Тихенька ніч. Зоря над Вифлеємом сяє.
В полях вертеп, де нам Вродивсь Предвічний Бог.
Із неба чути хор — то янголи співають,—
Всміхається Дитя — не знає ще тривог.
Вітають Пастушки Предивную Родину,
Зі сходу йдуть царі — зоря їм стелить путь;
Стривоживсь Ірод-цар, почувши про Дитину —
У серці кам’янім скаженна буря-лють.
Звелів убить дітей — хлоп’ят до двох аж років,
Бо думав: пропаде між ними той Ісус,
Майбутній славний вождь, записаний в Пророків,
Що займе трон його — злякався гордий трус.
В Єгипет-чужину втекла Свята Родина,
Як Йосифа вістун із неба остеріг;
Злий Ірод не піймав, не стратив Бога-Сина,
Бо не збагнуть йому Господніх діл, доріг.
* * *
І наш край —Вифлеєм. Там мруть сини в знесиллі,
Байдужий світ глядить — не бачить крови й сліз,
Як плачуть матері невтішної Рахилі…
Мільйони кат убив, в Сибір на смерть завіз.
Та віри не вмертвив. В нас римські катакомби.
Ой, сколихнеться світ і гори, та моря!
Спадуть на Кремль-Москву вогнем каральні бомби,
І щезнуть: молот, серп, кривавая зоря.
Філядельфія, 4 грудня 1983
