Щоб від самого початку достатньо уточнити питання, треба сказати, що йдеться тут про ортодоксальне і неортодоксальне ставлення проблеми конкретного якогось зла чи його протилежности — добра, а в ще більшій мірі — абсолютного зла чи добра з християнської точки зору. Йдеться головним чином про норми і критерії, що обмежували б цей безвиглядний хаос, у якому бродить християнський світ майже від свого початку.
Справа в тому, що Церква подбала тільки про те, що в питаннях нашої віри існують ці норми і якнайтвердше викристалізований предмет цієї віри. Догми не залишають своїм вірним їх власної волі інтерпретувати ці правди їхньої віри на свій власний спосіб. І які б геніяльні думки не виринали у цьому відношенні, усякий вірний бачить і глибоко свідомий того, що він не має в цій матерії ніякого вибору, а мусить прийняти як обов’язкове для свого розуму і сумління тільки таке ставлення, яке подає йому до вірування Христова Церква. І він, цей же вірний, всіма фібрами своєї душі відчуває і знає, що через Церкву говорить Дух Святий і що раз такою є зкристалізована правда віри, такою вона вже залишається остаточно, вічно й незмінно. Скільки було на протязі нашої історії єресей, але всі вони відносились виключно до правд віри. Але довшетривалого успіху вони не мали й не могли мати, бо сам Бог подбав про те, щоб був такий авторитет, що уточнював би, що саме є або й що не є властивим предметом цієї віри. До цього ж майже всі догми є такої натури, що переходять усі спроможності людського розуму, який би він геніяльний і суперлятивний не був. Цей найдосконаліший людський розум навіть зкомп’ютерований до граничної досконалости, буде завжди безсилий щодо матерії, що її зумовлюють догми.
Не може бути теж сумніву в тому, що ці догмою визначені правди віри зобов’язують у такій самій мірі всіх вірних Церкви, як і тих, що ці догми формулюють і їх офіційно проголошують. Зате ж у питаннях моралі залишено, може, найбільше важливі орієнтири, що торкаються щоденного людського життя. Що власне, не в загальному якомусь, а в конкретному випадку є гріхом, а що ним не є? Що є без найменшого сумніву наказом Божим, а що ним не є? Що, з другого боку, є безсумнівним Добром, а що є тільки проблематичним здогадом — може бути, що воно добро? Чи християнин має ставитись до зовсім певного зла зрезиґновано, бездушно, чи реагувати на нього так, як раціональна його природа йому підказувала б? Цих основних питань існує багато більше.
Церква, щоправда, вилонила з себе цілий ряд моралістів, що присвячували ціле своє життя виключно питанням християнської моральности. Але однодушности між ними не було і немає. Існують тільки менш і більш авторитетні орієнтири. Однак, коли йдеться згори надолину, то ці орієнтири так бліднуть, що коли дійдеться до вашого сповідника, то ви почуваєтесь вже зовсім розтерзаними. Іноді — навіть у розпуці.
Не краще з авторитетом Церкви. Навіть у тих випадках, коли Церква займає своє офіційне становище до цих моральних питань, то це становище дивним дивом зобов’язує тільки до певного часу. Бо, наприклад, наступний Папа займе або протилежне в цій справі становище, або буде так поступати, що, мовляв, його попередник «заґальопувався» і трохи переборщив… А справа, власне, мала б так представлятися, як оце він її ставить.
Очевидно, мається тут на думці папські енцикліки, не політику, що є зовсім іншою справою. А щоб не забагато наводити конкретних прикладів, вистачить мати на увазі становище, якнайбільше тріюмфальне, Папи Пія XII щодо комунізму і в цій же самій матерії становище всіх дотеперішніх його наслідників. Одне й те саме людське покоління мусить визнати щось раз чорним, а вже іншим разом — білим.
Найгірша річ, що ця контроверсія у справах моральних, зокрема в питаннях першої важливости, триває від часу самого Господа — Засновника нашої віри. Цікаво, що до приходу Ісуса Христа єдиним предметом віри був у жидів виключно моральний закон. Щоб його якось унормувати, для цього були спеціяльно призначені інтерпретатори. Вони обмежували все до зовнішнього ритуалу, дуже часто сумнівного, а то й наївного характеру.
Найбільше основні питання людської моральности були з правила загадкою для людей доброї волі. Євангелії нотують довгий ряд дискусій Ісуса Христа з фарисеями, садукеями і книжниками. Кожний вірний, що читає ці євангелії, має безліч прикладів, що було предметом цих дискусій і якою ноткою вони мусіли кінчитися. Не згадуючи вже «побілених гробів», «гадюче плем’я» і «сліпих проводирів», більш-менш звичайна репліка Господа нашого Ісуса Христа була: «Горе вам, учителям закону! Бо ви накладаєте на людей тягарі, які заважко їм носити; ви ж самі їх (цих тягарів) і пальцем не діткнетеся». Лк. 11, 46. «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти». Лк. 11, 52. Або: «О, лицеміри! Добре про вас пророкував був Ісая: «Цей народ устами Мене прославляє, серце ж їхнє далеко від Мене. Однак, намарно Мене шукають, навчаючи людських наказів» Мт. 15, 7.
Які ж це були речі, що ними жидівські законовчителі годували жидівський народ? На 613 приписів Мойсеєвого закону — з чого 248 наказували щось робити, а 365 приписів забороняли щось виконувати — всі погоджувалися. Але додавали ще до них може ще раз стільки приписів поодиноких законовчителів і усного передання приписи «галака», що виходили навіть на перший плян і зовсім затіняли Мойсеїв закон. Тим то на цьому пункті були розходження між садукеями і фарисеями так, як і не могло бути згоди, що властиво входить в цей закон. Дріб’язковий, чисто формалістичний ритуал творив головний скелет закону. Не дивно, що основні питання людської моральности залишаються нерозв’язаними. І саме ці питання ставили фарисеї Ісусові Христові з виразною метою приловити Його на слові. Люди ж зовсім не визнавалися у тому, що з тих приписів, обложених страшними карами, більше чи менше важливе, а що таке, без чого й думати не можна, щоб бути спасенним. Приступає, наприклад, до Ісуса один з книжників і питає: «Яка перша з усіх заповідей?» Тому, що Ісус Христос знав, що цей книжник у найкращій своїй вірі питає, дає йому пряму і єдино істинну відповідь: «Перша: слухай, Ізраїлю! Наш Господь Бог — Господь єдиний. І будеш любити Господа Бога твого всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю і всією силою твоєю. Іншої і більшої заповіді немає». Мт. 12,29. Діставши відповідь, цей книжник відійшов зраділий і щасливий. І каже євангеліст Марко: «Ніхто не смів Його більше питати». А от, приступає іншим разом до Ісуса молода людина і питає: «Учителю Добрий, що маю робити, щоб мати життя вічне?» Відповідь Учителя була:»Коли хочеш увійти до життя вічного, то виконуй заповіді». Мт. 19, 17. Були перелічені заповіді одна по одній, щоб стало ясно юнакові, про які заповіді йдеться мова. Юнак запевнює Ісуса: «Все це я зберіг змалку. Чого ще мені бракує?» Відповідь була така: «Коли хочеш бути досконалий, продай добра твої і роздай убогим, і матимеш скарб на небі. Потому приходь до Мене та іди вслід за Мною».
Апостол Матей переказує докладно цю зустріч юнака з Учителем і закінчує свою розповідь ствердженням, що юнак відійшов засмучений, бо був дуже багатий. Але ніхто з християнських моралістів не прослідив докладною аналізою цілого перебігу справи і тих всіх різних від себе тверджень. Спиняються на фіналі й трактують відповідь Ісуса Христа як одну замкнену у собі цілість. Вони не вказують, що саме Ісус Христос хотів цією своєю розмовою з юнаком наголосити, до чого зобов’язував всіх, до чого тільки винятково деяких заохочував; що засуджував, а що допускав як норму для всього загалу людей. Тут саме «галака» християнських моралістів перевертає порядок і на перший плян висуває те, що юнак не почував себе на силах реалізувати не власну волю, а пораду Господню.
Ці самі моралісти не займаються тим, що такі самі юнаки, дві тисячі літ пізніше, які, щоправда, не мусіли продавати свого майна, бо його не мали, але все таки шукали цієї досконалости, яка доручена була Господом нашим. Власне, вони не клопочуться, якими стали ці юнаки, кращими чи гіршими, і то в умовах, які на 100% мали б запевнювати їхню досконалість. Ці моралісти не турбуються, що таки під їх боком і на їхніх очах ці адепти досконалости навіть не достойні нормального способу життя людей і що відношення релятивно досконалих до зовсім недосконалих напевно таке, яке трапилось апостольському кругові. На дванадцять їх мусів знайтися між ними Юда. Загалом до найважливіших проблем, до проблем душі і життя вічного, Церква не підходить з таким самим наставленням, як вона підходить до Богом об’явлених правд нашої віри. Як правило, Церква залишає моральність на таке чи інше ставлення моралістів. Сама ж спирається своєю тихою згодою на їх вироки. Отож, якщо допускається вільна, чи «побожна» інтерпретація морального закону, то самозрозуміло, що в Церкві мусять з’явитися «стовпники», «бичівники»-покутники або й «юродиві Христа ради». Іноді це фасцинує й саму Церкву. Поява таких чудотворців у своїй консеквенції ніби підказує, що чогось у страстях Господніх не доставало, коли аж такі подвижники мусять доповняти діло відкуплення людського роду. На всякий випадок не Церква виперла з життя цих дивачних «наслідувачів» Ісуса Христа, а здорова людська логіка і правильно зрозумілі Господні повеління і слова Господні взагалі. Адже тих місць у священному Писанні, що відносяться до християнської моральности, до Божих повелінь, до людської досконалости, чи, навпаки, до протилежностей християнської моральности, є без порівняння чисельно більше, як правд нашої віри, правд, об’явлених Господом нашим Ісусом Христом.
Всі вислови, нотовані у євангеліях, є воістину Господніми висловами. Але чи це має визначати, що будь-який, вихоплений з контексту і не згармонізований з іншими висловами, має бути так реалізований, як цей вислів у даному місці звучить? Напевно, це слова самого Ісуса Христа: «Коли тільки рука твоя, чи нога твоя уводить тебе в спокусу, відітни її та кинь її геть від себе. Бо краще тобі увійти в життя з однією рукою і одною ногою, як з двома бути вкиненим у вогонь вічний». Мт. 18, 8. «І, коли око твоє спокушає тебе, вибери його і кинь його геть від себе. Бо краще тобі однооким ввійти до життя, ніж з двома очима бути вкиненим до геєнни огненої». Мт. 18, 9.
Зовсім певно ці слова Христові для чогось були сказані. Але напевно не тому, щоб люди відтинали собі ноги чи руки або виривали собі очі. Якщо у св. Павла є такий вислів: «Є такі скопці, що самі себе оскопили», то це не для того, щоб дослівно це чинили. Можна б виводити такі парадокси (сперті на текстах євангелії) ще дальше і ніби суґерувати тим самим, що існує парадоксальність у св. Письмі…
Автор цих рядків рішуче заперечує цю уявну парадоксальність, але одночасно наголошує, що вирвані з контексту вислови є дуже небезпечною зброєю у руках тих, кому залишається вільну й «побожну» волю складати собі свою власну «аскезу», яка б їм забезпечила Царство Небесне… Церква мусить і в моральній ділянці сказати таке саме тверде дефінітивне і вже ніколи не відкличне слово, як це вона сказала у правдах нашої віри. Ісус Христос дав запевнення, що не прийшов руйнувати закон (жидівський закон), а прийшов доповнити його. Чи це мало б визначати, що до 613 приписів Мойсеевого закону додає ще всі ті, що нотовані денебудь у євангеліях? Мабуть, немає одного такого вірного, що не знав би, що в християнській моральності не існує вже: «око за око» і «зуб за зуб». Але як він, цей християнин, має розуміти ці слова: «Хто вдарить вас у праву щоку, поверніть до нього ще й другу»? Що тут Ісус Христос не проповідує такого подвижництва, щоб шукати тільки нагоди на ляпаси, то про це не може бути сумніву. Що мета цього вислову була зовсім іншою, то також не підлягає сумнівові. Навіть коли б зовсім фігурально мали бути зрозумілі ці слова, то це не значить, що послідовник Ісуса Христа має заперечити свою людську природу і має замінитися на автомат, який вже не чує ні болю, ні кривди, ні навіть не старається обминати своїх кривдників і переслідувачів.
Як зовсім інакше звучать ті самі слова, коли їх порівняєте або зіставите з паралельними висловами на інших місцях! Ісус Христос сам питав того мерзенного типа, який вдарив Ісуса в лице: «за що Мене б’єш?» А старший між апостолами Петро відтяв Малхові вухо, коли той поривався на його Учителя. А ось Ісус Христос висилає своїх апостолів у світ проповідувати слово Боже. І євангелист Лука записав це вирядження апостолів так: «…А як прийдете в місто і вас не приймуть, то вийдіть на вулиці його та кажіть: «Ми обтрушуємо навіть порох, що прилип до нашої одежі з вашого міста. Але ж знайте, що наблизилось Царство Боже!» Лк. 10,11.
І прощення своїм ворогам не мусить бути таке бездушне чи протинатуральне, як дехто хотів би це розуміти. Це прощення, напевно,— не якесь поблажання злу чи заохочування до зла. Очевидно, чого вже не можна завернути, бо сталося і вже не повернеться, то не тільки Господня заповідь це прощення наказує, але й звичайна людська мудрість. Саме ж прощення не гоїть завданих ран, не кінчає болю і не виключає того, що той самий ворог не повторить ще раз і ще раз своїх нападів і кривд.
Можна б виводити у безкінечність повеління Господні і парадоксальні на них людські інтерпретації. Коли правильно і по-Божому не інтерпретуються вислови Ісуса Христа, беручи до уваги цілісність і всю корреляцію Його навчань і повелінь, то краще, воістину, не покликатися на слова нашого Господа.
При цьому треба пам’ятати, що альфа і омега Ісусового закону є: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, усією думкою твоєю і всією силою твоєю. А ближнього твого, як себе самого». І каже виразно Господь: у цьому замикається увесь закон і пророки. Цей закон в однаковій мірі відноситься до «власть імущих» і до найменшого в християнській громаді. Цей закон відноситься до всіх можливих людських станів, людських становищ і до всіх умовин життя.
Християнська моральність напевно не подумана на те, щоб з нею вигідно було декому злодіяти і злочинити, а особливо, щоб було з нею вигідно для тих, що не визнають цієї моральности. І християнин — це не об’єкт використовування для всякого язичества і безвірків, як могло б декому здаватися. Ніяким чином. Християнин у першу чергу — позитивний борець за справедливість, за Божий закон, за Божі повеління, за правоту і правильні кроки навіть тих, що стоять у проводі його Церкви.
