Роздумуючи про Христові терпіння і смерть, можна собі поставити таке людське питання: котре з Христових терпінь було найважче, найболючіше, найстрашніше? Людська думка, пробігаючи драму Христових страждань цілого страсного тижня, а зокрема ночі з четверга на п’ятницю і самої п’ятниці, мусить зжахнутися на вид нашої людської жорстокости. Котре з тих терпінь найбільше і, пам’ятаймо, ми їх Спасителеві завдали, бо за нашу злобу Він страждав. Не легко відповісти. Радше треба дивитися , не як ми бачимо ті терпіння Ісуса, але як Він їх переживав, тобто котре з них Йому найбільше біль принесло.
І вибір, здається, буде легший. Брутальне схоплення Ісуса в Гетсиманії, не без побоїв, коли його в’язали, суд, опльовування і гіркі зневаги по суді, суд у Пилата з бичуванням і вінчанням терням, вибір між Варравою і Ним, хресна дорога, прибивання на хрест і справжній жах терпіння — висіти на своїх ранах на хресті під час гарячки і пекучої спраги…
Коли пильно слідкувати за описами євангелистів, Ісус все те переживає мужньо, навіть з якимсь торжественним спокоєм, аж Пилат дивувався, коли хотів Ісусовим жахливим видом заспокоїти кровожадну юрбу, щоб не домагалася кари смерти.
Бачиться навіть, що Ісус немов має всю ту серію жорстокостей під владою своєї особи і не поводиться як заляканий, розбитий душевно винуватець. Він відповідає на закиди авторитетно, як колись з почуттям власти вчив і проповідував, Його судді, включно з Пилатом, попадають в заклопотання. Він навіть в одному моменті не відповідає Пилатові, коли той того не гідний, по бичуванні, і Пилатові ніяково, Іродові не сказав ні слова, і цей злобний хитрун, щоб подавити якось Христову гідність, висміяв Його, трактуючи Ісуса як умово хворого, вдягаючи Його в білу одежу. Ісус не заляканий, не пригноблений підсудний, що тремтить перед карою і цілковито зданий на ласку злих людей. Іконописці це гарно схоплють: на всіх картинах, що ілюструють Христові страсті, Ісусова постать велична, достойна, домінуюча, маєстатична, навіть коли Він стоїть увесь в крові і нема на Ньому ні виду, ні доброти, як бачив це і описав у своїй візії пророк Ісая.
Навіть, коли на хресті каже Він слова: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув», — це не є оклик розпачу, але початок 21-го псалма, яким Ісус молиться, бо це месіянський псалом, який так докладно описує страждання Месії. Ісус на хресті молиться!
З повним спокоєм, щоб пригадати усім все, що про Нього має сповнитися. І з тією самою повагою і спокоєм Він скаже слово: «Сповнилося» і «Отче, в руки твої віддаю духа мого». Дивний спокій і велич Христового духа в часі нелюдських тортур. Котре ж тоді терпіння Ісуса для нього найболючіше в часі Його страстей?
Здається, таким найважчим терпінням Господа є хвилина, коли Він з трьома апостолами входить в Оливний город, в якому Ісус переживає важкі душевні терпіння. Матей, Марко і Лука-лікар, напевно на основі Петрових слів, а Петро пильно слідкував тоді за настроями Вчителя, подають такі слова, які показують, що діялося в душі Ісуса. Матей: «почав скорбіти і тужити і сказав їм — душа моя смутна до смерти» (Мат. 26, 38). Марко: «І Його став огортати жах і тривога, потім сказав до них: душа моя смутна аж до смерти» (Мр. 14,33- 34). Лука: «повний скорботи та тривоги, він ще раніше молився, і піт його став мов краплі крови, що падали на землю» (Лк. 22, 44). Скорбота, туга, тривога, жах, повний скорботи, смертельний смуток і врешті з таких душевних переживань в Ісуса кривавий піт. Слушно, що цей важкий довгий момент душевних терпінь Ісуса називають також агонією, тобто передсмертними муками-судорогами, конанням. Ніхто зі зовні того болю не завдає, то внутрішні терпіння душі, які Ісус переживає сам. Найважчі терпіння — це терпіння душі, душевні терпіння. Ісус досконалий мужчина, лежить ниць на землі, немов розтоптаний черв’як в судорогах тривоги зі страху, в скорботі і майже в душевнім паралічі. Може ще тільки промовити: «Отче мій, якщо можливо, нехай мине мене ця чаша»… У тих душевних стражданнях Ісус цілковито сам. Він хоче, щоб Його учні були разом з Ним на молитві, але вони поснули. З Єрусалиму чути веселий гомін розмов, оклики тисячів людей, у святині метушня, бо там збирається ватага слуг і вояків, щоб піймати Ісуса. А Ісус сам один у світлі місяця під оливковим деревом майже конає. Це найважче терпіння Ісуса у Його страстях.
Переживали ми колись великий страх? Ті, що пережили війну і тяжкі фронти, знають, що таке страх серед повної смертельної небезпеки і безсилости. Ті, що пережили якусь велику трагічну хвилину, знають, що таке скорбота або печаль — найбільше терпіння душі, яке годі описати. Смуток аж до смерти — це рідкісне терпіння, що деколи відбирає людині розум. Кривавий піт — вислід такого душевного складного болю — явище у медицині відоме — це справжній кульмінаційний пункт терпінь душі. І наш Господь це все переживає в Гетсиманському саду перед тим, поки попаде в руки своїх мучителів, що завдаватимуть йому до душевних терпінь і всяких понижень ще й фізичні болі. Додатковим і прикрим душевним терпінням в Гетсиманії було й те, що Його учні спали в тому найважчому моменті — і тих вісім, яких лишив перед брамою до саду, і тих трьох вірних, що їх взяв із собою, щоб були близько Нього. Не спали тоді архиєреї, не спала служба у святині, не спав Юда. Вони готовили ліхтарі, шнури, дрючки і всяку зброю, щоб вийти на Ісуса, як на розбійника…
На початку існування людини, також у саду, де були приміщені перші люди, теж були хвилини страху, переляку. Той страх був теж великий. Бог Батько, що створив усе в добрі й мирі, стає присутній по великім злочині, і обоє перші люди ховаються, і чоловік відповідає: «Я чув твою луну у саді й злякався» (Бт. З, 10). Гріх створив страх. Але ще більшою трагедією потім в історії сталося те, що і той страх перед справедливим Богом зник і став лиш наслідком підлого зухвальства людини, яка забула про Бога або відкинула Його цілковито і використала страх, щоб його задавати іншим, щоб над ними терором панувати, їхню гідність страхом ламати і нищити. Страх Божий зник і перемінився в жахливе зло для руїни душ.
Людина зуміла при помочі страху-терору вбивати мільйони душ. За цей злочин страти страху Божого — а цей страх Божий є початком всякої мудрости, людина згорділа і для своєї злочинної діяльности почала вживати страху, щоб зробити його знаряддям терпіння і поневолення других, терпить наш Господь в Гетсиманії. Терпить сам страх, жах, тривогу, щоб на їхнє місце принести душам мир своїм воскресенням. Апостоли, що цей мир перші отримали, стали безстрашними людьми, які враз зі своїми потім наслідниками терпіли також різні тортури, але не терпіли страху! Наш князь Борис, що його вбив безжалісно його брат, так молився перед своєю смертю, не маючи страху, скріплюваний Христовими страстями. Він казав: «Господи, ти прийняв страсті за наші гріхи, дозволь мені прийняти мої страсті». Так записав літописець.
Христові страсті є джерелом нашої сили в терпінні. Христос взяв наш страх на себе, щоб ми жили страхом Божим і не спричиняли Йому Його терпінь. Яким же великим гріхом є те, коли ми другим завдаємо терпіння страху і тривоги, що відбирає людині почуття своєї великої гідности. Христос за це терпить в Гетсиманії. І то дуже важко.
А туга, скорбота-печаль? їх звичайно переживаємо по страті когось, чогось дорогого, важного, конечного, чого не можна відзискати і через те нам самим не хочеться жити. Великий це біль душі. У Гетсиманії Ісус бачить усю історію, все людство, кожного з нас. Він бачить, як те Його велике спасенне діло буде потоптане, забуте, знехтуване, погорджене, висміяне, і людські гріхи будуть спокійно плисти велетенським річищем брудної огидної грязюки. Найтяжча туга, скорбота-печаль є наслідок потоптаної, зрадженої великої любови. Це доводить нераз людей до божевілля. Якою страшною провиною є потоптана, зраджена любов! Гріх потоптав найбільшу любов — Божого Сина, що конає з душевного болю в Гетсиманії з кривавим потом на чолі. Та ж ми були в Гетсиманії, чи ж не ми спричинили ту агонію-конання Ісусові? Спитаймо себе з болем в душі, глянувши на своє життя. Коли потоптав я любов до ближнього, я потоптав Божу любов. Коли потоптав я любов до Батьківщини, любов до своєї Церкви, до самого Господа — я витиснув тяжкі криваві каплі крови на його чолі, а його серце розпучливо билось немов останніми ударами, а на хресті вже по смерті хотіло бути проколеним і дати із себе останні каплі крови за нашу чорну невдяку. Платім Йому все любов’ю за Його любов. І цю постанову закінчім молитвою: «Претерпівий за нас страсті, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас».
