«Розіп’явся Ти мене ради, щоб мені стати джерелом прощення, проколений Ти був у ребра, щоб каплі життя злити на мене, цвяхами Ти був прибитий, щоб я глибиною Твоїх страстей на висоті володіння Твого скріплений, кликав до Тебе: житєдавче Христе, слава хресту, Спасе, і Твоїм страстям». Так поетично з вишуканими словами прослави і вдячности оспівує розп’яття одна із стихир нашої страсної утрені, яку служимо в страсний четвер.
Стоїмо перед кінцевим актом великої спасенної драми: Христос, прибитий на хресті, вмирає-конає серед моря болю, глуму, пониження. Як можна б це описати, відчути, пережити? Це ж жахливі, найбільші терпіння, які могли злобні й злі люди придумати, щоб раз на все знівечити ганьбою діло Ісуса, не знаючи, що це є найбільший акт жертви і рятунку для цілого людства. Ісус проказує на хресті двадцять перший псалом, в якому Давид бачив свого царського нащадка в цім кінцевім акті Його жертви і своїм поетичним талантом і з надхненням Святого Духа зумів дати опис тих терпінь. Ось деякі слова з того Опису: терпіння тії такі великі, що конаючому здається, немов сам Бог його опустив. Це найбільший щабель душевного терпіння і кризи: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» То вже не людина, а немов роздавлений червяк, сміховище людей, презирство народу. Він по своїх чудах, які вчинив в Юдеї і Галилеї, по своїх чудових науках і словах, по своїм повнім підчиненні Отцеві — сьогодні цілковито безсилий і так поруганий, що став глумом. Хто ж повірить тепер в його слова: я є дорога, правда і життя? Вороги його тріюмфують! Де той, що зруйнує святиню і за три дні її збудує? Він других рятував, а тепер сам не може зійти з хреста. «Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горла, кладеш мене в нарах смерти» (Пс. 21, 16). «Дивляться на мене з радістю і споглядають, одежу мою ділять між собою і на хитон мій жеребок кидають».
Ісус тії слова шепче на хресті спаленими устами. Але псалом, хоч почався таким болісним і розпучливим окликом, кінчиться славою, яка потім здобуде землю, бо не буде ні одного місця на землі, де б не стояло страшне, але рівночасно славне знам’я Розп’ятого — Його хрест. Поет псалма каже: «Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа. І впадуть ниць перед тобою усі сім’ї народів; Господнє бо є царство, Він над народами панує. Йому одному поклоняться всі тії, що в землі спочивають; перед ним упадуть ниць усі тії, що сходять в могилу. І душа моя для нього житиме; моє потомство буде йому служити, і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про його добрість, що має народитись» (Пс. 21, 28-32).
Щоб ці слова вповні зрозуміти, а з тим і вартість і славу хреста, треба нагадати Христові слова: «За те Отець мій мене й любить, бо я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Ів. 10, 17-1). Хрест і терпіння Ісуса на хресті включно зі смертю — добровільні, свідомі, повні власті над ситуацією, повні послуху Отцеві у пляні спасення-рятунку згубленого людства. Тому й міг на кінець Христос сказати своє передостаннє слово на хресті: «Сповнилося». Христос не був жертвою людей, і ніхто не виніс ніякої перемоги над Ним! Ніхто не мав ніякої власти над Ним! Він був виконавцем, свобідним слугою Отця, агнцем жертовним Отця за гріхи світу! То та мудрість Божа хреста, про яку св. Павло каже: «Христос Розп’ятий — то Божа Сила і Божа Мудрість» (1 Кор. 1, 24).
Христовий хрест сьогодні по всіх закутках землі. Не здолали його вирвати із землі, із золотих бань церков, з орнаментики і прикрас, не заступило його ніяке людське знамено, ні символ, а як на якийсь час тут і там коротко заслонило чи заступило його, скоро з ганьбою провалилось у безодні історії. Христове знамено терпіння, смерти і перемоги за гріхи світу стало раз назавжди переможеним. Таким Христос нам його лишив, і воно не пропаде, як і Його слова життя вічного. Велике диво, що безбожники у своїм засліпленні цього не бачать. Христос лишив нам свій хрест таким символом, що терпіння, страждання, переслідуваня, гоніння, мученицькі смерті не є для нас, християн, пострахом, ганьбою, поразкою, кінцем, а перемогою, славою і честю. Мученики у християн є славою і честю вінчані. Перші християни хотіли з Христом терпіти і вмирати і йшли на страту, гинули в зубах звірів з піснею на устах і молитвою, знаючи, що переходять тільки хвилеві страсті і Голготу з Господом, щоб одержати обітницю воскресення. Св. Петро, що зазнав також смерти на хресті, писав до своїх вірних: «Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами» (1 Петр. 2, 21).
Христові страсті, терпіння, хрест стали для нас відзначеням, ними ми Йому стаємо подібними. Ми з Ним несемо хрест, з Ним і перемагаємо. Кров мучеників, як казав св. Ігнатій, стає посівом для великого Христового жнива, не безводною і мертвою пустинею. Перші християни раділи, коли могли терпіти імени Христового ради.
Так дивився на Христові страсті св. Павло і так переживав свої хрести, а мав їх багато. В листі до Колосян має він таке дивне речення: «Тепер я радію стражданнями за вас і доповняю на моїм тілі те, чого бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол. 1, 24). Дивні слова! Св. Павло каже, що він продовжує Христові страсті у своїм тілі, немов би їх доповняючи, немов би щось ще бракувало. Чи це можливе, як це розуміти? Часто в житті великих людей трапляється, що вони щось з трудом здобудуть, але потім з такими ж труднощами і боротьбою, з жертвами мусять своє діло утривалювати чи застосувати з болючими перешкодами. Подібність з Христовим ділом велика. Христос здобув на хресті перемогу над гріхом і смертю, але поширювання Христового царства, слова і благовісті вимагає труду, жертв, а й мучеництва. Нагадаймо смерть св. Йосафата за з’єдинення. По його мученицькій смерті частина ворожих настроїв зникла, його вбивники билися в груди в каятті, запеклі вороги навертались. Це було те Йосафатове доповнення Христових страстей, про що говорить св. Павло. Без таких жертв не була б відома Христова жертва ні на однім місці. Щоб хтось щасливо жив, потрібно зложити багато жертв. Це роблять батьки для їх дітей, це роблять науковці, це роблять вояки, що гинуть за батьківщину. Це роблять християни, щоб Христос приніс своє спасення для душ і народів.
Як змінив, Христос вартість терпіння і хреста! «Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне». «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити і виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте і веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мат. 5, 11-12). Мученик по-грецьки — то свідок, свідок Христовий. Для нас це відзначення, честь і слава, бо рани Христові, які носимо терпіннями, то свідчення для і про Христа, то свідчення про правду. То знак, що стоїмо за якусь велику правду, якої світ боїться.
Ледачого, пустого, безпринципового, байдужого, безідейного — хто буде переслідувати? Християнин, що не буде стосувати своїх засад в житті зі страху, не буде їх боронити, не схоче, щоб Церква-Христос вчили, провадили і освячували людей, — не буде переслідуваний. Християни, що не будуть ісповідувати Христа перед лицем всіх людей, що не житимуть з Христом, — не будуть переслідувані. Яка їм честь за це? Христос сказав, що не визнає їх також, що відречеться їх.
Наша Церква в Україні сьогодні носить Христові рани на собі. Вона проходить свою Голготу. Вона доповняє те, що бракує Христовим страстям у Його Церкві. Вона є свідком перед світом, що Христос помер за спасення світу і воскрес, щоб володіти, і володінню Його не буде кінця. Для нашої Церкви сучасні дні — це страсний тиждень з Христом. Несімо з вірою св. Павла ці Христові рани і страждання. Переживаймо наш страсний тиждень враз з Христом. Це відзначення. Скажім зі св. священномучеником Полікарпом: «Наслідуймо Христа в Його терпіннях, і коли ми терпимо імени Його ради, прославляймо Його, бо це є приклад, що його Він нам дав сам і то є те, в що ми повірили».
Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святе Воскресення Твоє славимо!
