Холодний вітер шумить у верхів’ях сосен. Рве сірі хмари і жене в невідомі далі. Ранок. Легко рожевіє край неба. Скоро Великдень. Скоро в рідному краю заграють дзвони.
Вже два місяці як ми, молоді дівчата, приїхали етапом із Галичини в Комі край. Край промережаний колючим дротом і вишками. Наш лагер своїми довгими бараками підходив до густого соснового лісу. Ліворуч текла глибока ріка Кочмес.
В люту стужу й снігопад ми працювали на лісоповалі. Під натиском ручної пили із скрипом падали сосни і так часто прибивали своїм колючим гіллям задуманих дівчат. Скільки травм! Чому не втікали? Не чули тривожного скрипу дерева, перестороги, не змогли? Чи може, о Всевишній, не хотіли берегти своє молоде невільниче життя?
А сосни мріяли про весну. Нехай що буде короткою, бо там дальше великі простори, Д6 килимом росте лише мох, а дальше сосни бачили землю вічної мерзлоти…
Високі сосни в серпанку колючого інею питалися сірих хмар, звідки ці стрункі й такі лагідні дівчата, де їх рідна хата, чому так чарують їх, нагадують звуки арфи? Хмари розказували про їх соняшний край, вишневі сади, сині озера й стрункі смереки.
Слухав вітер тиху розмову зморених холодом і голодом дівчат. А в них — одна розмова. Скоро свята Воскресіння Сина Господнього. В усіх соборах, церквах і капличках буде горіти море свічок, соняшні лучі будуть золотити чудні вітражі, а в високих копулах буде співати ехо «Христос Воскрес!».
А як ми? І сумували очі дівочі, а сльози дивними перлами замерзали на снігу. Нарешті рішили, на перекір злій долі, ми будемо разом славити і величати Сина Господнього в день Його Воскресіння. А вітер шептав хмарам: будуть святкувати лише один цей раз. Дальше буде строгий режім і невільничі номера.
В довгому напівосвіченому й все холодному бараку з нами жили більше сотні рецедивісток, себе вони звали урками в законі. Жили вони по своїх законах. Під примусом, під вінтівкою не працювали. Курили і грали в карти. Бувало, що деякі попадали в карцер і тоді, всі вони, ломали все, що можливе, готові були до бійки. Всі знали, що вони мають припрятані ножі. Тому їх мало турбували. До нас пильно приглядалися. Дещо пропадало, але посилок ніхто ще не одержував. За всім слідкували. Але із пошаною відносилися до нашої ранішної і вечірної молитви. Це було для них щось невідоме, загадочне й таємниче.
Почули про нашу розмову, про свято Великодня, слухали репетиції хору. Голоси в дівчат були дуже гарні. А наша добра, мила й шляхотна фармацевт із Дрогобича Дарія Пшепюрська, виявилась прекрасним диригентом. Вона знала досконало всю священичу й хорову частину Служби Божої, ту частину, яку може співати священик.
Одного разу наш тихий хоровий спів у лісі, почув дяк із Харківщини. Він карався довго вже на засланні, підійшов до конвоя. Поздоровилися. Давно знайомі. Прислухався до нашого співу. Розглянувся. Кругом ліс, мороз і тишина. Підійшов до нас. Попросив прийняти його до нашого церковного хору. Всі мовчали. А він глянув на сосни, на високі хмари, на край золотого неба. І холодний воздух прорізав чистий і сильний тенор «Вірую». Вздрігнулися сосни. «Вірую» шуміла ріка під ледом. А побіч вітер на крилах своїх поніс звуки вже спільної пісні-молитви «Отче наш» до самих синіх хмар. Дяк сказав, що прийде в зону, будемо разом співати Службу Божу. Дівчата принесли в зону білу берізку, багато шипшини. Зробили вівтар серед аромату свіжої шипшини і смоли, поставили березовий хрест, поруч — ікону Богоматері. Ікона була стара, написана маслом на сірому полотні. О, як ми берегли цей святий скарб душі нашої від злих очей надзирателів. Вівтар прикрасили рушниками вишитими чорними і червоними кольорами ще в тюрмі.
Завтра Великдень. Дістали білого хліба для просфірок. Довго йшла притишина репетиція. Прости нам, Всевишній, нашу убогість, наш безвихідний сум…
Раненько, в день Воскресення Господнього, ще на небі не загорілись преддосвітні вогні, як із зони в барак ввійшли надзирателі і начальник лагера. Голосно прокричали своє щоденне «підйом». І сказали: «Сейчас підете на желізно-дорожний участок. Там будете розгружати два вагона комбікорму». Підійшли до Вівтаря, який був освічений каганцем.
О, Діво Маріє, допоможи нам! Глянула я на ікону. Не знаю, чи то луч світла від каганця, чи одинока сльоза покотилася по лиці Богоматері… Дівчата одягли вже свою невільничу одежу. Легко махнула рукою наша, така все культурна, диригент. І понеслася чиста, як потічок жерельної води, радісна пісня «Христос Воскрес!».
Хто там гірко плаче, хто ридає? Марічко! Синьоока чарівна гуцулочко! Витри сльози. Не почує Мати, не почує Ненька. Не встане, ой, не встане вже твій наречений, наш славний герой, відважний легінь. Дай руку мені. Підемо до Ікони, помолимося. Що за шум? Глянь, Марічко, бригадир рецедивісток Сухоручка проривається на середину барака.
Злим оком глянула на начальника лагеря і гордо сказала: «Нікуди ці дівчата не підуть. Чуєте?! Моя бригада піде на вигрузку. Як можна залишити одну святу Матір? Такі як ви вбили, розп’яли на хресті її синочка. Дівчата! А ви співайте, співайте і за нас помоліться». Сказала й пішла готовити свою бригаду. Вона добре знала, що вигружати буде конвой, вони будуть курити і підметуть вагони.
Довго не було згоди на таку заміну. Але, Сухоручка не уступала. Нарешті погодилися. Чому? Може тому, що в барак увійшла літня, вільна комі жінка із двома внучками. Ніколи вільні жінки не входили до нас, невільниць. Жінка підійшла до вівтаря, засвітила три свічки. Молилася, била поклони і витирала рукою струмочки сліз, що текли по лиці.
Проводили ми бригаду Сухоручки, а хор біля прохідної тихо співав «Отче наш», а потім вже перед вівтарем ми всі разом голосно помолилися за їх тяжкі долі. В бараці запахло смолою. Потріскував вогник в свічках. Дівчата одяглися як могли святочно. О, які вони були молоденькі, гарні, прекрасні!
Прийшов дяк. Зачалося Богослуження. Усміхнулися очі Богоматері. Я вірю, що в той час Богоматір благословила нас. Чистим, задушевним альтом співав голос за священика. Наша незамінима Диригент. А хор і високий тенор співали із великою святістю. І висохла роса, а може то березові сльози на хресті…
Непомітно в барак увійшли начальники із управи лагерей. Ніхто не повернув голови. Горіли свічки, а прекрасний альт, неначе в супроводі скрипки, проспівав «І нам дарував життя вічне». Тенор і хор ехом повторювали слова альта. Сонце золотило своїм промінням наш вівтар. Із кадильниці запахло свіжою смолою. Мені подали велику тарілку із просфорами для роздачі гостям. О, Свята Діво Маріє, допоможи мені. Перше подаю дітям і їх бабусям. Вони хрестяться, цілують крихту хліба Господнього, кусочок відкусивши ховають в новенькі хусточки для тих, яких не пропустили в зону. Повертаюся до начальства. Чи не осквернять наше свято, наш Хліб Господній?
А вони виривають листочку паперу із блокнота й просять дати і для рідних. А потім повертаються до березового хреста й хрестяться.
Потріскує вогник в свічках. Запахло сушеним зіллям. Це наші гості, місцеві жінки вложили до нашої кадильниці букетики диво-зілля.
На вівтарі мерехтять соняшні лучі. Поглянула я в вікно. І мої думки на крилах променів полетіли в Рідний Край. Вітайте верби і тополі, вітай моя ровеснице, струнка смерічко, що росла біля мойого вікна! Чи пам’ятаєш, чи виглядаєш мене?
О, не плач, не ридай, серце моє! Знаю, що нема вже там моїх Рідних, Найдорожчих. Нема рідної хати, нема яблуневого саду. Я одна. Однісінька. Пречиста Діво! Мати Сина Господнього! Кому я біль свій розкажу? Перед ким долю свою полином розстелю?! Зашуміла, каплями свіжої смоли, заплакала смерічка…
І знову запахло травою диво-зілля. Непомітно витерла я сльозу. Молюсь. Благаю. Потріскує вогник в свічках.
Альт, прекрасний альт з Богом розмовляє, хор величає, благає. А тенор плаче, ридає…
І летить ехо величної пісні через відкрите вікно, через колючий дріт і вишку. Летить на вольную волю…
Вже ліс співає, співає вода, що під ледом, співають безмежні, засніжені простори…
А сині хмари несуть на своїх крилах по всьому святому Небозводі величне: ХРИСТОС ВОСКРЕС! ХРИСТОС ВОСКРЕС!
