Андрій Гуменюк – знаний львівський художник-іконописець. Останні кілька років, відколи почалася українсько-російська війна, майже не малює. Він став добровольцем. Чи не відразу після Майдану подався на схід. Спочатку як волонтер, бо не сподівався, що у 57 років, з яких 37 хворіє на цукровий діабет, а також після складної операції на серці його візьмуть в армію. Згодом Андрій пройшов вишкіл на базі Добровольчого батальйону ОУН і набрався духу стати поруч із бійцями. Ні, йому не було страшно, він увесь час переживав, щоб не бути для них «п’ятим колесом». «Я завжди знав, що війна з Росією колись буде. І, можна сказати, готувався до неї. Ще коли ми з братом були малі, тато поробив нам дерев’яні автомати, і ми бавилися. Тільки в нас не було «наших» і «німців», в нас були «наші» і «москалі». То аж часом сусіди ка- зали татові: «Олесю, скажи своїм малим, хай так голосно про тих москалів не кричать, бо ще хтось почує», – жартує Андрій.
Для Андрієвих батьків росіяни завжди були окупантами. Вони про це прямо казали своїм дітям. Мама Іванка і тато Дмитро-Олесь пройшли радянські концтабори. В мами вони забрали сім років життя, а в тата тринадцять. Мама була в ОУН, а тато – вояком дивізії військ СС «Галичина» та УПА.
Такий вступ – спроба трішки розказати читачеві про Андрія Гуменюка, воїна-добровольця із позивним Кельт. А далі – Кельтові «замальовки» з пережитого на війні, частину яких він виклав у своїй книжці «Пісні війни». Але він не може не писати – так багато всього нуртує всередині, тому невдовзі вийде його наступна книга з оригінальними ілюстраціями автора.
Всі ці роздуми також є даниною його побратимам, які не завжди вміють висловити свої почуття або вже ніколи не зможуть розказати про себе.
Не дивуйтеся, якщо прочитаєте імена, для прикладу, Робін Гуд або Лисичка. Андрій спеціально називає своїх бойових друзів псевдонімами, які вони мають чи мали на фронті.
Романтика війни
ВІЙНА. В цьому страшному слові молодим хлопчикам вчувається героїчна романтика. Старим пердунам теж вчувається. Але що глибше влазиш у війну, то щораз менше романтики. Життя – щоб жити, а не вбивати і вмирати.
Є, звичайно, героїзм і романтика. Є побратимство і справжня чоловіча дружба. Є підлість і зрада, глупота і нікчемність.
Все є, але все це в сумі – якихось 30%, уся решта – важка, невдячна, а часом і дурна ПРАЦЯ. Під дощем, снігом, обстрілом, де важко надибати ту романтику.
Війна – це коли пригнали фуру з дерев’яками для укріплення окопів і будівництва бліндажів. Важезні, довжелезні балки із сирої деревини. Доводиться втрьох із Ясем та Скибою їх розвантажувати. Пупці надриваємо, серденько вистрибує, водій нервується: «Ви так три дні будете розвантажувати».
А в Пісках тим часом триває бій, і підмогу ми отримаємо ближче до вечора.
Не знаю, про що думали інженери-фортифікатори і скільки грошей вбухали в ці одоробла, але стовідсотково не думали, що ці їхні конструкції доведеться перти в Піски (селище, розташоване в безпосередній близькості до Донецька та Донецького аеропорту) і тягти під обстрілом на передову.
Це не те, як окупанти укріпляли свої позиції, а ми, дотримуючись Мінських угод, тільки спостерігали, як вони мило і спокійненько працювали. Укріпились, а тепер стріляють зі всього дозволеного і недозволеного.
Війна – це коли Юрчик з Дрогобича, наш Юрій Дрогобич, всю ніч на морозі надривався і рихтував старий БТР, а зранку прийшли штурмовики, сіли і поїхали на свій подвиг. Стоїть змучений Юрко, весь у мастилі, з побитими руками, з червоними від безсонної ночі очима і з заздрістю дивиться їм услід, навіть не усвідомлюючи, що для їхнього подвигу він здійснив свій подвиг.
Війна – це Танчик із «Правого сектору», безвідмовний Танчик, який у Пісках нам із Артимом заладовував акумулятори, а потім прилетіла кацапська міна – і Танчика не стало. Залишилася дружина і троє діточок… Війна – це Ясь, котрий, як Христос Лазаря (не сприйміть за святотатство!), воскрешає ті залізяки з минулого століття. Це Ясь, який під вогнем вивозив поранених з аеропорту і воює без ротацій – до ПЕРЕМОГИ.
Всі вони – ЧОРНОРОБИ ВІЙНИ, їх не будуть кликати на телешоу і вручати ордени. Але перед ними всім нам треба стати на коліна.
Жінки і війна
Жінки на фронті – це щось неймовірне і великий ДОКІР.
Яна Зінькевич, Оленка Білозерська, надзвичайна Олечка Голованець, Лисичка, Синичка, Ніка, Альма… Їм усім треба низько вклонитися з опущеними очима. І оце їздиш на передову «п’ятим колесом до воза», щоб не жити з опущеним поглядом.
Наша медсестричка Синичка – 19-літнє дівчисько, відразу ж після Майдану пройшла курси медсестер і – на фронт. А наша Таня, років 25-ти, веде документацію та видає зброю. Попробуй здати їй погано вичищений автомат, такого прочухана отримаєш! Єдиний привілей, який мають дівчата, це коли хлопці раз на тиждень відвозять їх у найближче місто, щоб ті винайняли собі кімнату в дешевому мотелі, поніжилися під душем і поспали в чистій білій постелі. Потім пішли на закупи, зро- били собі зачіски і налакували нігті.
Тоді вони почуваються богинями.
Ця клята війна!.. Вона була неминуча, але чому так пізно, коли ти вже підстаркуватий пердун, пробігаєш сто метрів у бронежилеті і задихаєшся. І цей бісів діабет, і серце без перикарда… Чому так пізно?
Але надвечір’я – це ще не вечір.
Чуєте, окупанти і притлумлені сепаратисти?! ЩЕ НЕ ВЕЧІР!
А жінки в тилу. Наші волонтери Раїса Шматко з Києва, неймовірна дрогобичанка Марія Головкевич.
А наші зозульки, наші дружини: хлопці воюють, я бавлюсь у війну, а вони переживають і моляться за нас. І поки наші зозульки моляться, з нами нічого не станеться. Я, щоб моя птася не хвилювалася, казав, що їжджу на полігон інструктором. І хоч правда вже вилізла, але однаково їжджу, бо це вже як наркотик, та й жити не хочеться з опущеними очима.
Ми видаємося такими крутими і геройськими, але нам до наших зозульок ще човгати і човгати.
Війна і молитва
На війні немає невіруючих. І тих, що не моляться, нема… В темряві прокидаюся. Холодно.
Звечора Лютий наґайцував буржуйку так, що я роззувся і навіть зняв шкарпетки. Тепер надягаю знову.
Лютий хропе, йому вторить Робін Гуд. З другого боку стола посапує комбат Коханівський.
Мені погано. Вмикаю ліхтарик, заміряю цукор. Цукор у нормі, але мені зле. Виходжу надвір. Паде сніг.
Відчуваю, що зараз знепритомнію. Якийсь спазм. Раптом згадую, що на вишколі нас учили робити на зап’ясті «кропиву», якщо треба уникнути знепритомнення. Однією рукою прокручую шкіру на зап’ясті другою. Відпускає. Дякую вам, пані Терезо і Наталю.
В дитинстві бавилися, робили один одному «кропиву». В дитинстві, в далекому дитинстві, коли ще звірі говорили. Коли, вилазячи на підвіконня, казали котові «вуйку, посуньтеся». Ми з братом-близнюком сиділи на підвіконні. Шибка у вікні була з деформованого скла: коли дивитися і крутити головою, то вулиця, дерева, фігурка на роздоріжжі – все рухалося, як хвилі в океані. Ми годинами могли сидіти й крутити головами, дивуючись химерному рухові ДЕФОРМОВАНОГО СВІТУ. А сусіди йшли вулицею і казали: «У того Гуменюка придуркуваті діти, коли не йдеш, сидять у вікні і крутять головами».
А тепер… Тепер під донецьким небом стоїть маленький хлопчик Андрійчик, дивиться у вись і крутить головою у цьому ДЕФОРМОВАНОМУ СВІТІ. Там за хмарами – зорі, і звідти на свого маленького хлопчика дивиться МАМА.
Стою і шепочу молитву, якою молився герой роману Курта Воннеґута: «Боже, дай мені спокою прийняти все те, чого я не можу змінити.
Боже, дай мені мужності змінити те, що я можу змінити.
Боже, дай мені мудрості завжди знати, коли закінчується перше і починається друге».
Ніч. Я стою і дивлюся в захмарене донецьке небо. Його час до часу рвуть пунктиром трасери – кулі, які залишають довгий світловий слід.
Мокрий і лапатий сніг паде на моє гаряче чоло і студить його, як МАМИН поцілунок.
Когнітивний дисонанс, або Коли закінчиться війна?
О 12.59 з маріупольського вокзалу відправляється потяг Маріуполь – Харків – Львів. Він їхатиме 29 годин.
Я ЇДУ ДОДОМУ. Друг Правий підвіз мене до потяга. Квиток купували в останню мить, тож маю прекрасне місце в плацкарті – верхнє бокове біля туалету. Потяг рушив. Я невисокий, тож прошу чоловічка, що сидить неподалік, допомогти закинути на третю полицю мій наплічник. Він доволі важкий (там плити від мого бронежилета, який вожу зі собою на фронт і назад). Коли сусід підвівся, я зрозумів, що то була моя помилка: він був добряче п’яний.
– Что ты такое тяжелое везешь? – проричав він, пересипаючи фразу лайливими словами.
Але допоміг. Наступним було питання, чи я не вип’ю з ним.
– У меня еще полбутылки осталось.
Я ще раз втямив, що то була моя помилка. І, відмовившись, влігся на свою полицю.
– Слышь, мужик, а ты вообще не пьешь?
– Взагалі. – Надо же. Слышь, мужик, а стакан у тебя есть? А то как-то неудобняк мне из горла пить.
Склянки, на розчарування чоловічка, в мене теж не було. Але йому на допомогу прийшла КРУПНАЯ ЖЕНЩИНА, яка одиноко нудилася в сусідньому купе. Чоловічок із надпитою плящиною перебрався до неї.
Вони вдвох почали випивати з одного СТАКАНА, мило хіхікаючи.
– Ты, наивный, удивляешься, чего у нево (нево – це я) такой рюкзак тяжелый. Знаешь, сколько они всякого везут!
– Чего везут? – Да всякого везут. И продают потом…
Я задрімав. Згодом вагон заповнився мандрівними співгромадянами. Купе навпроти зайняли молдавські цигани. Решта публіки – наші співвітчизники. Щоправда, не почув жодного слова вітчизняною мовою.
Я знову заснув. Прокинувся від того, що оголошували, і то державною, про відправлення. Нас проводжало славне місто Запоріжжя. У вагоні нарешті зазвучала солов’їна (не найкращого, на жаль, ґатунку, але й на тому дякую). В Харкові підсіла група галичан-заробітчан. Поверталися з Білгородщини. Полилася при чарці рідненька солов’їна з галицизмами і русизмами: «Ці кацапи з кірпіча строїти не вміють. Взагалі нічого не вміють. Оферми і ледацюги. А ми роботящі, всьо вміємо, всьо в нас сі получає, ото їм і строїмо…»
Я лежав на своїй полиці, слухав усі ці розмови і тупо дивився в стелю, точніше в третю полицю. О 12 годині ми ще в Маріуполі з другом Правим з’їли солянку і яєчню, тому в порожньому животі мені вже добряче крутило.
А основною темою всіх розмов у вагоні були НЕВОЛЬНИЧІ ПЛАЧІ: як тяжко всім жити в ТІЙ Україні.
Як нарід мучиться і страждає, поневіряється по заробітках і в поті чола добуває ту нещасну копійчину.
А його зі всіх боків обкрадають. У мене текли сльози, коли НЕВОЛЬНИЧІ ПЛАЧІ вже дійшли до того моменту, що ще мить, і всі вимруть з голоду. Я підвівся, щоб глянути, може, востаннє на бідних голодних співгромадян, але не побачив нещасних і зморених обличь. Натомість переді мною були доволі вгодовані мордяки, які не слабо пили і не прісно закушували. Я не бачив на них лахміття, а доволі пристойне вбрання. Частина «страждальців» сиділа, тупо вп’ялившись у геть не дешеві смартфони. Сльози у мене висохли, а страх за нещасний нарід мій трішки зм’єк. Так виглядало, що єдиний, хто тут голодував, це я. На додачу, крім НЕВОЛЬНИЧИХ ПЛАЧІВ, лунали доволі тупі жарти. І хоч це було напередодні парламентських виборів, про них ніхто не згадував.
За майже 29 годин дороги я не почув ЖОДНОГО СЛОВА ПРО ВІЙНУ. Потяг віз мене на захід – додому. Я в своєму камуфляжі лежав тут як якесь чужорідне тіло, як якась недоречність з іншого світу. НЕВОЛЬНИЧІ ПЛАЧІ затихали. Потомлений і змордований люд засинав. Один лише «придурок», «непорозуміння» в камуфляжі не міг заснути. ЖОДНОЇ ЗГАДКИ ПРО ВІЙНУ…
Я помічаю, що зараз створюю дискомфорт людям: вони хочуть поговорити про бізнес, про якісь творчі плани, але їм стає ніяково при мені. Колись, коли ще люди трохи цікавилися війною, ти повертався, і тебе питали: «Ти там був. Скажи, коли закінчиться війна?» Я відповідав: «Армія не веде війни, армія веде бойові дії. Війну веде, чи має вести, держава. А держава – це не лише влада. Держава – це кожен із нас. Я знаю бабцю Стефу, яка в 2014-ому сказала, що 10% зі своєї пенсії (повірте, ганебно малої пенсії) буде віддавати на війну. І вона далі не плаче, що підвищили тарифи і що вона УСТАЛА від війни. Вона далі дає десять відсотків. БАБЦЯ СТЕФА ВЕДЕ ВІЙНУ!
А ви ведете війну?..»
Сни війни
На фронті я снів не бачу. Двічі за ніч наставляю алярм, щоби контролювати цукор, і так тримаю його підвищеним, щоб ніхто не мав проблем. Тут не до сновидінь.
А вдома мені сниться… Чомусь я в робітні Олежки Капустяка. Гора каменюк. Молотком і зубилом вибиваю на них імена полеглих. Стій! Чого це в тебе на камені КЕЛЬ.., ти тут до чого?
Ти ж то живий і тут хочеш примазатися, паршиве «п’яте колесо»?! Перед «К» вибиваю «С» – СКЕЛЬ… Додаю «Д». Виходить СКЕЛЬД – воїн-співець у вікінгів. І був боєць «Правого сектору» СКЕЛЬД, що загинув у Донецькому аеропорту.
Картина змінюється. Я вже на площі Ринок у Львові. Переді мною велетенська гора каменюк із написами. Я повинен розкидати ці каменюки по місту, щоб коли любі співгромадяни будуть іти на шопінг, виходити з кав’ярень, прямувати на фестивалі та у фанзони, спотикалися об це каміння і згадували, що в нас – ВІЙНА!
Андрій Гуменюк
