(Продовження з січневого числа)
Хоча в Ростовському літописі й підкреслено, що «Леонтій просвітив город Ростов святим хрещенням»,[1] одначе вже самий той факт, що він загинув мученицькою смертю, безперечно вказує на те, що християнська віра ще не була повністю закріплена на цих віддалених від Києва північно-східніх землях.
Повне і остаточне поширення християнської віри головно по значніших осередках північно-східніх земель європейського сходу, які належали до Київської держави, пощастило осягнути щойно під кінець XI ст., коли на Ростовську єпископську катедру був призначений наступний подвижник Києво-Печерської Лаври, а саме св. Ісаія. Будучи постриженим ще за часів преп. Антонія та Теодосія, св. Ісаія за свої високі подвиги благочестія в 1062 р. був вибраний на ігумена Дмитрієвського манастиря, заснованого київським великим князем Ізяславом, а потім в 1077 році був висвячений і призначений на катедру обширної Ростовської єпархії, де його очікували неабиякі труднощі, зокрема на ниві дальшої боротьби з глибоко закоріненим поганством. Правда, в самому Ростові вже були християни, одначе, з уваги на те, що вони були тільки недавно навернені, треба було їх укріплювати і утверджувати в християнській вірі, тим більше, що Ростов, будучи найбільшим і найстаршим адміністративним центром на Ростово-Суздальських землях, повинен був стати прикладом християнізаційного процесу також і для інших осередків.
Будучи всеціло відданий справі поширення християнської віри на цих північно-східніх землях, св. Ісаія, крім «ревного повчання словом спасення мешканців Ростова, відвідував інші міста і села областей Ростовської і Суздальської, вмовляючи [переконуючи] невірних вірувати в св. Трійцю і хрестив, а вірних переконував бути твердими і непохитними в вірі; де знаходив ідолів, запалював їх вогнем і, покеровуючись ділами милосердя, всюди прихилював до себе серця своїх духовних дітей.
Той благовісник, котрого «ще при житті Господь удостоїв чудотворних дарів», як це підкреслює преосвященний Макарій, «остаточно насадив християнство в Ростовському краї і помер в 1090 році. Його нетлінні мощі, відкриті в 1164 році, спочивають в ростовській соборній церкві».[2]
Якщо взяти до уваги летописне повідомлення про те, що в 1096 році в Суздалі уціліли від пожежі «двір манастирський Печерського манастиря і церква св. Димитрія, подаровані [єпископом] Єфремом разом з селами»,[3] то можемо прийти до висновку, що в широкорозгорненому процесі християнізації Ростово-Суздальських земель, як за часів св. Ісаії, так і за часів урядування Ростовського єпископа Єфрема, брали активну участь також і інші глибокоідейні подвижники Києво-Печерської Лаври. Тим більше, що Ростовський єпископ Єфрем, як це стверджено в Печерському Патерику, так само як і св. Ісаія, був подвижником Києво-Печерської Лаври. А відносно церкви св. Димитрія, то Е. Голубінський припускає, що Ісаія побудував її на честь того манастиря св. Димитрія, в котрому він був у Києві ігуменом.[4]
Як далеко посунувся вперед процес християнізації на Ростово-Суздальських землях за часів урядування єпископа Ісаії, як також і до якої міри закріпилася християнська віра серед широкого загалу на цих північно-східніх землях, нам невідомо. Все ж таки вже сама побудова кам’яної церкви св. Богородиці в Ростові, подібної до величної церкви Києво-Печерського манастиря,[5] як також і існування церкви св. Димитрія з манастирським двором у Суздалі, безперечно вказують на те, що ці два найбільші та найголовніші осередки Ростово-Суздальських земель, завдяки широкорозгорненій праці глибокоідейних подвижників Києво-Печерської Лаври, під кінець XI ст., вже були майже повністю християнізовані.
Про безперечну і остаточну перемогу Київського християнства над поганством в цих двох найголовніших центрах Київської держави можна переконатися також і з того, що коли в 1091 році знову появився волхв в Ростові, то він, як це довідуємося з Лаврентіївського літопису, «скоро загинув».[6]
Про початки насадження християнської віри в Муромі збереглося своєрідне передання, занесене до Житія благовірного князя Костянтина, яке характерне зокрема тим, що в самому процесі переведення загальної християнізації в цьому осередку, крім київського духовенства, головно глибокоідейних ченців Києво-Печерської Лаври, які заснували в Муромі також і Спаський манастир,[7] брав безпосередню участь також і самий князь Ярослав Святославич — під християнським ім’ям Костянтин.
Одержавши після смерти Святослава в своє розпорядження ціле Муромо-Рязанське князівство, Ярослав Святославич рішився вступити в боротьбу з усіма елементами, ворожими християнству. Коли його сини Михайло й Федір прибули в Муром, як намісники батька, поганська зграя зустріла їх відвертим повстанням і один із княжичів, Михайло, був забитий.
Тоді князеві Ярославу Святославичу довелося збройною рукою взяти непокірне місто. Одначе він за своїм характером не любив суворих засобів, а старався діяти і впливати на народ шляхом лагідних вмовлювань, і лише в деяких випадках покеровувався погрозами. Літопис розповідає, що, не зважаючи на всі помірковані й поблажливі поступовання Ярослава Святославича, в самому місті відновилися спроби підняти нове повстання і зроблено було навіть замах на життя самого князя. Одначе «він приборкав поган своєю появою перед ними з іконою Богоматері». Боротьба закінчилася перемогою християнства, і, за словами передання, навіть відбулося торжественне хрещення Муромських поган у річці Оці, подібно до хрещення киян за св. Володимира Великого».[8]
Та, безперечно, найтруднішими були початки ширення християнської віри серед диких, впертих в’ятичів, які проживали в дрімучих та майже непроходимих пралісах, через які Володимирові Мономахові, ще за життя його батька, з великим трудом доводилося пробиватися до Ростова. Хоча в’ятичі й були підкорені ще за часів панування великого київського князя Олега, одначе вони, майже до самого початку XII ст., продовжували управлятися своїми власними племінними князями і були тільки данинниками київського великокняжого престола. Так, наприклад, Володимир Мономах, як це довідуємося з його «Поучення», був примушений аж трикратно вибиратися воєнним походом на в’ятичів, щоб закріпити їхню політичну залежність від Києва.[9] Треба додати, що саме з уваги на ці непрохідні праліси, які почали прочищуватися щойно в першій половині XII ст., «Суздальська» земля називалася в старину «Заліською».[10] В світлі вищенаведених даних годі припускати, щоб поширення християнської віри серед цих глухих пралісів могло розпочатися раніше початку XII сторіччя. Тим більше, що преподобний Нестор, описуючи звироднілі звичаї та традиції давніх слов’ян, виразно зазначує: «се же творять Вятичи нынь»,[11] тобто в кінці XI та на початку XII сторіч.
Як довідуємося з Києво-Печерського Патерика, то першим «просвітителем в’ятичів був преп. Кукша, священий чернець києво-печерський». «Подвиг його,— як це підкреслює преосвященний Макарій,— був настільки славний і загальновідомий, що св. Симон, єпископ Володимирський, пишучи своє сказання про ченців києво-печерських на початку XIII сторіччя, вигукнув: «Чи можу я промовчати і про цього священомученика, чорноризця того ж Печерського манастиря, Кукшу, про якого всі знають, як він проганяв бісів, хрестив в’ятичів, звів дощ з неба, висушив озеро і, створивши багато чудес, після багатьох мук, був замордований з своїм учеником Ніконом?»».
На думку преосвященного Макарія, це сталося в першій половині XII ст., тому що, за словами св. Симона, «в той самий день, коли преп. Кукша і його учень були замучені в’ятичами, помер в Києво-Печерському манастирі преп. постник Пімен».[12] Варто на цьому місці додати, що блаженний постник Пімен не тільки два роки наперед передбачив свій відхід до Господа, але й головно сказав посередині церкви: «Брат наш Кукша перед світанком був убитий». І, сказавши це, «в один час з тими святими також закінчив життя».[13]
Коли взяти до уваги, що погани наважилися підняти руки на преподобного Кукшу і його ученика Нікона в приявності князівської влади, то, безперечно, це вказує на те, що поганство ще було в повній силі на цих землях, і що воно ще не мало найменшого наміру уступати місце християнству. Е. Голубінський каже, що «всі свідчення, які ми маємо про в’ятичів, заставляють припускати, що християнство поміж в’ятичами розповсюджувалося дуже поволі й остаточно закріпилося взагалі не скоро».[14]
Так в загальному представлялася справа започаткування довготривалого процесу поширення християнської віри серед різнородних «слов’янізованих» угро-фінських і деяких слов’янських племен на північно-східніх землях європейського сходу, які вважалися колоніями Київської держави на переломі XI та XII сторіч. Дальший процес християнізації, а разом з тим і ширше розгорнення культурно-релігійної діяльности на цих північно-східніх землях посилюється щойно тоді, коли там остаточно закріплюється безпосередня влада великих київських князів або їхніх нащадків і коли єпископські катедри опиняються майже виключно в руках київського духовенства, насамперед з лав визначніших подвижників Києво-Печерської лаври.
ІІІ
Хоча після смерти князя Ярослава почався процес поступової децентралізації земель Київської держави, а разом з тим і золотоверхий Київ почав втрачати своє особливе і високопоставлене політичне значення, одначе під оглядом культурно-релігійним він продовжував збагачуватися. Так, наприклад, Ізяслав І, засівши на Київському княжому престолі, заснував у Києві Дмитрієвський манастир, до якого перевів з Києво-Печерської Лаври ігумена Варлаама, і вивінував його щедро з своїх власних прибутків. Для більшого піднесення його значення, після смерти преподобного Варлаама, ігуменом цього манастиря був поставлений преподобний Ісая, знову ж таки «з Печерського манастиря»[15]. Згодом, як ми вже згадували раніше, преподобний Ісая був обраний і перенесений на єпископську катедру в Ростові. Ідучи за прикладом Ізяслава, так само і Святослав Ярославич не тільки заснував у Києві новий манастир св. Симеона, але й побудував головний храм Києво-Печерського манастиря, який займає «особливе місце в історії архітектури київських споруд». Хоча архітектура Успенського собору Києво-Печерського манастиря нагадувала архітектуру Софії, як це завважує М. І. Марченко,— «проте в ній було багато нового, набутого досвідом староруських майстрів протягом XI ст.»[16]
Крім того, як довідуємося із літописів, Святослав Ярославич дуже підтримував літературну діяльність печерського гуртка, зорганізованого преподобним Теодосієм. Пам’яткою його великого книголюбія залишився переписаний для Святослава в 1073 р. дяком Іваном збірник: «Збір від багатьох Отців і тлумачення о нерозумних словах», відомий в літературі під назвою Святославового Збірника з 1073 року, як також і другий збірник, вибраний «З багатьох книг княжих»,[17] який має назву Святославового Збірника з 1076 р. Ці Збірники Святослава, в яких поміщені статті з граматики, філософії та інших предметів, на погляд Б. О. Рибакова були своєрідними енциклопедіями XI ст., з якими провідна верства в межах Київської держави була досить добре ознайомлена. Визначніші представники руської спільноти вже в тих часах докладно усвідомлювали собі, що «книги суть реки, напояющие вселенною мудростью».[18] На цьому місці годиться ще додати, що про цю величаву і найбільше шановану Печерську церкву, побудовану Святославом Ярославичем на честь Успіння Пресвятої Богородиці, в Київському Синопсисі написано: «Ця до небес подібна Церква була прикрашена ззовні та всередині неначе б то під неохопним Божим наглядом. Вся була викладена всілякими різнобарвними самоцвітами, тобто, позолоченими камінцями (емаллю) та предивно удекорована прекрасно розмальованими іконами. Підлога церкви так само була викладена різнобарвними взорами мозаїки; бані були позолочені, а великий і тяжкий хрест на вершку церкви був поставлений з самого чистого золота».[19] Цікаво підкреслити, що ця високопочитана святиня, яку докінчив будувати на свої власні кошти Всеволод Ярославич, була прикрашена і розмальована при співучасті славного Печерського іконописця Олімпія.[20] При чому респектовано цю величаву церкву Києво-Печерської Лаври не лише тому, що вона була «подібна до небес» і ціла сіяла золотими прикрасами та самоцвітами, але особливо тому, що «головною святістю Печерського храму була Влахернська ікона Пресвятої Богородиці, перенесена з Константинополя грецькими майстрами, котрі будували цю церкву», яка вже з самого початку прославилася різними «чудотвореннями».[21]
Згідно з літописними даними, на особливу увагу заслуговує великий, і незвичайно талановитий князь Володимир Мономах, який винятковим порядком опинився на київському княжому престолі, покликаний таки самими киянами. Будучи зразковим християнським володарем, він не тільки засновував нові манастирі та всебічно підтримував широкорозгорнену культурно-релігійну діяльність Києво-Печерської Лаври, яка була своєрідною, як на ті часи, Богословською Академією, з якої «вибирали єпископів для всіх майже городів тодішніх єпархій»,[22] тобто для цілої Київської митрополії, яка до кінця XIII ст. юрисдикційно охоплювала цілий європейський Схід, але й розбудовував розкішні церкви також і по деяких значніших осередках північно-східніх земель Київської держави, які опинилися під його безпосередньою зверхністю.
Будучи оздоровлений майже чудом у молодих роках, Володимир Мономах побудував наступні церкви: Пресвятої Богородиці в Ростові — цілком подібну по висоті, довжині й ширині до величної і розкішної церкви Києво-Печерської Лаври, в пам’ять чудесного оздоровлення; Пресвятої Богородиці в Переяславі (1098 р.) на княжому дворі; Собор Пресвятої Богородиці в Смоленську (1111 p.); святих мучеників Бориса і Гліба на річці Алті (1117 р.) та Святого Спаса в новозаснованому городі Володимирі на Клязьмі.[23] Беручи до уваги його майже чудесне оздоровлення, вважаємо за доцільне коротко схарактеризувати цю незвичайну подію. Тим більше, що вона тісно пов’язана з богоугодними подвигами глибокоідейних ченців Києво-Печерської Лаври, а зокрема з незвичайним лікувальним способом безкорисливого печерського лікаря Агапита, який наслідував ангельське життя блаженного Антонія. Коли занедужав князь Володимир Мономах, то його почав лікувати вірменський лікар. Одначе його лікування було безуспішне, бо недуга ще більше поглиблювалася. І коли Володимир Мономах вже лежав при смерті, «послав він прохання до Печерського ігумена Івана, щоб спонукав Агапита прийти до нього, бо він тоді княжив у Чернігові». Ігумен Іван, покликавши Агапита, наказав йому йти до Чернігова. Одначе блаженний йому відповів: «Коли піду до князя, то ходитиму до всіх; нехай не буде мені того, щоб заради людської слави виходити за манастирські ворота й стати порушником мого обіту, який я дав Богові: витривати в манастирі до останнього мого віддиху. Якщо ж виганятимеш мене, то піду в іншу околицю, а так, коли справа промине, повернуся». Як довідався про це княжий післанець, то почав просити преподобного Агапита, щоб дав йому принаймні зілля, яким він лікує хворих. Преподобний Агапит, спонуканий ігуменом, дав йому зілля зі своєї страви, щоб подав недужому. «І як лише князь покушав того зілля, зараз таки видужав». З часом, коли князь Володимир Мономах прийшов до Києва і зайшов у Печерський манастир, бажаючи побачити і винагородити цього славного печерського лікаря, який дав йому зілля і здоров’я з Богом, то преподобний Агапит, не бажаючи слави, скрився, і князь принесене йому золото був примушений передати ігуменові». Згодом послав Володимир Мономах до блаженного Агапита одного з своїх боярів з великими подарунками». Одначе коли боярин поклав перед ним подарунки, то він відповів: «Сину, я ніколи і від нікого чогонебудь не взяв, то чи нині погублю мою нагороду заради золота, якого я від нікого не потребую?». А боярин йому відповів: «Отче, знає той, що мене післав, що цього ти не потребуєш, але заради мене потіш твого сина, якому ти в Бозі дарував здоров’я; прийми це і роздай бідним». І сказав старець: «Радо прийму це заради тебе, бо воно мені не потрібне. А скажи тому, хто тебе післав: «Все, що ти мав, було чуже; та зараз, відходячи і не в спромозі нічого взяти з собою, все, що маєш, роздай потребуючим, бо тому й вибавив тебе Господь від смерти; а я нічого не був би вспів; та й не старайся не слухати мене, щоб знову не постигло тебе те ж саме».[24]
З уваги на таке подивугідне, добродійне і страдницьке життя цих богоугодних печерських подвижників, а зокрема, завжди їхній великій посвяті на ниві ширення християнської віри по всіх землях Київської держави, як це характеризує Полікарп, не тільки «погани» і «жиди хрестилися», але й жорстокі «половці ставали ченцями».[25] Як довідуємося з наших літописів, то навіть і деякі члени визначніших ханських родів ставали християнами. Так, наприклад, в 1094 році охрестилася дочка половецького хана Тугоркана і стала дружиною київського великого князя Святополка. А в 1107 р. охрестилися дочки двох інших половецьких ханів, названих в наших літописах Аєпами. При чому перша — Епіопіна, дочка Асєна, вийшла заміж за Юрія, наймолодшого сина Володимира Мономаха, прозваного Довгоруким, а друга, Акаєпіда, дочка Япієва, вийшла заміж за Святослава, сина чернігівського князя Олега.[26] Знову в 1132 році охрестився в Рязані половецький князь Амурат.[27] Крім того, подивляючи багатострадницьке терпіння преподобного Нікона, який чудом вирвався з половецького полону, його колишній властитель не тільки охрестився , але й став одним з подвижників Києво-Печерської Лаври.[28]
Слід підкреслити, що не тільки самі великі київські князі, які після смерти Ярослава Мудрого часто змінювалися на київському державному престолі, але також і князі окремих волостей багато підтримували широкорозгорнену культурно-релігійну діяльність Києво-Печерської Лаври, яка, за посередництвом глибокоідейних печерських подвижників, промінювала по всіх землях великопростірної Київської держави. Так, наприклад, князь Ярополк, внук князя Ярослава, який коронувався в Римі і таким чином став формально королем (1075) Київської Руси,[29] подарував для Києво-Печерської Лаври три волості — Небельську, Деревську, Лучську та околиці Києва. Знову його зять, Гліб Всеславич, подарував для Печерського манастиря 600 гривень срібла і 50 гривень золота. Крім того, на його власні кошти була викінчена при Києво-Печерській Лаврі велика гостинниця, а по смерті Гліба Всеславича його дружина — Анастасія Ярополківна обдарувала Києво-Печерську лавру ще 100 гривнями срібла і 50 гривнями золота і в кінці, перед своєю смертю, записала для Печерського манастиря ще й своїх п’ять сіл.[30] Що більше. Деякі князі, захоплюючись аскетичним життям та широкорозгорненою культурно-релігійною діяльністю Києво-Печерської Лаври, не тільки підтримували її своїми щедрими пожертвами, але й ставали в ряди її глибокоідейних подвижників, щоб таким чином ще більше посилити її місійну працю в межах Київської держави для добра Христової Церкви. Так, наприклад, князь луцький і чернігівський — Святослав Давидович, побудувавши на свої власні кошти Троїцьку церкву над ворітьми Києво-Печерської Лаври та шпиталь з Михайлівською церквою, дня 17 лютого 1106 року, прийняв чернечу рясу і прожив у мурах Печерського манастиря до кінця свого життя. Князь Святослав Давидович, у чернецтві Микола, провів у Києво-Печерській Лаврі, виконуючи всякі роботи, повних 36 років. Прийому, своєю небуденною скромністю та глибоко відданою працею для добра русько-української Церкви і народу, цей праведний князь здобув собі таку велику популярність, що перед його смертю ішов його прощати «майже цілий Київ».[31]
Аналізуючи богоугодну діяльність цієї славної всенародньої святині, яка стала новою, сильною християнською твердинею серед навернених до християнства людей, митрополит Євгеній каже: «Ні одна оселя не прославилася такими чудовими і для людства благодійними знаменами Божими», як Києво-Печерська Лавра. Тому то зовсім «справедливо ця оселя від давна називається святою і чудотворною».[32]
Звичайно, коли взяти до уваги, що Києво-Печерський манастир, почавши з другої половини XI сторіччя, не переставав бути головним рушієм християнізації серед різних племен та народів, які входили в склад великопростірної Київської держави, то тим самим і глибока пошана до нього та його глибокоідейних подвижників поширилася майже по всіх землях європейського Сходу.
Наслідуючи богоугодні приклади київських великих князів і царів,[33] які не переставали будувати величаві церкви і засновувати все нові манастирі в Києві, також і князі окремих волостей, політично залежних від київського великокняжого чи радше царського престолу, вже впродовж XI сторіччя засновують чимало манастирів по різних значніших осередках. Одначе ширше розгорнення місійної та культурно-релігійної діяльности цих манастирів серед місцевого населення розпочинається щойно тоді, коли на цих віддалених від Києва теренах, тобто на північних та північно-східніх землях європейського Сходу, появляються визначніші представники київського чернецтва, головно глибокоідейні подвижники Києво-Печерської Лаври. Так, наприклад, незважаючи на те, що в Новгороді, вже впродовж другої половини XI ст., було засновано цілий ряд манастирів, одначе ширше розгорнення культурно-релігійної праці серед місцевого населення почалося щойно тоді, коли новгородськими єпископами стали подвижники Печерської оселі: Никита (1096-1108) та Нифонт (1130-1155)».[34] При чому новгородський єпископ Нифонт, для ширшого розгорнення місійної праці серед місцевого населення по різних значніших осередках, які належали до його єпархії, в 1154 році засновує недалеко великого і багатого міста Пскова Спаський-Завеличський манастир, а пізніше, разом з ігуменом цього манастиря — преподобним Авраамієм засновує при усті ріки Мірожі другий великий манастир «з церквою в ім’я Преображення Господнього».[35] Так само було і на землях, більше віддалених від торговельного шляху, який провадив «із варяг у греки», посилюється християнізація та місійна праця серед різних угро-фінських племен щойно тоді, коли на цих північно-східніх теренах європейського Сходу появляються глибокоідейні представники київського чернецтва.
Так, наприклад, печерський подвижник, преподобний Герасим, поселився в 1147 році в глухих лісах над річкою Вологдою і, заснувавши там, «після довгих спорів» з місцевими жителями, Троїцький Кайсаровский манастир, впродовж «30 років проповідував ім’я Христове» серед різних племен цієї дикої сторони. Подібно і в сусідніх «сторонах з Вологдою поганство держалось до тих пір, доки тут не появилися чернечі оселі»[36] засновані переважно глибокоідейними київськими ченцями, на припоручення визначніших подвижників Києво-Печерської Лаври, які до часів монголо-татарської навали не переставали займати єпископські катедри по всіх значніших осередках великопростірної Київської митрополії.
(Далі буде)
[1] Филаретъ, архіеп. Черниговскій, там же, ст. 14: Ростовская летопись такъ говоритъ о плодахъ подвиговъ св. Леонтія: «Леонтій убо святый просвъти крещеніем градъ Ростовъ»
[2] Макарій, Архіеп. Харьк. Там же, Т. II, ст. 28-29; Корсаковъ Д. А., там же, ст. 91-92; Филареть, Архіеп. Черн., там же, ст. 14; Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 202-203
[3] П.С.Р.Л. Лавр. Лет. Т. І, стб. 238
[4] Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 204
[5] Погодинъ. М., там же, Т. І, ст. 569
[6] П.С.Р.Л. Лавр, лет., Т. І, стб. 214; Погодинъ. М.,там же, Т. І, ст. 547
[7] П.С.Р.Л. Лавр. Лет. Т. І, стб. 237; П.С.Р.Л. Ипат. Лет. Т. II, стб. 227
[8] Иловайскій Д., там же, ст. 33; Погодинъ. М., там же, Т. І, ст. 384; Филаретъ, Архіеп. Черн., там же, ст. 15
[9] П.С.Р.Л., Лавр. Лет., Т. І, стб. 248
[10] Ключевский В. Курс Русской Истории. Москва, 1937. Ч. І, ст. 296; Иловайскій Д. там же, ст. 35
[11] П.С.Р.Л. Лавр. Лет. Т. І, стб. 14; Филаретъ, Архіеп. Черн., там же, ст. 14
[12] Макарій, Архіеп. Харьковскій, там же, Т. II, ст. 34: «Просвітителемь Вятичей былъ преп. Кукша, священоинокъ кіевопечерскій. Подвигъ его былъ столько славенъ и общеизвістенъ, что св. Симонъ, єпископъ, владимірскій, писавшій свои сказанія объ инокахъ кіевопечерскихъ в началь XIII въка, воскликнулъ: «могу ли умолчать и о семъ священномученикъ, черноризцъ того же печерскаго монастиря, Кукшъ, о которомъ все вьедають, какъ онъ бісовъ прогналъ, Вятичей крестилъ, дождь свелъ с неба, озеро изсушилъ и многія чудеса сотворилъ и, послі многихъ мукъ, усіченъ былъ съ ученикомъ своимъ Никономъ?». Это случилось не прежде XII века… и не позже Первой половини XII въка: потому что по словамъ св. Симона, в тотъ самыъ день, когда преп. Кукша и ученикь его были замучены Вятичами скончался в кіевопечерскомъ монастырі преп. Пименъ, постникъ»; Иловайскій Д., там же, ст. 35; Филаретъ, архіеп. Черн., там же, ст. 15
[13] Печерський Патерик… А. Г. Великий, там же, ст. 157
[14] Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 209: «Всъ свъденія, какіе мы имеімъ о Вятичах, заставляють предполагать, что послъднее», тобто християнство, «рапространялось между ними весьма медленно и окончательно водворилось весьма не скоро»; Любаскій М. К., Лекцій по древній русской исторіи до конца ХVІ въка. М., 1915, ст. 131
[15] Иконниковъ В., там же, ст. 94
[16] Марченко М.І., там же, ст. 53
[17] Грушевський М., Історія України-Руси. Нью-Йорк, 1954. Т. II, ст. 67
[18] Рыбаков Б.А., Мир истории. Москва, 1984, ст. 319
[19] Болховитиновъ Е., Описаніе Кіевопечерской Лавры. Кіевъ, 1847, ст. 11-12; Синопсисъ, СПБ, 1810, ст. 92
[20] Січинський В., Історія українського мистецтва. Нью-Йорк, 1956. Т.І, ст. 36; Марченко М. І., там же, стор. 53
[21] Казанскій П., Исторія православного русскаго монашества. Москва, 1855, ст. 78; Погодинъ М., там же. Т. І, ст. 570
[22] Иконниковъ В., там же, ст. 94
[23] Погодинъ М., там же. Т. І, ст. 569; Болховитиновъ Е., там же, ст. 12
[24] Печерський Патерик… А. Г.Великий, там же, ст. 177-178
[25] Корчмарик Б.Ф., там же, стор. 30; Кіевопечерскій Патерикъ… там же, ст. 33-38
[26] П.С.Р.Л. Лавр. Лет. Т. І, стб. 226; 282-283; П.С.Р.Л. Ипат. Лет. Т. II, стб. 216 та 259
[27] П.С.Р.Л. Патриаршая или Никоновская летопись. Москва, 1965. Т. IX, ст. 158; Макарій, Арх. Харьк., там же. Т. II, ст. 38
[28] Кіевопечерскій Патерик…, там же, ст. 37-38; Макарій, Архіеп. Харьк. Там же, ст. 37
[29] Лужницький Гр., Українська Церква між Сходом і Заходом. Філядельфія, 1954, стор. 76; Welykyj A., Documenta Pontificum Romanorum historiam Ukraine Illustrantia. Romae, 1953, v. I, pp. 5-6; Грушевський M., там же. T. II, стор. 64-65
[30] Казанскій П., там же, стор. 104-105
[31] Власовський І., Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1955, Т. І. стор. 57; Корчмарик Б.Ф., там же, стор. 35; Печерський Патерик… А.Г Великий, там же, стор. 159-163
[32] Болховитиновъ Е., там же, стор. 16; Корчмарик Б.Ф., там же, стор. 37
[33] П.С.Р.Л. Ипат. Лет. Т. II, стб. 266, 303, 323 та 477
[34] Казанскій П., там же, ст. 151-152; Макарій, Архіеп. Харьк., там же, Т. II, ст. 24-26
[35] Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 754; Казанскій П., там же, ст. 163-164; Макарій, Архіеп. Харьк., там же, Т. III, ст. 77
[36] Казанскій П., там же, ст. 167; Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 579; Корчмарик Б.Ф., там же, стор. 39
