ПОЛЕМІКА
Нещодавно у львівській вечірній газеті була опублікована велика стаття під заголовком «Вовк ніколи не стане ягням». Автор — греко-католицький священик Михайло Ниськогуз, який перейшов до УГКЦ з православ’я, піддав нищівній критиці уповноваженого у справах релігій по Львівській області Юрія Решетила. Це відомство, згідно з новим законом про свободу совісти, продовжує існувати в Україні.
Публікація, скомпонована в тонах крайнього радикалізму, викликала неоднозначні відгуки у читачів. Пропонуємо міркування голови клюбу греко-католицької інтелігенції Львова Івана Гречка.
(Ця примітка належить ред. «За вільну Україну»).
Не беруся вступати в полеміку з автором статті і твердити протилежне. Навпаки, можу тільки потакнути, бо істина очевидна. Не беруся також боронити, критикувати в статті особу Ю. Решетила. Хочу вірити авторові, що Ю. Решетило саме такий, як нам його представляє стаття. Йдучи за не підтвердженими документально фактами статті, співчуваю, як то кажуть заднім числом, священикам РПЦ, яким Ю. Решетило, за свідченням автора, розбивав носи в своєму службовому кабінеті і з яких збирав хабарі за надання декому з них доброї парафії або благочинного. Всім їм як громадянин співчуваю і за нормами колишніх часів в думках кричу на винуватця: «ганьба!». Втішаюся, що ця гірка доля оминула автора статті тільки тому, що, як сам пише, «спортом займався» — ну і, як розуміємо, міг «дати здачі». І це добре. Натомість не дуже шкодую тих священиків, що «за добрі гроші» купували собі в Ю. Решетила добрі парафії, а то й благочиння. Виходить, що не найгірше їм поводилося і на тих другорядних парафіях, бо мали таки необхідні для симонії «добрі гроші». Людська пам’ять, правда, зрадлива, але щось у свої 63 роки не пригадую, аби в ті часи когось зі служителів культу симонія довела до голодної смерти. Рука парафіян не скупішала: таця повнилася. Ну, але це погляд на справи такий собі мирський. Проте як християнин, читаючи і перечитуючи статтю, запитую себе: «А до чого закликає нас автор — отець М. Ниськогуз?». І в своєму, напевно, примітивному розумінні написаного відповідаю сам собі — до помсти над Решетилом, Герцом і іже з ними. Та й, власне, на підставі таких висновків виникає якась дивна колізія з особою автора. Тому знов у своїй християнській прямоті й наївності запитую себе, а де ж наука Христова на щодень про любов до ближнього, про всепрощення, про дарування кривдникам нашим заподіяних нам кривд? Чи ж би ці та інші максими християнської етики були тільки (прости мені, Боже) порожніми риторичними фразами для недільних проповідей, виголошуваних священиками у наших церквах? їх же, цих питань — без ліку. І щонайгірше, така інтроспекція старої людини, що є «від колиски» до сьогодні віруючою і практикуючою (не на похвалу собі кажучи), будить сумніви в «чесності з собою» нинішніх духовних осіб. Споглядаючи такий стан речей, античний ритор і сьогодні змушений був би, напевно, виголосити своє знамените «О темпора, о морес!». Коли читаємо постГУЛагівські писання патріярха Йосифа, чи багато знайдемо там закликів до помсти над мучителями його? Ні! Знаходимо радше зідхання до Господа о їх прощення за прикладом умираючого на хресті Спасителя. Та й нинішній Глава УГКЦ Патріярх Мирослав-Іван майже в кожній проповіді взиває нас виявляти християнську любов до ворогів наших. Це не просто фрази, не риторичні інвокації. Це насущні потреби нинішнього і завтрашнього дня. Настав час всепрощення. Бо ж всі поступово виходимо з темряви аморальної системи. В тому числі також колишні священики РПЦ. Неправдою було б твердити, що в ті ще не такі далекі часи вони всі до одного були праведниками і страстотерпцями, а решетила і никодими — їхніми катами і гонителями. Тут на місці була б біблійна пригадка про грішницю і розгніваний натовп, що хотів її укаменувати. Цю та й інші євангельські істини, що мають глибоку мораль, часто нагадують нам душпастирі у своїх змістовних проповідях. Закликають нас іспитувати своє сумління і думати: чи не мій гріховний приклад взяв священик за тему проповіді? Не йдеться тут про вибілювання недавніх гонителів віри Христової (якщо вони ними були). Але варто наголосити на тому, що в нинішні, будь-що-будь, благодатні дні, коли всі ми проходимо процес суспільного, а головно — морального катарсису і водночас, може, як ніколи раніше, розбиті на різні конфесії, на різні-прерізні партії, яких, нівроку, маємо щось близько двадцяти, навряд чи будуть мати доцентрову дію «розгромні» статті в пресі на окремих людей чи якісь там окремі (хай і кричущі) факти. Варто застановитися над тим, чи, збуджуючи ненависть до когось, вираховуючи йому у всі содомські гріхи «вольния і невольния», тим самим поглиблюємо віру в Бога, чи умиротворюємо нашого змученого і неспокійного громадянина. Напевно, ні! Тому прощаймо їм і просім прощення. Світлим прикладом такої всеохоплюючої християнської постави нехай буде сам Слуга Божий митрополит Андрей. Він бо в пореволюційні роки зустрів, обняв і прихистив у своїх палатах найбільших кривдників нашої Церкви, якими були ідеологи її ліквідації ще з дореволюційних часів ієрархи шовіністичної синодальної РПЦ єпископ Антоній і архиєпископ Євлогій. Прощаючи і забуваючи їм всі кривди, які вони заподіяли йому особисто і його Церкві, він привітав і прийняв нещасних ізгоїв зі збільшовиченої Росії і утримував до виїзду їх за кордон. От де приклад для наслідування всім тим, котрі часто повторюють: «простіть, і вам проститься».
І на закінчення. Що вовк не стане ягням, це напевно. Але коли новітній Савло хоче стати Павлом, то даймо йому шанс. Допоможім йому стати таким. Пакет кримінальних звинувачень проти Савла притримаймо до того часу, коли переконаємося, що він не хоче стати Павлом. А водночас просімо Всевишного, аби допоміг нам викинути з ужитку старозавітне «око за око, зуб за зуб» і пам’ятати та й впроваджувати в житейську практику науки Нагірної проповіді й притч Христових. Тоді синами Божими наречемося
* Передруковано з газети «За вільну Україну», Львів, 15 серпня 1991 р.
