не вчинив найменшої кривди, вбила його Російська Православна Церква. Назвіть, коли хоч один раз Російська Православна Церква на протязі 40 років стала в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви? Чи досьогодні Російська Православна Церква вже в час «гласности і перестройки» спромоглась на якийсь християнський жест, чи вибачилась за свої насилля? На жаль, Російська Православна Церква не спромоглась прийняти простягнену руку всепрощення Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана. Владико Іонафане, про яку ви любов і братерство говорите?
Аж дивно, що Владика Іонафан мав сумління називати т. зв. львівський «собор» з 1946 р. «собором», що був жорстоким насиллям над Українською Католицькою Церквою Сталіна, при активній допомозі Патріярха Алексія. Сьогодні вже всі засудили Сталіна, як найбільшого злочинця світу, а ви бажаєте користати з його кровожадної спадщини! Для вас, Владико Іонафане, насильний т. зв. «собор» з 1946 року, на якому не було ні одного дійсного єпископа, є законом? Про яку ви говорите любов і братерство? Де ви були, коли наших всіх українських католицьких єпископів на чолі з митрополитом, пізнішим Патріярхом, Йосифом Сліпим^арештували? Всі вони, за винятком Патріярха Йосифа, загинули на засланні і по тюрмах, а з ними сотні священиків і десятки тисяч вірних. Підходячи до цього по-людськи, то можна за це зненавидіти навіть свого брата, а що говорити про Російську Православну Церкву і росіян, які нас пограбували у білий день, пограбували нашу історію, пограбували наші храми і вкрали нашу назву Русь і ще ні разу не вибачились, а навіть не піддержали, як я вже вище сказав, руки всепрощення нашого Блаженнішого Мирослава-Івана.
На закінчення свого звернення Владика Іонафан передає привітання від імени митрополита Київського і Галицького екзарха України Філарета. Владико, не вітайте нікого від Владики Філарета (Денисенка), адже він у першу чергу політично партійний діяч, а не Христовий робітник у Божому Винограднику. Він засуджував Українську Католицьку Церкву, робив її неіснуючою, пришивав їй коляборантство з гітлерівською Німеччиною. Вітати від Владики Філарета, як церковного достойника, який посмів дарові Біблії продавати вірним за гроші, це тільки кпини з Христової Церкви.
Владико, ви правильно закликаєте до прощення, це по-християнськи і так треба робити, але Господь прощає тільки тоді, коли грішник кається. Досьогодні ми ще не почули, щоб Російська Православна Церква каялась і просила прощення. Не зашкодило б, якщо б ви таку ініціятиву виявили. Владико Іонафане, не говоріть більше півправдами, бо це дуже небезпечно. Говоріть правду, а правда спасе нас. Добрі слова, це краса, але без добрих діл вони мертві. Пробуйте, Владико Іонафане, робити добрі діла, навіть тоді, коли вони будуть непопулярні, але вони мають все велику і незмінну цінну вартість. Спробуйте, Владико Іонафане, щоб ваша молитовно напущена зовнішність віддзеркалювала вашу внутрішню настанову, бо про це, у жодному випадку, не свідчить ваше різдвяне звернення. Щиро вам цього, Владико, бажаю.
Микола Галів
