(Закінчення з попередніх чисел)
ІV
Поступова децентралізація земель Київської держави, що за часів князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого охоплювала величезні простори європейського Сходу, з початком другої половини XII ст. вже до тієї міри підірвала безконкуренційне політичне значення золотоверхого Києва, що уможливила ростово-суздальському князеві Юрієві Довгорукому неправно засісти на київському великокняжому престолі, в наслідок чого вдалося зберегти ще своєрідну цілість Київської держави аж до кінця його передчасної смерти. Іншими словами, за часів князювання Юрія Довгорукого на київському великокняжому престолі ще можна говорити про збереження якихось бодай поміркованих політичних взаємовідносин поміж землями властивої Київської Руси-України та її віддаленими землями. Зокрема це можна сказати по відношенні до земель Ростово-Суздальських, які, з моментом остаточного закріплення Юрія Довгорукого в Києві, щонайменше формально, продовжували бути політично залежними від київського великокняжого престола. Натомість після його передчасної смерти, коли Ростово-Суздальські землі опинилися безпосередньо в руках Андрія Боголюбського, ці землі Київської держави не тільки остаточно відокремлюються і відриваються від київського великокняжого престола, але й стають на шлях суперницької політичної боротьби з самим таки Києвом, яка ознаменувалася, як це вже нам відомо, безславним і безоглядним грабіжницьким нападом Боголюбського на Київ у 1169 році.
Правда, у повторний великий воєнний похід Андрія Боголюбського на Київ у 1174 році київському великому князеві Мстиславові Ізяславичу пощастило відбити напасників, все ж таки дальшої політичної залежности Ростово-Суздальських земель від Києва вже ніяк не можливо було назад повернути. Так само і після смерти Андрія Боголюбського, не зважаючи на внутрішню боротьбу, яка розгорнулася поміж старими земельними центрами — Ростовом і Суздалем, з однієї сторони, та новим, воздвигненим Андрієм Боголюбським, політичним центром — Володимиром-над-Клязьмою, з другої, в якій взяли активну участь також «і деякі українські князі», тобто князі властивої Київської Руси, Ростово-Суздальським землям, на чолі яких став у 1177 році брат Андрія Боголюбського, Всеволод Юрієвич,[1] пощастило не лише зберегти, але й забезпечити свою повну політичну незалежність.
Одначе, зберігаючи свою повну політичну незалежність від Києва та київського великокняжого престола, Ростово-Суздальські землі продовжували дальше бути повністю залежними від Київської митрополії, яка безнастанно намагалася забезпечувати всі значніші осередки цих колишніх колоніяльних земель Київської держави різного роду київським духовенством. Зокрема Ростово-Суздальські землі чи радше ростово-суздальські князі мусіли рахуватися з Києво-Печерським манастирем, який до часів монголо-татарської навали був не тільки головною опорою «Київського християнства», але також і головним рушієм християнізаційного та культурно-релігійного руху в межах історично-традиційної Київської митрополії.
Цю широкорозгорнену місійну та культурно-релігійну діяльність Києво-Печерського манастиря — цієї найстаршої і найвизначнішої всенародної святині, що її глибокоідейні подвижники — св. Леонтій та Ісаія, в другій половині XI ст. започаткували християнізацію також і на Ростово-Суздальських землях, заселених переважно різнородними угро-фінськими племенами, один з визначних російських істориків характеризує так: «Києво-Печерський манастир був… катедрою християнської науки, виховною школою, розсадником просвіти, добродійним осередком. Він дав своїх провідників і мучеників на далекій півночі, ще не заторкненій світлом християнства; став осередком духовного життя християнського суспільства і завоював для себе високе і авторитетне положення в старо-руськім суспільстві, виріс на свого рода «палладіюм православія», тобто «Київського християнства». Тут було покладено початок книжної освіти; тут появилися перші церковні письменники і перша «Історія Росії»,[2] тобто перші літописи, в яких висвітлена історія властивої Київської Руси і всіх тих земель, що свого часу входили в склад великопростірної Київської держави.
При чому, характерно підкреслити, що ростово-суздальські князі, розбудовуючи старі головніші осередки на своїх землях та засновуючи нові, а, зокрема, розбудовуючи величні церкви та засновуючи нові манастирі, робили всі можливі заходи, щоб забезпечити їх глибокоідейним та відповідно підготованим духовенством, яке надавалося б не тільки для продовжування місійної та християнізаційної праці серед місцевого населення, але також і для ширшого розгорнення культурно-релігійної діяльности на цих далеких від Києва Ростово-Суздальських землях.
Наприклад, коли Київський митрополит Никифор висвятив Николу Гречена і призначив на Ростовську єпископську катедру, то Ростово-Суздальський князь — Всеволод Юрієвич, закидуючи митрополитові симонію, як це занотовує літописець Переяслава-Суздальського, не погодився його прийняти і митрополит Никифор, з уваги на вищенаведені закиди, був примушений висвятити на Ростовську єпископську катедру «смиренного і духом скромного (лагідного) ігумена Луку з манастиря св. Спаса на Берестовім»[3] — біля Києво-Печерської Лаври. Або, знову, другий яскравий та багатомовний приклад: Ростово-Суздальський князь Всеволод Юрієвич, розбудовуючи і прикрашуючи дальше свою столицю, заснував у 1192 році у Володимирі-над-Клязьмою великий і особливий манастир імени Рождества Пресвятої Богородиці, який повинен був відігравати на Ростово-Суздальських землях таку саму ролю як і манастир Києво-Печерський — на землях властивої Київської Руси, а його ігумен повинен носити назву архимандрита,[4] на першого настоятеля цього столичного і з особливим призначенням манастиря запросив преподобного Симона,[5] який вважався одним з найвизначніших тодішніх подвижників Києво-Печерської Лаври.
До якої міри поширилося церковне та манастирське будівництво, а разом з ним і розвинулася культурно-релігійна праця на Ростово-Суздальських землях на переломі XII та XIII ст., можна переконатися головно на основі кількости величних і подивугідних церков, вирізнюваних часто літописами, які існували по різних значніших осередках. Хоча Володимирові-над-Клязьмою, як це слушно підкреслює академік Е. Голубінський, дуже далеко було до суперництва з Києвом, все ж таки в 1185 році, коли пожежа охопила мало не ціле місто, згоріло там 32 церкви; в 1193 році згоріла половина міста, а в 1199 році мало не половина, і при тому церков — перший раз згоріло 14, другий раз — 16. Не інакше представлялась кількість новопобудованих церков також і по інших значніших осередках. Так, наприклад, коли в Ростові в 1211 році погоріло мало не все місто, то під час цієї пожежі згоріло 15 церков. Так само і в Ярославлі під час пожежі в 1221 році, коли згоріло також мало не все місто, згоріло при тому 17 церков.[6]
Та, безперечно, вершком широкорозгорненого церковного та манатирського будівництва, а разом з тим і найбільшого розвитку та розквіту культурно-релігійного життя на Ростово-Суздальських землях,інспірованого та репрезантованого глибокоідейними представниками київського духовенства, треба вважати 20 та 30-ті роки XIII сторіччя, коли одинока до того часу Ростовська єпископська катедра розділилася на Ростовську та Суздальську чи, радше, Володимиро-Суздальську. Тим більше, що обидві єпископські катедри очолили два визначніші подвижники Києво-Печерського манастиря, а саме преп. Пахомій та Симон, які, серед цілого ряду глибокоідейного київського духовенства вирізнилися особливими досягненнями. При чому, перший — преподобний Пахомій, який очолив Ростовську єпископську катедру, став основоположником першого манастирського училища на Ростово-Суздальських землях,[7] натомість другий — Симон, який очолив Володимиро-Суздальську єпископську катедру, вирізнився зокрема тим, що своїми глибокозмістовними та багатонавчальними посланнями до києво-печерського монаха Полікарпа започаткував Печерський Патерик,[8] який ще й нині не втратив свого історичного та джерельного значення.
Варто додати, що особливо великим культурно- релігійним розквітом позначився в 30-х pp. XIII ст. Ростов, що за часів панування Константина Всеволодича знову став столицею самостійного Ростовського князівства. «Церковні записи в синодиках, на уцілілих святих іконах і в рукописах згадують ім’я Константина як благотворителя і щедрого жертводавця. Будучи уродженцем Ростова, князь був люблений ростовцями і, в свою чергу, сам любив рідне місто. Князь був людиною «книжною» і зібрав багату, як на ті часи, бібліотеку. Він оточив себе цілим рядом письменників, які списали для тієї бібліотеки «чимало рукописів. Один з таких рукописів — Євангеліє на пергаменті — був придбаний М.П.Погодіним в часі його відвідин Ростова в 1847 році». Крім того, за часів князювання Констянтина Всеволодича «постало в Ростові училище», яке стало передвісником пізнішої Братської духовної академії. Треба мати на увазі, що в усіх цих благородних починах ростовського князя Констянтина Всеволодовича, напевно, дуже багато помагав і єпископ Пахомій, про якого літописець згадує, що він був «муж великого ума і книжної освіти». Будучи духовником Констянтина Всеволодовича, Пахомій «дбайливо опікувався сиротами, був дуже милостивим до убогих і вдовиць, смиренний, лагідний і всіма способами потішував засмучених». А.А.Тітов припускає, що засноване Пахомієм в Спас-Преображенському манастирі в Ярославлі «перше на півночі манастирське училище», коли він там був тринадцять років ігуменом, «з призначеним його єпископом було переведене в Ростов».[9]
Щоб наглядніше переконатися в тому, якими в дійсності були ці глибокоідейні представники київського духовенства, а зокрема визначніші подвижники Києво-Печерської Лаври, що, почавши з другої половини XII сторіччя, аж до часів монголо-татарської навали та остаточного упадку Києва, займаючи єпископські катедри, одночасно стояли на чолі християнізаційного та культурно-релігійного руху в межах цілої великопростірної Київської митрополії, вистачить навести такі важливіші уривки з Послання смиренного Симона, звернені до печерського ченця Полікарпа, що звучать так: «Пише мені княгиня Верхослава Ростиславна, що хоче тебе поставити єпископом або в Новгороді, на місце Антонія, або в Смоленську, на місце Лазаря, або в Юрієві, на місце Олексія, хоч би мені прийшлось витратити, каже, і 1000 срібняків за тебе і Полікарпа.
І сказав я їй: «Дочко моя, Анастасіє, ти бажаєш вчинити небоговгодне діло, бо коли б він залишився . манастирі невихідно, з чистою совістю й у послусі ігуменові й братії, у тверезості в усьому, то не лише був би облачений в єпископські ризи, але став би достойний і вишнього царства». Ти ж, брате, захотів єпископства? Доброго діла бажаєш, але послухай Павла, що пише до Тимотея, і прочитавши, зрозумієш, чи вчинив ти щось з того, що треба мати єпископові. Та якщо ти був би достойний такого сану, то не був би я тебе відпустив від себе, але своїми руками зробив би тебе сопрестольником собі й поставив був би на обі єпископії, Володимирську і Суздальську, як бажав Юрій Всеволодич, а я йому відмовив, бачивши твоє малодушшя. І якщо мене не послухаєш і забажаєш якоїсь влади і відійдеш на єпископство чи ігуменство, то це тобі буде на прокляття, а не на благословення… Бо не в тому полягає, брате, досконалість, щоб тебе всі прославляли, але в тому, щоб направити своє життя та зберегти себе чистим. З того Печерського манастиря Пречистої Богоматері, брате, були поставлені численні єпископи, які від самого Христа, Бога, нашого, були поставлені апостолами й послані в усю вселенну, і як світлі світила просвітили святим хрещенням всю Руську Землю. Перший Леонтій, єпископ Ростовський і великий святитель, якого Бог прославив нетлінністю; і був це перший владика, якого невірні по багатьох муках убили… а про митрополита Іларіона, то й сам ти читав у житті святого Антонія, що від нього він був пострижений… А потому вже: Микола і Єфрем у Переяславі, Ісаїя в Ростові, Герман у Новгороді, Марин у Юрієві, Мина в Полоцьку, Микола в Тьмуторокані, Теоктист у Чернігові, Лаврентій у Турові, Лука в Білгороді, Єфрем у Суздалі. А якщо бажаєш пізнати всіх, то прочитай старого ростовського літописця; бо їх є більше як 30, а тих, що згодом «були поставлені на єпископські катедри «і до нас грішних — близько 50. Тож зрозумій, брате, яка це велика честь і слава цього манастиря… Хто не знає мене грішного, єпископа Суздальського, цієї соборної Церкви, красоти володимирської, і другої — суздальської церкви, яку я воздвигнув? Скільки вони мають міст і сіл, і десятину побирають по цілій цій землі, а тим усім володіє наше смирення!». Одначе, «справді кажу тобі, що всю цю славу і честь я скоро вважав би немов гній, навіть якби я сам став купою сміття в Печерському манастирі, на потоптання людям, чи був би одним з прошаків перед дверима тої чесної Лаври,— все це вважав би я за краще від тієї проминаючої чести».[10]
Аналізуючи широкорозгорнену місійну та культурно-релігійну діяльність визначніших представників київського духовенства, а зокрема глибокоідейних подвижників Києво-Печерської Лаври, М. П. Погодін, між іншим, наголошує: «Святі Печерські затворники представляли… цілковиту протилежність супроти бойових діячів зовнішнього громадського життя. Як Рюрики, Олеги, Володимири, Ярослави Мстислави», тобто великі київські князі, володарі і царі, «були його основоположниками, так Антонії, Феодосії, Нікони, Варлаами, заглиблені в роздумуваннях про Бога, про вічність, про царство небесне, проповідуючи словом і ділом святе вчення, були основоположниками духовного життя, внутрішнього, представляли народові вищі ідеали, мали вплив на нього своїми порадами, молитвами, прикладами, безперестанно нагадували при життєву суєту, про позагробове життя, про правила доброчинности, голошених Спасителем, що передали і далекому потомству. Вони представляють другу світлу сторінку руського життя і представляють кращі надбання вітчизняної історії». Що більше. Застановляючись зокрема над визначнішими подвижниками Києво-Печерської Лаври, які до часів монголо-татарської навали не переставали займати єпископські катедри на цілому європейському Сході. М. П. Погодін каже: «Це були світила, сіяючі на всю Русь». Вони, займаючи «всі новоосновані архиєрейські катедри, ставали головними насадниками Божого Слова в усіх областях Руських»,[11] тобто не лише в межах властивої Київської Руси, але також і по всіх колоніяльних землях великопростірної Київської держави, з Ростово-Суздальськими землями включно.
Коли літописи та Печерський Патерик з великим захопленням вирізнюють деякі головніші храми Ростова, Суздаля та Володимира-над-Клязьмою, над якими трудилися «майстри з усіх земель», то, безперечно, ці великі та подивугідні досягнення в церковному будівництві, як це слушно підкреслює академік А. А. Шахматов, треба завдячувати головно тому, що «Суздальська земля… разом з княжою владою перейняла від Києва його культуру і освіту».[12] А знову академік С. Ф. Платонов наголошує наступне: «Здавалось, що початкам київської культури суджено було блискучіше розвинутися на руському північному сході», тобто на колишніх колоніяльних землях Київської держави, «але прийшли татари, і все змінилося в Суздальщині».[13] При чому, треба мати на увазі, що все змінилося не лише з огляду на прихід монголо-татарської навали та зосередження її над Волгою, але головно з уваги на велике «переміщення населення з сходу на захід Суздальської землі»,[14] як це доказує визначний російський історик М. К. Любавський, та з огляду на утворення цілого ряду нових князівств,[15] серед яких новоутворене Московське князівство, завдяки тісній співпраці московських князів з монголо-татарською навалою, вже в першій половині ХІV ст., стало відігравати домінуючу ролю.
Та, безперечно, найбільші зміни виникли на ниві дальшого розвитку культурно-релігійного життя на цих північно-східніх землях європейського Сходу, яке, з уваги на поступовий великий зріст політичного значення Московського князівства, майже повністю зосередилося в Москві. Хоч разом з великим переміщенням населення із східніх просторів Ростово-Суздальських земель на західні також і київське християнство, посередньо, було занесене на землі новоутвореного Московського князівства, одначе, з часом, зокрема під впливом формування нової політичної та національної спільноти — т.зв. «великоруської», воно до тієї міри змінилося і згубило свої первісні етично-моральні основи, що вже годі його ототожнювати з Київським.
Тим більше, що після умисного переселення Київської митрополії до Москви, в процесі завзятої і безнастанної боротьби московських князів за підкорення колишніх земель Київської держави під свою безпосередню зверхність, формується своєрідна національна Московська Церква, яка не тільки повністю прибирає візантійське забарвлення, але й стає основним знаряддям далекосяжних політичних прямувань московських правителів, що ним вони не перестають послуговуватися аж до нинішніх часів.
* * *
[1] Грушевский М., Ипат. Лет. Т. II, ст. 203-204; Історія Української РСР. АН УРСР. Київ, 1953, Т. І, ст. 92
[2] Шмурло Е. Курсъ Русской исторіи. Прага, 1931, ст. 275
[3] Лѣтописець Переяславля-Суздальскаго. Составленный въ началѣ XIII вѣка. Москва, 1851, ст. 93-94
[4] Макарій, Архиеп. Харьк., там же, Т. III, ст. 59
[5] Печерський Патерик. А. Г. Великий, там же, ст. II
[6] Голубинскій Е., там же, Т. І, ст. 5
[7] Летописецъ о Ростовскихъ Архіереяхъ, там же, ст. 8. Примітка ч. 13: «Пахомій бьигь постриженникъ Печерской обители, гдѣ подвизался пять лѣтъ, а после тринадцать лѣть игуменствовалъ въ Ярославскомъ Петропавловскомъ монастирі. Избранный въ духовники къ великому князю Константину Всеволодовичу, онъ по волѣ его основалъ въ стенахъ Ярославскаго Спасо-Преображенскаго монастыря первое на сѣверь училище; Титовъ А.А., Кремль Ростова Великаго. Москва, 1905, ст. 4
[8] Водовозов Н.В., История древней русской литературы. Москва, 1962, ст. III; Грушевський М. Історія українскої літератури. Нью-Йорк, 1959. Т. ІІ-ІІІ, ст. 114-115; Гудзий Н.К. История древней русской литературы. Москва, 1956, ст. 104
[9] Титовъ А.А., Кремль Ростова Великаго. Москва, 1905, ст. 4: «При князѣ Константинѣ Всеволодовичѣ было самое цвѣтущее время Ростова, который сталь столицей самостоятельнаго обширнаго княжества… При князі Константний возникло вь Ростові, училище, ставшее предтечею той братской академіи, которая впоследствіи находилась въ Григориевскомъ монастирі — Затворъ; Татищев В.Н., там же, Т. III, ст. 206
[10] Печерський Патерик, А. Г. Великий, там же, ст. 145-148; Кіево-печерскій Патерикъ, там же, ст. 26-28
[11] Погодинъ М.П., Там же, Т. І, ст. 576, 577: «Святые Печерскіе затворники представляли такимъ образомъ совершенную противоположность съ бранными дѣятелями жизни гражданской, внѣшней… Они представляють другую, свѣтлую сторону Русской жизни, и составляють лучшее достояние отечественной исторіи… Это были свѣтила, сіявшія на всю Русь, говоритъ лѣтописець Несторъ, и иноки, разсылаемые отсюда на всѣ вновь основавемыя архіерейскія кафедры, дѣлались главными насадителями Слова Божія во всѣхъ областяхъ русскихъ».
[12] Шахматовъ А. А., Очеркъ древнѣйшаго періоде исторіи русскаго язьїка. З.С.Ф. Петроградъ, 1915, ст. XIIУІ: «Насселенная Сѣвероруссами Суздальская земля, какъ только къ ней примкнули съ юга Восточноруссы, образовала могущественную политическую организацію, ибо вмѣсте съ княжеской властью переняла оть Кіева его культуру и просвѣщеніе».
[13] Платонов С. Ф., Прошлое Русскаго Севера. Берлин, 1924, ст. 30: «Казалось, начаткам киевской культури суджено біло блестящее развитие на русском северо-востоке. Но пришли татари, и все изменилось в Суздальщине».
[14] Любавскій М. К., Лекцій по древній русской исторіи до конца ХVІ вѣка. Москва, 1915, ст. 218: «Переливъ населенія съ востока на западъ Суздальской земли и обусловилъ естественно возвышеніе княжествъ, лежавшихъ на западѣ этой земли — Тверскаго и Московскаго»; Платонов С.Ф., там же, ст. 31
[15] Кучкин В. А., Формирование государственной территории северо-восточной Руси в Х-ХІV вв. AH СССР. Институт Истории СССР. Москва, 1984, ст. 121.
