«Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського? Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків. Він каже до них: А ви за кого Мене маєте? А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого! А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її. І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі! Тоді наказав Своїм учням, щоб нікому не казали, що Він Христос» (Мт 16, 13 – 20).
Коментуючи цей уривок з Євангелія від Матвія, католики зазвичай роблять акцент на постаті Петра – першого Папи Римського, камені, на якому Ісус постановляє побудувати свою Церкву. Натомість протестантам ближчий акцент не на постаті Петра, а на його відповіді, натхненій Святим Духом: це не на Петрі як особистості будується Церква (зрештою, ми знаємо, що постать Петра доволі неоднозначна), а на визнанні Ісуса як Месії і як Сина Бога живого. Кожен із нас чує питання Ісуса «А ви за кого Мене маєте?», адресоване нам особисто. Усвідомлюючи присутність живого Бога посеред нас і його роль як Спасителя в нашому житті, ми стаємо каменями, на яких Господь розбудовує свою Церкву.
Звісно, Ісус не вимагає відповіді на це запитання у перший день знайомства. Він дає учням час поспостерігати за Його чудесами і слухати Його проповіді. Попередні 15 глав Євангелія від Матвія учні спостерігають насичення п’яти тисяч, а потім – чотирьох тисяч, бачать, як Ісус ходить по воді і зцілює недужих, слухають його притчі та Нагірну проповідь. Він мандрує з ними пліч-о-пліч. «То що там інші люди кажуть про мене?» – втручається він у їхню розмову в Кесарії Пилиповій. Він не каже своїм учням, що інші помиляються, не дає їм правильної відповіді. Ісус хоче, щоб учні самі відповіли на це запитання для себе. Ймовірно, це одна з причин, чому він просить апостолів не розповідати іншим, що він – Месія. Здається, що Ісусові не подобається, коли інші кажуть, у що нам вірити. Він хоче, аби ми самі з цим визначилися, виходячи із особистого досвіду Його присутності в нашому житті.
Тому якщо сьогодні запитання «А ви за кого Мене маєте?» лунає для нас як частина розмови між Ісусом, Петром і рештою учнів дві тисячі років тому, як історія, яку ми слухаємо і споглядаємо на відстані, це нормально. Нам може бути комфортніше говорити про їхню віру, аніж про свою власну. Можливо, ми самі ще не до кінця впевнені, ким є той Ісус із Назарета. Тож подібно до учнів у Кесарії Пилиповій обговорюємо між собою, що ж там думають інші. Але рано чи пізно на це питання кожному з нас треба відповісти у той чи той спосіб.
Наприкінці серпня 2005 року я приїхала до Кембриджа на магістерську програму із суспільних наук. Моїми одногрупниками були розумні та соціально ангажовані студенти. Мені подобалося бути в їхній компанії, подобалися запитання, які вони ставлять, і критичний підхід до всього, зокрема й до релігії. Я й сама не була певна, чи вірю в усе те, чого дитиною мене навчали в недільній школі, чи погоджуюсь із політикою Ватикану. І головне, що мені з цією вірою робити, чи не є вона просто «валізою без ручки», яку я навіть не знаю, як підняти, не те що нести через усе життя. Тож я охоче долучалася до критичних дискусій, хоч іноді мені доводилося виправдовуватися, що «не всі християни такі» або «звісно ж, я не вірю в ті нісенітниці». Аж поки один із друзів не глянув на мене і не спитав: «Так, а у що ти тоді віриш?»
Це може звучати як типова історія навернення: успадкована від батьків чи соціального оточення віра потім критично переосмислюється і підкріплюється особистим досвідом живого Бога, і – вуаля! – ось уже я, як Петро, отримую об’явлення від Святого Духа, голосно і впевнено, як школярка-відмінниця, декламую правильну відповідь, отримую похвалу від Ісуса і запевнення, що на камені моєї віри Він будуватиме свою Церкву. От тільки ані моя, ані Петрова історія далеко не така лінійна, а в Матвієвому наративі навіть не має хепі-енду (Матвієва остання згадка про Петра – це його відречення: «і заспівав півень… і плакав він гірко» (26, 75).
Я не завжди знаю відповідь на Ісусове питання «А ви за кого Мене маєте?». Щоразу, коли його чую, воно звучить по-новому, і моє розуміння Бога змінюється під впливом життєвих обставин. Іноді віри розміром з гірчичне зерня буває достатньо, щоби звернути гори, а іноді всього попереднього досвіду, знань, богословської освіти і духовного супроводу замало, щоб виявити милосердя до ближнього. І мені здається, що це не тільки я. Уся Церква Христова збудована на нестійкому, неправильної форми камені, на якому взагалі дуже ризиковано щось будувати (дивом є те, що він досі тримається).
З другого боку, спадає на гадку підхід інженерів до розробки фундаментів будівель у зонах високої сейсмічної активності. Якби фундамент був міцним і монолітним, він би не витримав землетрусу. Натомість інженери пропонують будувати на палях, які рухаються при підземних поштовхах, тоді як будинок стоїть і далі. А що, як уся історія Церкви – це зона високої сейсмічної активності? Можливо, фундамент, відкритий до Бога, який нас скеровує, – єдиний спосіб вижити в численних землетрусах, у яких ми опиняємося?
Тому постать Петра не менш важлива для Церкви, аніж його «правильна відповідь». Книжники та фарисеї знали усі правильні відповіді, але від Ісуса їм перепадає гнів, а не похвала: «Горе вам, книжники, бо ви забрали ключі знання – і самі не зайшли, і тим, хто заходив, перешкодили». Але в цьому євангельському уривку Ісус без вагань доручає ключі Петрові. Виявляється, що перешкода для віри – це не Петрові вагання й недосконалість, а фарисейська впевненість.
* * *
З усіх євангелистів Матвій найбільш критично налаштований до Петра. Його дратує Петрів холеричний темперамент, самовпевненість, відречення від Ісуса. Саме він оповідає про Петра, який спробував піти до Ісуса по воді, але через брак віри почав тонути, саме він фіксує розмову між Ісусом та учнями, от тільки Петрові перепаде вже не похвала, а різке «Відступися від Мене, сатано!». Утім той же Матвій приділяє найбільше уваги Петру і його провідній ролі в Церкві. Він єдиний включає до діалогу в Кесарії Пилиповій не лише Петрове визнання, але й Ісусову похвалу Петра. Добра новина від Матвія – що Ісус вирішує будувати свою Церкву на Петрі з усіма його недоліками (які Ісусові, без сумніву, були добре відомі).
На іншому місці хананеянка підважила уявлення апостолів про місію Ісуса як таку, що обмежується спасінням «дітей дому Ізраїлевого». Він здивований – звідки в чужинки ця віра? Матвій також дивується вірі Петра і розповідає нам про дію Святого Духа в людині «кам’янистого» темпераменту. Це важливе усвідомлення для Матвія і для всіх нас. По-перше, що віра не є нашою заслугою, а даром Божим: не тіло і кров нам це об’явили, а наш небесний Отець. По-друге, ті, що нам не подобаються, ті, кого ми критикуємо, люди інших культур і релігійних традицій (навіть атеїсти) можуть мати вражаючі одкровення про Божу живу присутність серед нас.
Зрештою, всі ті люди, віру яких обговорюють учні в Кесарії Пилиповій, щось усе-таки інтуїтивно розуміють, адже розміщують постать Ісуса в одній пророчій традиції (Ілля, Єремія, Іван Хреститель) та в історії спасіння Ізраїлю. Мені здається, що Ісус цінує ці спроби людей з найрізноманітнішими поглядами та віруваннями зрозуміти, ким же насправді Він є. Він знає, що всі ми іноді влучаємо прямо в ціль, а іноді навіть не дивимось у потрібному напрямку. Він знає кожного з нас та супроводжує нас на шляху віри, щоб і ми пізнали Його так само близько. Важливо зазначити, що в цьому уривку з Євангелія не лише Петро говорить, ким для нього є Ісус, але й Ісус говорить, ким для нього є Петро. Тож наше знання Бога пов’язане з Божим знанням нас.
Ми отримуємо ключі від Царства не як винагороду, а як виклик жити згідно з цією новою реальністю, до якої Христос нас запрошує. Уривок, який ми розглядаємо, часто називають «Петрове визнання Христа» – confessione – ісповідання, визнання не лише своєї віри, що Ісус – наш Месія, а й своїх гріхів та недоліків, надії на Боже милосердя та прощення і головне – визнання любові («Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що люблю тебе»). І це найкращий фундамент, який Церква може мати.
«Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що Він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня. І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде! А Він обернувся й промовив Петрові: Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське! Промовив тоді Ісус учням Своїм: Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо прийде Син Людський у славі Свого Отця з Анголами Своїми, і тоді віддасть кожному згідно з ділами його. Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерти, аж поки не побачать Сина Людського, що йде в Царстві Своїм» (Мт 16, 21 – 28).
«І з того часу Ісус почав виказувати своїм» – цей 21-ий рядок 16-ої глави Євангелія від Матвія є переламною точкою у наративі. Дотепер Ісус проповідував, ходив по воді, зціляв хворих і годував голодних. Люди перешіптуються про Нього, й Ісусові цікаво, що ж думають Його найближчі учні. «Ти – месія, Син Бога живого!» – відповідає Петро. Ісус хвалить його за цю відповідь, але попереджає учнів, щоби нікому про це не казали, бо учні ще не можуть повністю осягнути, що це означає. Тож «із того часу»… це час для Петра, для дванадцятьох і для кожного з нас, замислитись над значенням і наслідками визнання Ісуса месією.
Ісус «почав» показувати своїм учням. Це лише початок, і мине багато часу, перш ніж учні зрозуміють, що ж Ісус мав на увазі. У Євангелії від Матвія Учитель передбачить свою смерть тричі (17, 22 – 23; 20, 17 – 19; 26, 1– 2), і щоразу відповіддю апостолів буде спротив і несприйняття. Нам легше, аніж учням Христовим, бо в них не було перспективи Ісусової смерті та воскресіння, яку маємо ми.
А можливо, так багато часу потрібно й самому Христові, щоби прийняти свою смерть як Божу волю попри цілком людські страх і сумніви?
Одразу після хрещення у Йордані Ісус іде в пустелю на сорок днів, щоб молитися і роздумувати над своєю місією. Там його спокушає диявол, і Ісус відповідає так, як свого часу Петрові: «Забирайся геть, сатано!» Ймовірно, що й ці Ісусові слова адресовані не Петрові, а є відповіддю на спокуси, які роздирають Сина Божого зсередини? Зрештою, Ісус до кінця боятиметься смерті та прагнутиме її уникнути, а Його душа переповниться тугою аж до смерті (Ісус молитиметься «нехай омине мене ця чаша»), але він повністю довіряє волі свого Отця («але не так, як я хочу, але як Ти хочеш»).
Готуючи цей текст, я спитала маму, що вона думає про Петрове визнання Христа. Моя мама не релігійна, але вона поетеса, тож літературне чуття дозволяє їй зауважувати деякі речі, на які я не звертаю уваги. «Скажи, який це непереконливий уривок! – відповіла вона. – Ісус у ньому виглядає нарцисом і маніпулятором («скажи мені, що я Месія, і я дам тобі ключі»). Єдине, що реабілітує цей діалог, це хрест».
Називати Ісуса нарцисом і маніпулятором – на межі богохульства. Але в чомусь моя мама має рацію. Якщо ми читаємо лиш один короткий уривок поза ширшим контекстом, то в кращому разі він нас просто не переконає, в гіршому – ми сформуємо хибний образ Ісуса. А ширшим контекстом, який робить кожен окремий уривок вірогідним, є хрест. Тому «з того часу» Ісус скеровуватиме увагу своїх учнів до хреста.
Отже, Ісус каже, що має багато страждати і бути вбитий. Та це протилежне до того, що люди очікують від Месії! Як може месія спасти інших, якщо він не може спасти себе? Учні настільки шоковані цією новиною, що, ймовірно, навіть не чують продовження («і на третій день воскреснути»). В будь-якому разі слова про воскресіння для них поки є абстракцією, адже вони бачили не одне вбивство, але дотепер не бачили жодного воскресіння. Тож саме слово «вбитий» лунатиме у вухах.
Ісусові слова, що він постраждає від старійшин, священників і книжників, шокують не менше. Нам із дитинства розказували, що це Ісусові вороги, тож нас не дивує, що Він постраждає саме від їхніх рук. Але для учнів це релігійні авторитети, охоронці національної спадщини і Божої обітниці спасіння для Ізраїлю. Навіщо їм убивати того, хто прийшов сповнити цю обітницю?
Тож зовсім не дивно, що Петро відводить Ісуса вбік і перелякано перечить йому: «Ні, нехай Господь береже Тебе і не дозволить цьому статися!» У нього найкращі наміри, він хоче підтримати і підбадьорити свого Учителя в момент слабкості. Він же щойно визнав Ісуса Месією – звісно ж, він хоче, щоб його Месія переміг!
Але в цей момент Петро підважує авторитет Господа – він виходить на перший план, аби перебрати на себе ініціативу і нав’язати своє бачення Богові. Звісно, ми знаємо, що в день П’ятидесятниці Петрові таки доведеться перебрати на себе ініціативу, і тоді Боже бачення стане його власним. Проте зараз не час і не той спосіб, у який учні перебирають ініціативу від Учителя. Адже Петрове бачення, як Ісус слушно зауважує у відповідь, обмежене його людським досвідом. Тож наразі Петрове місце – позаду, і його завдання – довіряти Божій візії за межами свого розуміння.
Можна спитати: а навіщо намагатися зробити Боже бачення своїм власним, якщо воно не узгоджується з нашим розумінням щасливого життя, успіху і доброго суспільного устрою? Ті з нас, що мусять носити окуляри через короткозорість чи інші проблеми з очима, ймовірно, знають відповідь (і мають більше співчуття до Петра). Адже мовиться не про те, що Петро свідомо перечить своєму Учителю – він просто не дуже далеко бачить… Слово «співчуття» тут є важливим – compassion англійською спільнокореневе з passion – і в значенні пристрасті, здатності до більшої свободи і до проживання життя у його повноті, і в значенні страстей Христових, участі в його стражданнях і смерті на хресті. Тож «окуляри співчуття», які Ісус пропонує своїм короткозорим учням, допомагають краще бачити і ким є Господь, і ким є ми самі.
Ісус дарує нам «окуляри співчуття» задля визволення, щоб ми не перебували в полоні соціальних і політичних структур, культурних норм і шаблонів соціальної взаємодії, хибних образів Бога і себе самих, які нам нав’язують інші. Статус-кво, до якого ми звикли, – НЕ єдина можливість ангажуватись зі світом. Наші уявлення про Бога і про себе самих – НЕ єдиний спосіб дивитись. І тому Ісус пропонує нам сьогодні перевернуту реальність. Що скажете, якщо останні стануть першими, а перші останніми? Що скажете, якщо для спасіння душі її треба погубити? Що скажете, якщо Цар потрапить до Єрусалима верхи на віслюку? Що скажете, якщо Месія спасе смертю на хресті? І що скажете, якщо треба взяти цей хрест, цю нову структуруючу реальність, і діяти так, ніби цей інший світ можливий і вже настав?
У цьому євангельському уривку Ісус зупиняється, щоб перевірити, чи Його учні все ще з Ним: «Коли хто хоче йти за Мною…» Але ж учні вже все покинули та пішли за Ісусом! Утім Ісус зупиняється і пропонує застановитися над своїм рішенням, виходячи з новини, яку вони щойно почули. Вони думали, що слідувати за Ісусом – це дорога до слави, а виявилося, що це дорога до самозречення і хреста…
Це щось схоже на складання пазла, але без картинки на коробці, яка підказує, що має вийти наприкінці. Учні розпочинають із декількох частинок пазла, які склалися докупи. Вони починають уявляти, як виглядатиме зібраний пазл. Іноді додаються нові частинки, які посилюють їхній образ Ісуса, але іноді нові частинки його підважують. Вони бачать, що картинка, яку вони збирають, – це зовсім не те, що вони собі уявляли на початку. Чи хочуть вони продовжувати?
Мене вражає відданість Ісуса своїм учням. Він зупиняється на шляху і допомагає нам додавати нові частинки пазла до нашого розуміння Бога. Сьогодні Ісус додає ключову частинку пазла, яка цілковито перевертає нашу «картинку» з ніг на голову. «Я маю страждати і померти, бо здається, що це єдиний шлях подолати смерть. Ви й далі хочете йти за мною?» – ось де справжня поінформована згода на кожному кроці!
Подібну розмову Ісуса з учнями зустрічаємо в Євангелії від Івана, повному тверджень «Я є…», де Ісус постійно додає нові частинки пазла до розуміння його ідентичності. Після насичення п’яти тисяч осіб Ісус зміщує їхню увагу з людського розуміння, що означає насититись, до Божого розуміння: «Я хліб життя… Цей хліб – це моє тіло, яке я віддам для життя світу». Іван пише, що після цих слів люди почали обурено сперечатися: «Як може він дати нам їсти своє тіло?», і багато учнів відійшло від Ісуса зі словами: «Важке це вчення! Хто може його прийняти?» «Чи ви теж хочете піти?» – перепитує Ісус. «Господи, а до кого ж нам іти? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» – відповідає Симон Петро.
У наведеному вище пасажі з 16-ої глави Матвій пише про Петра з осудом, але мені хочеться його захистити. Ісус щойно виокремив його як фундамент для своєї Церкви – а це неймовірно тяжкий хрест! Петро його нестиме. Він перечитиме Ісусові та намагатиметься нав’язати йому своє бачення, але після слів «Відступися від Мене, сатано!» відступить, відречеться від себе і йтиме далі за Господом. Він ще не раз помилятиметься, проте щоразу відступатиме і слідуватиме далі. Ця його відданість вражає.
Життя вряди-годи підважує наш образ Бога, змушує нас засумніватись, а де Бог у цьому всьому, чому Бог таке допустив. Усі ми іноді маємо спокусу відповісти: «Важке це вчення! Хто може його прийняти?» Тож молімося сьогодні про заступництво Петра, щоб у ці складні моменти, коли Ісус перепитуватиме нас, чи ми часом не хочемо відійти, ми могли відповісти: «Господи, а до кого ж нам іти? Це ж у Тебе – слова життя вічного!»
Текст укладений на основі проповідей авторки в Англіканській церкві Києва, виголошених 22 і 29 серпня 2020 року англійською мовою
д-рка Анастасія Рябчук
