Назва цієї статті може здатися дивною. Сполучені Штати вважаються найбільш «релігійними» серед передових світових промислових країн. Переважна більшість тутешніх політиків, у тому числі президентів, відкрито визнавали себе християнами. Тому говорити про християн в американській політиці, здається, майже тавтологічно. Але під цією зовнішністю лежить глибоке напруження. Це, імовірно, правда, що в перші півтора століття свого існування Сполучені Штати були християнським суспільством, але вони ніколи не були християнською державою. Відповідно завжди існувало протиріччя між релігійним життям суспільства і світським характером держави, а отже, і політики. Це протиріччя стає все більш очевидним у останні п’ятдесят років чи близько того, а саме: суспільство розділене між релігійними і секулярними (світськими) групами.
Як християнська нація, США була переважно протестантською, хоча й розділеною на кілька традицій, деякі з них стали в подальшому фрагментовані по регіонах (півночі та півдня) і раси (білих та чорних). Перша поправка до Конституції (прийнята у 1791 році), однак, забороняє людям, діючи через Конгрес, перешкоджати свободі віросповідання або ж підтримувати офіційну Церкву (established Church). На думку соціолога Хосе Казанови, це було першим актом відокремлення (disestablishment) американського протестантизму від держави. За ним слідувала «секуляризація розуму» наприкінці ХІХ століття, що спровокувала «мобілізацію протестантського фундаменталізму» на початку 20-их. Але до 1920 року євангелістський протестантизм перестав бути американською «громадянською релігією». До 1960-го третє «скасування» (disestablishment) замінило протестантську мораль секуляризованою суспільною. Мораль була відділена від легальності. В суспільстві почав ширитись культурний і моральний релятивізм, і «плюралістична система норм та форм життя». Знову ж таки це викликало реакцію у вигляді Нового християнського Права (New Christian Right) наприкінці 1970-их. Характеристикою цього руху, який був найсильнішим на Півдні та Середньому Заході і який асоціювався з Республіканською партією, була «Моральна більшість» (Moral Majority – політична партія, заснована у 1979 році, яка мала на меті мобілізувати американських християн у політичний процес. – прим. ред.) Джеррі Фалуелла. Казанова вважає опис американського суспільства Фалуелла в його книзі 1980 року «Listen America!» суттєво узгодженим з теоріями сучасності та постсучасності. Однак євангелістська протестантська політична заангажованість вимагала співпраці, і тому компроміс зі світськими силами – такими як люди з інших конфесій – привів до секуляризації фундаменталізму як такого (Jose Casanova, Public Religions in the Modern World, 1994, chapter 6). З цієї та інших причин (деякі з них, можливо, демографічні) євангелістський протестантизм відступив від політики, відновлюючи свою традиційну дистанцію від світу. Зрештою, як зауважує Казанова, історично «релігійність в Америці не функціонує на рівні мобілізованого політичного суспільства» (Casanova p. 136).
І хоча американські євангелістські протестанти, можливо, відійшли від політики, варто зазначити, що Джиммі Картер, побожний баптист, обіймав посаду президента в 1977 – 1981рр. У той час як його президентство було пов’язане з кризами і не вважалося дуже успішним, його захист прав людини в рамках національної політики здобув всесвітню повагу, як і його більш пізня миротворча та гуманітарна діяльність. Він був удостоєний Нобелівської премії миру в 2002 році.
Що можна сказати про інші християнські конфесії в Америці? Різного роду протестантизм Нової Англії з його пуританських корінням багато в чому став секуляризованим і прийняв форму «Лібералізму східного узбережжя» (East Coast liberalism). У 2012 році Мітт Ромні, мормон, невдало балотувався у президенти. Антипатія до його релігійних поглядів, імовірно, була одним із чинників його поразки. Католики (особливо вихідці з Ірландії, Італії та Німеччини), як правило, об’єднуються в Демократичну партію. Як політиків їх вважають відданими радше Риму, аніж Вашингтону. Таким чином, поразка Аль Сміта на президентських виборах у 1928 році сталася частково через релігійну опозицію до нього. Однак він успішно служив губернатором Нью-Йорка. В 1960 році кандидатові в президенти Джону Ф. Кеннеді довелося запевнити баптистів, що він не керуватиметься католицьким світоглядом у виконанні своїх громадянських обов’язків. Тут був наявним подвійний стандарт: оскільки протестантські президенти не були зобов’язані декларувати, що їх віра не впливатиме на їхні дії. Хоча Верховний суд не є, строго кажучи, політичним органом, президентські призначення до нього, як правило, залежать від політики. Наявність п’яти католиків у суді з дев’яти членів зародила побоювання, що один або кілька з них можуть бути під впливом католицизму, приймаючи ті чи ті рішення. Однак, видається, побоювань з приводу того, що якщо інші члени суду є юдеями чи дотримуються принципів світського гуманізму, і це впливатиме на їхнє рішення, немає.
Сьогодні найуспішніші католицькі політики, як на мене, ставлять політичні погляди вище релігійних принципів. В Палаті представників лідер меншості, колишній спікер Демократичної партії (2007 – 2011 рр.) Ненсі Пелосі (нар. в 1940 р.) виступила проти заборони абортів і останнім закликала архиєпископа Сан-Франциско преосвященного Сальваторе Корділеоне не брати участі в просімейній демонстрації, яку проводили 19 червня минулого року у Вашингтоні, в окрузі Колумбія, для того, щоб не розпалювати «ненависті». Незважаючи на «особисту» позицію проти абортів, демократ Маріо Куомо (нар. в 1932 р.), губернатор штату Нью-Йорк з 1983 по 1994 рр., виступив за скасування державних законів, що забороняють подібну практику. З інших питань, як правило, ліберальні позиції як Пелосі, так і Куомо збігалися з католицьким соціальним вченням.
Два видатні молоді католицькі політичні діячі на противагу є республіканськими консерваторами. Рік Санторум (нар. в 1958 р.), сенатор від Пенсільванії (1995 – 2007 рр.), був охрещений католиком, але серйозно почав сповідувати віру після низки бесід із вітчимом. Популярний поміж євангелістів Санторум має пролайфівську і просімейну позицію та виступає проти одностатевих шлюбів. У зовнішній політиці працював над зменшенням боргового обтяження для третього світу, допомогою дітям та боротьбою з ВІЛ/СНІДом. Рок-музикант Боно назвав його «захисником найбільш вразливих». Але що стосується нелегальної імміграції, то його консервативні погляди, здається, не були в згоді з католицькою думкою. Піюш (Боббі) Джиндал народився у США в сім’ї індійських іммігрантів у 1971 році і виріс як індус, але навернувся до християнства в школі і став католиком у коледжі. Експерт у галузі охорони здоров’я з Оксфордським дипломом, він відслужив два терміни в палаті представників (2005 – 2008 рр.), перш ніж стати губернатором Луїзіани в 2008 році, і знову був обраний в 2011 році. Боббі Джиндал підтримує право на володіння зброєю і низькі податки, має обмежені погляди на громадянські свободи. Але на відміну від більшості консерваторів став на захист навколишнього середовища. Він виступає проти абортів та одностатевих шлюбів і вважає, що школи повинні навчати дарвінізму критично, допускаючи альтернативні теорії як Розумне Творіння. Як і в Ріка Санторума, його невблаганний підхід до нелегальних іммігрантів не надто католицький. Як Куомо і Пелосі, Санторум і Джиндал, він іноді, здається, ставить політичну ідеологію вище релігійної етики. Можливо, від політиків не слід сподіватися нічого іншого…
Якщо досягти успіху в політиці на державному чи місцевому рівні, будучи відданим і послідовним католиком є можливим, малоймовірно, що така людина могла б успішно балотуватися на пост президента Сполучених Штатів. Не тільки через характер політики, що вимагає значного маневрування і компромісів. Не тільки через традиційну американську підозру щодо католиків, яка перетворилася з протестантського на постпротестантське світське упередження, чи недовіру до тих, чиї політичні позиції слідують богословській лінії. А головним чином тому, що американське суспільство стало настільки секуляризованим, що тільки кандидат, чиї погляди цілковито співпадають з двома сторонами ліберального/консервативного поділу або відповідають Демократичній чи Республіканській партії, може отримати достатньо голосів, щоби перемогти. Такі кандидати не можуть очікувати підтримки відданих католиків. Насправді якраз перед виборами 2004 року один із коментаторів закликав католиків утримувати свої голоси в деяких випадках до тих пір, поки партії і кандидати не доведуть готовність запропонувати їм платформу, яку вони могли б підтримати в добрій совісті (Thomas Storck, «Catholic Voters: Play Hard to Get», New Oxford Review, October 2004). Але такі заклики, найімовірніше, не будуть вислухані. Як політики добре знають, більшість американських католиків голосують згідно з політичними поглядами, а не за релігійним принципом. Серйозний католицизм, який виходить за рамки політичних категорій, є позицією меншості.
Чи можуть інші американські християни успішно балотуватися у вищі органи влади? Звичайно, тому що американський протестантизм охоплює широкий спектр поглядів, багато з яких можуть бути узгодже‑ ні з більшістю будь-якої політичної платформи і не становлять реальної загрози секуляризму. Але в цілому американці не шанують політиків з релігійними чи філософськими переконаннями. Вихваляючи пре‑ зидента Барака Обаму за його філо‑ софський прагматизм і скептицизм, професор Гарвардського універси‑ тету Джеймс Т. Клоппенберг ви‑ словлюється схвально, що він «ста‑ вить під сумнів існування універ‑ сальних істин» та «сумнівається, що будь-які ідеї виходять за рамки особливості часу і культури» («A Nation Arguing with Its Conscience», Harvard Magazine, NovemberDecember 2010, p. 35).
Чи американський досвід хрис‑ тиян у політиці має якесь значення для України? Сумнівно. Тут треба дивитися на Європу. Але це вже виходить за рамки цієї статті.
Андрій Сороковський, голова Українського патріархального товариства в США
