У третьому пастирському посланню Українських Католицьких Владик на кінцевій ІV-ій Сесії Вселенського Собору Ватиканського ІІ-го в Римі, яке підписали усі українські католицькі владики що живуть у вільному світі, датованому в день св. Апостола Андрея Первозванного 1965 року, читаємо таке: «Згідно з постановами цього собору, ні священики, ні вірні, не мають права самовільно впроваджувати будь-яких змін в літургічні богослужби про св. Літургію, 22-23; Про Схід. Кат. Церкви, 23). Це може робити тільки компетентна церковна влада, якою в нашій Українській Католицькій Церкві є Верховний Архиєископ з Радою Ієрархів.»[1]
Не зважаючи на таку постанову з нашою Божественною Літургією експереметується тут то там, а найбільше в Америці, що загрожує занепадом її традиційної і з тим і релігійної вартости. На один експеримент позволили собі наші оо. Василіяни у Римі, які до тепер проявили досить консеквентну опозицію до Верховного Архиєпископ а та до концепції єдности у Церкві, маючи в тому свої окремі організаційні і політичні цілі.
Відколи Отці Василіяни мають у своїх руках українські радіопередачі ватиканського радіо, то відтоді послуговуються ними для поширювання цієї своєї політичної цілі. Наприклад, при передачі огляду української преси читається переважно уривки з таких видань, як «Світло» Торонто/, «Америка» /Філядельфія/, «Праця» /Бразилія/, «Шлях» /Філядельфія/, «Наша Церква» /Лондон/, і видвигається при тому заслуги членів ЧСВВ, немов би активного світського кліру у нас не було. А про діяльність Верховного Архиєпископа й других наших Владик то згадують лише тоді, коли даного факту чи події не можна вже промовчати. Газета «Шлях Перемоги» ч. 21 /Мюнхен/, пише, що у радіопередачах «чи не кожне п’яте слово є “Василіянин”, або “василіянський”, а Слугу Божого Митрополита Андрея представляють там “не як Великого Митрополита, чи активного екуменіста, але як “Великого Василіянина”. Промовчуючи водночас скільки то клопотів зазнав Слуга Божий Андрей від василіянської “політики”».
Загально було відомо, що Василіяни ще перед війною були проти вживання слова «православний» у нашій літургії, а в нових часах то, в зв’язку з радіопередачами вони, покликаючись на «листи з України», в яких, мовляв, вірні протестують проти вживання слова «православний» у передаваній на Україну літургії, виєднали від директора ватиканського радіо о. Антонія Стефаніцці Т.І. документ, яким заборонялось вживати слово «православний» в українській Службі Божій, передаваній через радіо на Україну, аж до наступного зарядження. Маючи такий документ Василівни показували його кожному священикові, який відправляв Службу Божу на радіостанції, і гостро заказували вживання цього слова. Були одначе священики й Владики, які не слухались цього нового розпорядження, і зате їм не дозволено більше правити на радіостанції.
Таким поступованням Отці Василіяни по-перше, узурпували собі звідкись право впроваджувати зміни в літургічний текст і зіґнорували найвищий церковний авторитет – Верховного Архиєпископа й Єпископську Конференцію, і по-друге, зіґнорували звернення Святішого Отця Папи Павла є від дня 25-го лютого 1965 року, який під час публічної авдієнції сказав українським прочанам, що приїхали до Риму з нагоди вивищення Блаженнішого Верховного Архиєпископа Кир Йосифа до гідности кардинала, вказуючи на особу нашого Первоієрарха-Ісповідника, такі знаменні слова: «От що ш ми хочемо дати вам за орієнтаційну точку: родинну зв’язь; вказати вашій спільноті на об’єднуючу ідею, ставлячи між вами центр, до якого ви всі могли б прибігати з синівським довір’ям і з братньою любов’ю.
Живе є в Папи бажання, щоб цей його намір був прийнятий і здійснений. Якщо будете у згоді, будете сповнювати євангельські чесноти, передовсім любов; .якщо будете в згоді, знайдете сили для виповнення жертв, яких вимагатиме видержливість у вашім імені і вашій історії.
Будьте з’єднані; любіться, віддайте вашому Кардиналові Митрополитові щиру пошану синівської і люб’язної відданости, а побачите скільки проблем упроститься і стануть плідними на назвичайні святі діла»·[2]
Василіяни знехтували це знаменне звернення Святійшого Отця мимо того що їх зобов’язує четвертий спеціальний обіт послуху Вселенському Архиєреєві. А в стосунку до Верховного Архиєпископа це не тільки іґнорація, але спеціяльне юридичне крутійство. Отці Василіяни відкрито відмовили Верховному Архиєпископові юрисдикції в Европі й Америці, і признали йому юрисдикцію лише на українській території. Тепер же вони розпорядились зняти олово «православний» із літургії, яка передається саме на Україну, там де згідно з дозволом Василіян Верховний Архиєпископ має юрисдикцію, – але без порозуміння й апробати Верховного Архиєпископа.
Таким юридичним крутійством і підступом Отці Василіяни в Римі стараються впливати й виховувати питомців колегії св. Йосафата, і використовувати їх до різних афронтів проти Верховного Архиєпископа. Але багато з них, чесних зі своєю совістю і консеквентних в покликанні служити Богові, Церкві й Народові юнаків не дозволили собі бути інструментом в руках несправедливих настоятелів і здобулися на протест. Вони відмовилися співати таку незаконно «реформовану» Богослужбу по радіо, і тоді мусіли її співати самі ченці обителі Отців Василіян. Скоро після того почалась процедура певних репресій на питомців. Насамперед отці Настоятелі грозили тим, що не співають по радіо, викиненням із семінарії.
Опісля тодішній ректор о. Іриней Назарко, порадившись із віцеректором о. Софроном Мудрим і о. Родіоном Головацьким, духовинком колегії, скликав «надзвичайну конференцію» питомців і заявив, що Східня Конґреґація не буде толерувати непослуху, і ті, що будуть дальше бунтуватись, можуть «пакувати свої валізки».
Це був дуже багатомовний приклад. Насамперед духові настоятелі колегії і провід Чина СВВ потрактували справи покликання і служіння Церкві, рогові й Народові просто як розпаковану валізку, і по друге, своїми непродуманими й шкідливими акціями поламали або лише зігнули моральний хребет питомцям, яких вони виховували. І то в самий час, коли рік річно Владики Василіяни пишуть спеціяльні пастирські листи і правлять торжественні літургії з проповідями в наміренні покликань до служби нашій Церкві, а коли знайдеться певна кількість ідеалістичних юнаків, які бажають відректись усіх благ модерної доби і посвятитись для Божої науки, то в такій колегії зроблять з них маріонеток, зломаних людей, або, місця для них там немає, і вони мусять «пакувати свої валізки»…
Так Східня Конґреґація, яка «бунту не толерує», разом із Василіянськими настоятелями предложила нашим питомцям дві можливості: кривити душею і сумлінням або винестись із колегії. Багато з них вибрали це друге. Спакували свої валізки, але є чистими супроти власного сумління й супроти власного народу й супроти Бога. Останнє число колеґіяльного журнальчика «Альма Матер», яке прийшло до редакції нашого журналу, містить список питомців колеґії, але далеко не повний, а зменшений. Долею тих, що їх в списку немає, українське громадянство має обов’язок поінтересуватись.
Скоро після того спакував свою валізку також і ректор колеґії, о. Іриней Назарко, який ніколи не «бунтувався», і свою ролю в Римі виконував солідно. Провід Василіянського Чина вважав, що Отець Ректор «зробив своє», і міг спокійно відійти.
Але намагання «бунтівників» не пішли надаремне. Скоро прийшов новий документ від Східньої Конґреґації за підписом секретаря Архиєпископа Маріо Бріні, в якому доручається щоби в літургіях, передаваних через Ватиканську радіовисильню на Україну, вживати дальше як і попередньо слова «православний». Не знати чи оо. Василіяни ходили туди з протестами і з «листами з України», але якщо ходили, то безуспішно. Східня Конґреґація постановила стояти твердо і неуступно на позиціях права і чистоти української Божественної Літургії.
Такого права вона ніколи не мала, і воно ніде не записане, але передали його Східній Конґреґації фактично самі наші зібрані у Львові 1938 року Владики, між якими, як знаємо, не було згоди, ані єдности думки.
