В останньому часі, заходами управи відділу Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку відбулися дві імпрези, які кидають світло на зацікавлення загалу справами Помісної Української Церкви та майбутністю цілого руху. Тими імпрезами були: 22 лютого доповідь Архимандрита чину оо. Студитів о. Любомира Гузара і 8 березня ц.р. загальні збори відділу, які, як звичайно, призначені для вибору нової управи й аналізи пройденого та накреслення, в загальних рисах, пляну праці на майбутнє.
Ті дві імпрези подібні собі тим, що обидві присвячують багато уваги розвиткові нашої Церкви як на поселеннях, так і на рідних землях.
Як знаємо, цілий Патріярхальний рух проводить працю в напрямі виконання «Заповіту» Патріярха Йосифа, а саме визнання Апостольською Столицею надбудови нашої Церкви у формі патріярхату. Справа не є легка, бо, крім інерції громадянства до цієї справи, включно з церковною ієрархією (за винятком декількох єпископів), які або не бачать, або ставляться обоятно до тої справи, маємо ще в загальному неясне ставлення ватиканських чинників, а вже зовсім ворожа постава Москви, без огляду на її кольори.
Постає питання, чому майже кожна українська акція натрапляє на низку різних перешкод із різних сторін?! Невже ж так багато людей, по обох боках барикади, неприхильних до нас і нашої справи?! Не легко відповісти на ці питання, бо у нас замало даних про різні закулісові справи. Одне можна ствердити, що українська справа стала ключевою, міжнароднього значення і як така, буде мати більше зацікавлення світового загалу.
Але повернімо до згаданих імпрез. Дуже цікава і змістовна була доповідь Архимандрита Гузара на тему нашого Тисячоліття. Тема доповіді, як і сама постава подвижника і послідовника Патріярха Йосифа, стягнула велику кількість людей, цікавих послухати з уст ельоквентного доповідача про ті, дуже важні для нас, справи. В залі знайшлося біля двох соток людей, а ті, що запізнилися, розчаровані, мусіли відійти через брак місця.
У своїй майже одногодинній доповіді о. Гузар перейшов деякі процеси розвитку християнства на наших землях, від зарання аж до найновіших часів. Він звернув увагу на роз’єднання, яке наступило із прийняттям унії, а відтак вказав на боротьбу між двома гілками Христової Церкви. Вплив різних ворожих нам сил, що сприяли тому роз’єднанню, з метою закріплення і осягнення своїх загарбницьких цілей. Були спроби поєднання, але без успіху.
На думку доповідача великим злом є те, що у нас існує брак великих, об’єктивних дослідів того трагічного періоду, які дали б правдивий образ тих подій, а тим самим усунули б непотрібні взаємні обвинувачення. Архимандрит Гузар згадав про старання Слуги Божого Андрея у справі об’єднання, при цьому навів слова Митрополита Андрея, висловлені ним в Брюсселі в 1925 р. з нагоди конференції церковних діячів.
На превелике здивуваня присутніх, він сказав, що нема поділу на православних і католиків, але існує поділ на тих, що бажають, і тих, що не бажають єдности. Хоч на хвилину вдумаймося у цю золоту думку! Слова короткі, а значення велике. Коли глянемо на наші справи в минулому чи в сучасному, то зразу впадають в очі факти, що немов живцем взяті з нашого життя.
На кожному кроці можна було бачити колись давно, або й тепер, той самий поділ «бажаю-небажаю». Як гарно могло бути, коли б поміж ті два полюси вставити той найбільший «винахід» людства, т.зв. компроміс! Скільки б то часу, енергії і праці можна було б заощадити у наших різних справах?! До цього треба трошки доброї волі за зразком — «поговорім — договоримося!».1
Про другу імпрезу не доводиться багато говорити. Вона є проста, зрозуміла. Всі згуртувалися при установі, завдання якої всім відоме. Все було б в порядку, коли б не те «але». На попередній імпрезі заля «тріщала» від зацікавлених, а на останній світили порожні місця. На першій були різного віку присутні, а зараз — в більшості старше громадянство. Що за причина? Може, це байдужість до товариства, яке взяло на себе непропорційно великий тягар до своїх спроможностей? Де подівся той перший ентузіязм до всіх плянів Того, що прибув із каторги і об’їжджав своїх вірних на поселеннях?!
Чи так збайдужіла громада до таких важливих справ? Невже ж справа помісности має бути справою тільки жменьки ентузіястів, які двадцять п’ять років тому запряглися до того воза й тягнуть його незмінно по нинішній день?
Треба скінчити із байдужістю і взятися до праці, яка є не менш важливою від інших. Лише через збільшення членства і активну працю громадянства можна завершити діло, що його пляни залишив нам Патріярх Йосиф.
О. Мотиль
