(На цю тему доповідав президент UNUM — OMNES Ганс-Йозеф Нюгелем
під час перебування у Львові від 4-6 червня 1999 р.
на запрошення Фонду св. Володимира)
Твердження, що політика брудить руки, залишається незаперечним фактом в свідомості багатьох людей і навіть християн. Часто можна почути, що саме зловживання владою і корумпованість політичних діячів дають підставу для такого твердження. Ця поширена думка все-таки одностороння і неправильна. У всіх ділянках людського життя є спокуси, а відповідно людина і грішить.
Але політичний діяч в особливий спосіб опиняється під «мікроскопом» громадськості. Його міряють дуже строгими мірками. Політик, як вільно вибраний депутат, бере на себе велику відповідальність за громадян, які виявили йому своє довір’я. В першу чергу це стосується тих, які займають високі пости. їхні політичні програми приміряються до їхнього життя. Чи можуть вони як християни виправдати ці сподівання. Чи є християнська віра імпульсом до того, щоб фактично правильне рішення стало морально правильним рішенням? Чи політичні закони і християнська віра взагалі поєднувані величини? Багато хто стверджує, що сувора дійсність політики знищує християнську мораль. Інші вважають, що в політиці мета може виправдовувати будь-які засоби, якщо вона тільки не приречена на невдачу. В чому ж полягає ця глибока риса християнського? В політичному рішенні? В політичній культурі демократії?
Підвищення політичної культури, якого з усе більшою наполегливістю вимагають громадяни, є не лише справою політиків, а кожного зокрема, і то потерпає за загальне добро і демократію. Що християнин, як такий має до політики, чи повинен він втручатися у вир політичного життя, чи повинен займатися громадською діяльністю? Євангеліє і нагірна проповідь не є угодою мовчання в політичних і соціяльних справах. Щоб зрозуміти це, не обов’язково треба мати богословську освіту. Хто візьме в руки Біблію і прочитає, той зразу побачить вимоги до діяльності у світі. На жодній сторінці Євангеліє не знайдемо християнства, пасивного в суспільно-політичному аспекті. Хто справді любить свого ближнього як самого себе, той має втручатися у політичне життя. Християнська любов до ближнього — це щось більше як подачка бідному, вона передбачає співпрацю для творення умов життя, достойних людини. Той, хто садить «тих з вулиці» за накриті столи нашого суспільства, змінює соціяльне становище на краще. Той творить скривдженим однакові можливості для життя. Тобто, він живе так, як того чекають від християнина. Бути християнином передбачає не тільки теоретично дефеніювати любов до ближнього, а й в своїй політичній і соціяльній діяльності реалізувати цю любов до ближнього.
Християнство без позитивного впливу на міжлюдські стосунки і суспільні явища не було б тим християнством, про яке йдеться в нагірній проповіді.
Євангеліє не є нейтральним ні по відношенню до умов людського життя взагалі, ні по відношенню до форм і цілей суспільного життя. Не можна бути християнином для себе, в своєму затишному гніздечку. Християнину і Церкві відведена активна участь у світі. Християнство є в певному сенсі радикальною релігією, бо воно вимагає радикальних рішень, будучи християнином не можна залишатися бездієвим між добром і злом, між людськими і нелюдськими умовами і лише споглядати цю ситуацію. Християнин повинен змінювати світ. Це означає допомагати поширювати справедливість і людяність. Якщо так розуміти християнське життя, то не дивно, що християнин буде зарахований до радикального крила в суспільстві, яке сьогодні керується далеко не християнськими мотивами. Якби кожен християнин у цьому сенсі був радикальним християнином, то як би виглядало наше суспільство, наш світ?
Ми потребуємо справжніх християн, якщо ми хочемо мати майбутнє. Ми потребуємо чоловіків і жінок, які є свідомі християнських перспектив, які покладають це завдання не лише на богословів, філософів чи сферу охорони здоров’я. Ми потребуємо чоловіків і жінок, які розділяють цю відповідальність, які розуміють, що майбутнє, достойне людини, залежить від кожного з нас. Нам потрібні християни, які замість резигнації і сумнівів поширюють надію і мужність.
Завдання християнина — формувати і щоразу обновлювати світ. Обновлювати означає відмовитись утопій, а випрацювати натомість реалістичний конспект дій, який би вселяв у нас надію. Обновлювати не означає, що все потрібно змінювати і щодня говорити щось інше. Обновлювати означає зберігати зв’язок сучасних тенденцій з нашими традиціями. Ми не потребуємо створювати нове Євангеліє, ми потребуємо такого витлумачення, щоб зрозуміти його за умов нашої дійсності.
Християни не повинні зважати на народне повір’я. Згідно з ним політика негативно впливає на людину. «Політика псує характер» це досить поширена думка. Навіть німецькі поети бачать це не набагато краще! Я добре знаю, що політика рідко коли служить вірності, вона витісняє з наших сердець відвертість, сердечність і поступливість», — писав Гете у своєму «Еґмониті». А у «Фаусті» він пішов навіть далі: «потворна пісня, неприємна пісня, пісня політики»! Такою політика зображена в народній творчості і в поезії. Один політик і науковець високого рівня, маючи власний досвід, сказав якось: «політика не псує характер, політика випробовує характер». Одне є беззаперечною істиною: якість наших політичних і суспільних порядків міряють не стільки цінностями, які лежать в їхній основі, не обіцянками партій і навіть не сподіваннями, які громадяни покладають на те чи інше рішення. Про якість нашого політичного устрою свідчить в значно більшій мірі рівень життя представників цього устрою.
Але для нас, християн, які повинні виконувати вимогу формувати і обновлювати цей світ, основоположним в політиці має бути принцип, про який завжди повинні пам’ятати ті, хто є чи хоче стати політиком: «служити народові». Політика — це служіння народу. Політика — це не демонстрація влади, насилля і задоволення своїх інтересів. Політика — це служіння людині. Для політики і політиків в однаковій мірі важливо, яке розуміння до людей ми маємо. Звичайно, з християнської віри не можна вивести якоїсь певної партійно-політичної програми. Але християнська віра зі своїм розумінням людини дає нам етичне підгрунтя для відповідальної політики. Вихідним пунктом всієї нашої діяльності має бути достоїнство людини. Як записано в нашій Конституції, достоїнством людини є її недоторканість. Ми шануємо кожну людину як неповторну і виняткову особу. Достоїнство людини, вільний розвиток особистості, свобода особи — це передумови держави і основні цінності суспільного життя людей. Достоїнство особи, недоторканість людського достоїнства — це ті цілі, завдання і цінності до яких зобов’язана кожна вільна держава.
Немає держави без цінностей. Я наполегливо заперечую тим, які стверджують, що це не обов’язкове завдання демократичних законодавців захищати цінності, які не відстоюються більшістю, бо для мене держава грунтується не на бажанні більшості, а на природі людини. Людина завдячує своє достоїнство не суспільству і не парляментській більшості. Вона отримує її через своє існування. Достоїнство особи держава повинна захищати і гарантувати. Вона не повинна керуватися вердиктом, який виносить більшість. Якщо політика є служінням для забезпечення свободи людини, то має бути сформульоване точне розуміння свободи, має бути поставлено запитання, чому людська свобода є незаперечною.
Свобода, так само як мир і охорона всього живого, є центральною темою християнського віровчення і одночасно передумовою Конституції кожної демократичної держави. Але яка відмінність між цими поняттями? За християнським вченням свобода подарована людині Богом. «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Галатів 5). «Де Бог, там і свобода» (II до Кор, 3). Ця свобода означає звільнення від егоїзму, від бажання бути відокремленим, вона ідентична послуху віри. «Лише там, де панує Бог, ми повністю вільні», — каже Августин. Інструментом цієї свободи є жертовне служіння любові.
Цілком іншим є бачення Конституції вільної держави з часів Французької революції. Так в Деклярації про права людини і громадянина від 1879 року читаємо: «Свобода полягає в тому, що можна робити все, що не шкодить іншим». На цьому негативному визначенні поняття свободи довгий час вичерпувався громадський лібералізм. Небезпеки, які в ньому крилися, не визнавалися. Але це стало відчутно, коли поширилася сучасна педагогіка еманципованого поняття свободи. Егоїстична самореалізація, максималізація вигоди — були ключовими словами цього вчення. Популяризувалося заперечення будь-яких авторитетів, відлучення дитини від батьків. Цей помилковий шлях обійшовся всім нам дуже дорого. «Є еманципация, яка руйнує все: мораль, звичаї, право, релігію, подружжя, здатність любити, здатність вірити».
(Далі буде)
Переклад з німецької — Наталія Щиглевська
