Думки мирянина-католика з приводу візити їх Святости
Вселенського Патріярха Дімітріоса І до Української Православної Церкви в США
В історії Української Православної Церкви рік Божий 1990 увійде як переломовий рік, у якому особлива ласка Божа зійшла на український Божий люд. Маємо тут на увазі не тільки події, що запанували на рідних землях, себто відродження українського православ’я, але і теж одну подію, що сталася на американській землі: візитація Його Святости Вселенського Патріярха Дімітріоса І української православної церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, Пенсильванія, та відслуження ним Молебня в наміренні українського народу.
Про цей історичний момент, що відбувся дня 18 липня 1990 року, обширно звітувала українська й американська преса й тому не слід нам тут писати про цю подію, як таку. Натомість, бажано було б, на нашу думку, коротко застановитися над значенням цієї зустрічі для православ’я взагалі, а для українського православ’я зокрема. При тому слід теж звернути увагу на факт, що у цьому небуденному святі взяло участь чимало українців-католиків на чолі, так би мовити, з владиками Висилієм Лостеном і Робертом Москалем.
Вже цей факт виказує важливість згаданої події і для Української Католицької Церкви. Приявність Владик УКЦ на цих торжествах, їхня участь у Молебні та зустріч Патріярха з священством і вірними була будуючим чинником. Дивитись на цього наслідника святого Апостола Андрія Первозванного, на українських православних і католицьких владик, на священство та мирян обох гілок українського християнства, мимоволі насувалася думка — ми діти однієї матері, Києво-Галицької митрополії, і хоч нас розділюють різні історичні й сучасні обставини, ми все одно творимо одну велику християнську цілість, ми одна частина Христового Тіла.
Для православних українців ця перша візита до Сполучених Штатів Вселенського Патріярха, який є 269-м наслідником св. Андрія, мусіла мати особливе значення. Адже факт, що на протязі свого першого побуту на американській землі Патріярх Дімітріос присвятив так відносно багато свого дорогого часу українцям, дуже багатомовний.
Патріярхові близька Українська Церква, він знає і цінить її геройські терпіння, її завзятість і мужність та відданість Христові, хоч він не має можливости цій Церкві помогти. Але це його благозичливе наставлення до неї надає їй певний статус, певне міжнародне визнання, яке потрібне кожній Церкві, що служить державному народові. Справді, усі присутні православні достойники, церковні і світські, а головно єпископ Всеволод, первоієрарх Української Православної Церкви в Америці, і парох Української Православної Церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, всч. о. прот. Василь Чекалюк, могли сказати словами псальмопівця: «Цей день, що його створив Господь, возрадуймося і веселімся в ньому» (Пс. 117, 24).
Та не менш важливою була ця візита Вселенського Патріярха для приявних українців-католиків. Крім вже згаданого почуття єдности, панував там теж дух любови до ближнього, цей дух, що випливає із слів Христа: «Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте» (Рим. 12, 10) і саме це є нам усім у сучасних часах конечне. «Примирення», як це сказав Папа Іван-Павло ІІ у Римі на зустрічі з єпископами УКЦ 25 червня 1990 p., «є одним з перших завдань Церкви сьогодні, при кінці другого тисячоліття від народження Відкупителя» і він закликав українських владик до екуменічної діяльности, «яка має за мету відновлення єдности християн, які від сторіч розділені на Схід і Захід». Сьогодні, ніде правди діти, український народ переживає ще одну духову кризу. Змагання до одности, до здійснення заповіту «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21) не іде прямим, гладким шляхом. Між православними й католиками в Україні є чимало суперечок та спорів, які не свідчать добре про стан християнства на Україні.
А втім, усе сьогодні спонукує нас до єдности, до гармонійного співжиття, до консолідації наших духових і національних сил. Очевидно, тут не слід забувати, що вірні УГКЦ в Україні терпіли (і терплять ще сьогодні) переслідування зі сторони російського православ’я і що їм тому сьогодні не легко дивитися на православ’я взагалі, а на православ’я російського покрою зокрема, лагідними очима прощення та відпущення провин минулого. Не слід забувати теж, що у минулому (і сьогодні) КҐБ мачало свої пальці в церковні справи й ширило (і ширить сьогодні) розбрат між українцями, але саме й тому того роду події у житті української громади, як ця, що відбулася в Аллентавні 18 липня ц.р., є надзвичайно важливі.
Патріярх Дімітріос І — святець. Він гідний наслідник св. ап. Андрія, основоположника Церкви у Візантії, дочкою якої є Українська Православна Церква, — це якось мимоволі відчуває кожна людина, яку він благословить. Отже, він добрий «модель», так би мовити, такого православ’я, якого бажають собі українці. Треба теж підкреслити, що Патріярх Дімітріос завжди настоює на тому, щоб люди та організації творили програми, які є оперті «більше на богословії», а «менш на соціології», так як він це сказав до Світової Ради Церков у серпні 1973 p., що й свідчить про його глибоку духовість.
Не слід теж забувати, що його попередник, Патріярх Атенаґорас, зустрівся з Папою Павлом VI і що ці провідники християнства зняли взаємно із себе клятви, що тяжіли на них довгі століття, а що торкає нас українців, то варто підкреслити, що найбільші мужі Української Католицької Церкви XX століття, Слуга Божий Митрополит Андрей і Блаженніший Патріярх Йосиф цінили Українську Православну Церкву та виступали в її обороні і що теперішній голова УКЦ, Блаженніший Мирослав-Іван не тільки що доброзичливо ставиться до українського православ’я, але він навіть, поступаючи згідно зі словами Христа, простягнув руку миру й пробачення московському Патріярхові і його Церкві.
І врешті, нам треба пам’ятати і цінити факт, що вже згаданий єпископ Української Православної Церкви в Америці, Владика Всеволод, не раз висловив свою доброзичливість українцям-католикам. Отже, немає сумніву, що ми, миряни обох гілок Української Церкви, Католицької і Православної, маємо чимало «моделів», які гідні наслідування і наслідування яких доведе нас до більш благородного християнського життя. Зустріч з людьми, які посвятили своє життя Ісусові, є завжди будуючим чинником в духовому розвитку народу й одиниці. Дай, Боже, щоб візита їх Святости, Вселенського Патріярха Дімітріоса І, до української православної церкви Пречистої Діви Марії в Аллентавні, Пенсильванія, розпочала новий і славний розділ у житті Української Православної Церкви в Америці й причинилася до зросту братньої любови між українцями-християнами не тільки на американському континенті, але й теж на слов’янських землях.
