Закінчення з лютневого числа
Крім російського манастиря відвідав ще п’ять інших манастирів, які так виглядом, як жителями цілком різнилися від російського. Шкодую, що для утривалення короткого знайомства не мав жадних інших дрібних пам’яток, бо весь інформаційний матерія роздав в Греції, ще перед приїздом на Атос. Все таки я всюди залишав відбитки Хрещення України, що їх видала парафія св. Володимира і Ольги в Чікаґо. Також маючи при собі на плівці магнетофонний запис Служби Божої, що її видала ця сама парафія, де тільки мав нагоду, то бодай уривками (третий антифон, Блаженства, Святий Боже) демонстрував красу нашого співу. Кождий манастир має різних святих та ікони прославлені чудами. Яким правом захід має дивитися з неповагою до Церкви, яка свою історію освятила кров’ю мучеників?
Вкінці випадок в одному манастирі переконав мене, хоч як дехто цього хоче відмовитися, але ми таки належимо до сходу. Випадково на тому самому човні, яким я плив з одного манастиря до другого був також митрополит міста Кавала. Я був наочним свідком, як його вітали монахи. Це вітання було подібне до нашого способу. Ввійшовши до церкви, — з привітальною промовою виступив ігумен манастиря і в присутности своїх II стареньких монахів та нас двох світських (які і так не розуміли грецької мови) ніяк цього вітання не міг чи не хотів скінчити, так що після 15 хвилин митрополит йому перервав і заінтонував якусь церковну пісню. І тоді я пригадав собі ті «муки», що їх приходиться переживати учасникам наших імпрез, на яких різні «золотоусті» своїми півгодинними відкриттями, вступними словами, закриттями та подяками виконавцям відстрашують від участи позитивно наставлену публіку. Мимо того, що ми вже так довго живемо на заході і з признанням висловлюємося про західний спосіб подібних імпрез, одначе не хочемо, чи не можемо його в тому наслідувати.
Що ж, на це нема ради, — ми належимо до сходу!
Туреччина
І в тій країні, хоч вона сусідує з нами, знання про Україну майже ніяке — там все підтягнене під назву «рос». Оглядаючи славну палату Торкарі Seray в Царгороді, зачув, як провідник старався великій німецькій групі доказати, яку «велику кривду» робить західна історія турецьким султанам, перебільшуючи нещасну долю невільництва в гаремі. Як приклад навів випадок, що одна з руских невільниць, ставши жінкою султана, відіграла велику ролю в політичному житті Туреччини. В часі перерви я приступив до нього і пояснив йому, що жінка султана Сулеймана І Чудесного, Роксоляна, про яку він згадував, народилася недалеко місцевосі звідки й я походжу, і що так, як я не є росіянин, так і вона не була росіянка, але українка. Це було для нього щось нового, але всетаки, покликаючись на мене, він дав опісля своїм німецьким слухачам правильне вияснення. Заохочений тим прикладом я зачав в Царгороді шукати за джерелами до історії про Роксоляну. В той спосіб стрінув багато людей, які, хоч висловлювалися з великим признанням про її подиву гідні успіхи, але для їх усіх вона була росіянка. Так Роксоляна відмічується у багатьох книжках, які появилися на цю тему в різних мовах — один французький автор подає в бібліографічному виказі 35 джерел (в тому 70 відсотків у французькій мові).
Що ми на це?
Положення християн в Туреччині є незвичайно важке. Хоч сучасний спосіб навертання на іслям не є такий кровавий, як в минулому, все таки він є дуже дошкульний. Щоправда в Царгороді є ще багато церков, але вони майже порожні, бо греки під тиском уряду масово покидають Туреччину і виїжджають до Греції. Турки всіма способами стараються позбутися грецького патріярха, і хоч він тому опирається, то побоювання, що в коротці число греків змаліє до того ступня, що Туреччина вживаючи арґументу, що властиво нема для кого держати патріярхату, доб’ється його виїзду з Царгороду.
Припадковим моїм провідником по церквах був один незвичайно побожний православний серб. За його поміччю я відвідав латинську (італійську) церкву, а що важніше греко-католицьку. Парох тої досить великої церкви з радістю оповідав мені, що він мав щастя в Парижі бути співслужителем Святої Літургії з нашим Блаженішим Патріярхом Йосифом. На жаль і в тій церкві на Службі Божій (а це була неділя) було лише три особи. Коли я запропонував свойому несподіваному провідникові, щоби він поїхав зі мною на наш човен, то він признався, що боїться наражатися на небезпеку зустрічі, бо якщо не комуністи, то напевно тайна поліція (а може обидві) стежать за «вами — американцями». Під час другої нашої зустрічі я на всякий випадок пояснив йому де нас за пару тижнів можна буда зустрінути в Греції, бо він після однорічних «старань» одержав дозвіл відвідати в Атенах рідного брата. І дійсно день перед моїм відлетом до Америки він відшукав нас в порті недалеко Атен. Цієї картини, як цей серб навколішках, на човні, вислухав з самозаписної плівки нашу цілу Службу Божу, ніколи не забуду. Коли я вже був в Америці, то цей серб, перед своїм від’їздом до Туреччини ще раз (тим разом з своєю родиною) прийшов до моєї дочки на яхт, щоби в останнє вислухати церковнослав’янську Службу Божу. Таких як він ще в Туреччині багато.
Мешкаючи у вірменськім готелі в Єрусалимі, я мав нагоду оглядати на видному місці велику карту Малої Азії, на якій великі знаки вказували на місця, де Турки вимордували в жорстокий спосіб півтора мільйона вірмен. Крім цього в кількох місцях, (де вірмени мають свої церкви) відвідувачі мають нагоду взяти з собою кілька різних брошур, які інформують світ про трагедію вірмен.
І знова прикра думка — як порівнально мало ми робимо в тій болючій справі!
Свята Земля
Відвідуючи Святу Землю дуже часто на святих місцях побіч латинських станиць (манастирі, церкви, каплиці) якби для взаїмної конкуренції можна побачити й православні центри, і якщо вони не російські, то бодай з російськими обильними дарами російських «боговійних» царів, які до сьогодні перед світом свідчать про щедрість жертводавців. В самому Єрусалимі є чотири російські православні осередки — два з них узнають зверхність московського патріярха, а два належать до т. зв. Зарубежної Церкви. Вони себе взаїмно неперебірливо поборюють, то все таки варто й нам від них дечого навчитися. Я мав нагоду довше говорити з одною старшою монахинею із Зарубежної Церкви. Вона, оповідаючи про їхні незавидні відносини (брак «пособій» та покликань) вкінці сказала — хоч ми знаємо, що новоприбулі з Росії не мають нічого спільного з релігією і є на услугах комуністів, все таки вони «русскії» і якщо ми не будемо мати змоги вдержатися, то весь наш дорібок таки передамо їм, а не грекам.
Поляки також мають в Єрусалимі дві станиці. Свої станиці мають майже всі народи.
Крім попередно згаданої вмурованої таблиці в базиліці «Отче наш» в Єрусалимі, в городі (під аркадами) базиліки Благовіщення Пресвятої Богородиці в Назареті є гарно виконана мозаїка Зарваницької Матері Божої. В тому ж місті є й скромний український місійний осередок, що його зорганізував та провадить о. Казимир Рошко, який радо служить і помагає українським паломникам І це все.
Отець Рошко, крім осередку в Назареті, розуміючи значення рідного середовища, за благословенням їх Блаженства Патріярха Йосифа та Владики Лостена, — преосвящений Ярослав Ґабро ще 1975 року посвятив каплицю в Назареті, намітив і вже поробив перші заходи створення центру ім. митр. Андрея Шептицького в Єрусалимі. Хоч о. Рошко визначається організаційним (питомим усім вірменам) хистом — зокрема треба подивляти його довір’я на поміч Слуги Божого Андрея, то все таки мені тяжко зрозуміти, щоби одна людина могла зреалізувати так великий і коштовний задум. Та справа — і то як одна з перших повинна стати журбою цілої нашої Помісної Церкви. Такий репрезентативний осередок був би помічним нашим паломникам, які щораз частіше відвідують Святу Землю, а ще важніше: міг би стати вірним інформаційним осередком про нашу Церкву та у якійсь мірі «притемнити» те сяюче золото, що блестить з дарів «побожної» Москви.
Практичні заключення
Я вже три місяці дома, а одначе дотепер живу під вражінням пережитого. Мої думки все біля тих святих місць та людей, яких зустрів там. Тому гаряче поручаю такі подорожі чи паломництва. Незгадуючи вже про душевні ласки, що їх на тих святих місцях можемо упросити, набуваємо величезного знання, а при тому можемо при зустрічі з чужинцями провести загально усвідомлюючу працю.
Щоби успішно використати подорож чи паломництво треба до нього заздалегідь належно підготовитися. Без попередньої підготовки велика скількість нараз побаченого не залишається глибоко в пам’яті, а «на скору руку» численні образи мішаються і скоро забуваються. Тому так часто можна стрінути німецьких відвідувачів, які крок за кроком переходять з попідкреслюваними грубими підручниками та з питомою німецькою докладністю ще раз переживають давніше простудійоване.
Все добре мати з собою якісь недорогі пам’ятки. Під тим оглядом добрим прикладом для нас повинні бути американські «бізнесмени», які при кожній зустрічі залишають свої візитівки. Залишена дрібна пам’ятка може на довгі літа додатньо впливати на обдарованого та пригадувати раз колись почуте.
Як подорожувати? Одинцем чи турами? Ми звичайно спішимося, тому користаємо з послуг туристичних бюр та провідників, які за свої послуги кажуть собі дорого платити, а властиво дуже мало (крім вигоди!) дають. Коли хтось хотів би заощадити гроша та дійсно щось докладніше оглянути, а що важливіше пережити (дуже воно прикро вражає як на місцях трагізму людського роду в Єрусалимі лише в ряди-годи можна побачити людей на молитвах, та подорожувати одинцем (на власну руку) тоді треба направду докладної підготови.
Найкраща розв’язка цього питання було б подорожування малими групами. Тоді круг зацікавлення міг би бути краще добраний, час краще використаний.
Якщо йде про Святу Землю, то в сучасних умовинах власний осередок з рідним священиком це направду невідклична справа всіх українців.
