Релігійні чвари на Україні мають багатовікову історію. І як прикро: сьогодні знову нас роз’єднують питання, якими клекотів світ за Ярослава Мудрого. Справжнє ж лихо нашого народу в тому, що його пошматували церковні антагонізми чужих нам світів — між Візантією і Римом, між Москвою і Ватиканом. Ця чужа спадщина, цей чужий нарив на організмі українського народу отруює нашу психіку, задурманює наші голови, підбурює до братовбивчої священної війни. Невже великий майстер життя, яким споконвіку виступала історія, не зумів нас переконати, що там, «де б’ються двоє, користає третій». Ніде правди діти, вікова гризня між православними та греко-католиками на терені України-Руси розв’язує руки для Москви, яка звикла загрібати жар чужими руками і яку, само собою розуміється, ревні прихильники великоруської церковної імперіяльної політики ще від часів самозванця Івана Грозного іменують «третім Римом». Ні один народ у світі так не терпить від роз’єднання Церков, як українці.
До XI століття Христова наука була єдиною як для римлянина, так і для грека. На перших сімох Вселенських Соборах панувала атмосфера християнської злагоди та любови до ближнього. А далі Східня Церква відмовилася брати участь у Вселенських Соборах, окрім Фльорентійського. І тому не визнає тих правд і тлумачень, якими збагатили книгу життя і пошуків Христової істини наступні Вселенські Собори другого тисячоліття.
Не нам, мирянам, «козацьким богословам», за висловом Грушевського, стверджувати або заперечувати чи, скажімо, Святий Дух походить від Сина, чи Папа Римський повинен мати примат судовластя над єпископами, чи, навпаки, бути рівним їм всім. Бо тим самим можна влізти у такі теологічні нетрі, з яких до цього часу не вибралося людство. Однак, далеко не байдуже мені, як довго наш народ перебуватиме в обіймах довголітньої неволі і під чарами клятого московського зілля, яке з легкої руки богословів «третього Риму» називається «віровідступництвом». Москва, як чорт ладану, боїться з’єдинення Церков, бо це означатиме крах останньої в світі імперії. А те, що російські церковні шовіністи йменують «вероотступничеством», насправді є універсальним «віровдосконаленням». Хіба не ці блудні вівці мав на увазі Христос-Спаситель, коли сказав: «Маю й інші вівці, що належать до цього стада, та треба привести їх до мене. І почують мій голос, і буде одне стадо і один пастир». У цій притчі стадо овець символізує ідеал єдиної, святої вселенської й апостольської Церкви, зображає послух доброму пастирю.
Отож, хто ті вівці, що поза тим стадом? Очевидно, ті, які на якомусь відтинку часу відбилися від основної отари. Немає сумніву, ці блудні вівці є вірними Христа і їм бракує прозріння аби пристрасти до свого стада вірних. Бо «поза Вселенською Церквою, — як казав Слуга Божий Андрей Шептицький, — нема спасення».
Сам Господь Бог благословив на цю місію український народ, покровителем якого є святий апостол Андрій Первозванний, рідний брат святого первоверховного апостола Петра. У цій братній злуці представників обох конфронтуючих конфесій на прийдешньому Вселенському Соборі буде покладено край християнському розбрату, сповниться бажання Христа-Спасителя про єдине лоно Церкви.
Автокефальна Православна Церква на Україні не є фальшива Христова віра, а всього-навсього неповна. І не може бути запереченням віри Вселенської Церкви. Тому грунт для об’єднання нез’єдинених українців з українцями вселенської віри є благодатним, Христом освяченим і неминуче дасть багаті врожайні плоди на увесь світ. Треба тільки, щоб православні визнали розвинення Божого слова Соборами цього тисячоліття, щоб звільнитися від мертвих догм і застою в церковній науці, а також справжньої єресі неканонічних інституцій, і стали на шлях з’єднання Церков, чого вимагають усі розумні українці, патріоти своєї Батьківщини. Як відомо, більшість українців належить до православної віри, і кому, як не їм, судилося першими зламати свої душі, аби не дивитися на Христове вчення очима чужих нам північних сусідів, очима окупантів, а осмислити все з позицій тверезого глузду і Божого Заповіту «щоб усі були одно…».
«Нашим братам на Великій Україні треба одверто і щиро говорити, що вважаємо їхню Церкву за частину Вселенської Церкви, насильством переможців відірвану від пня Вселенської Церкви. Тим то належать вони до тих, про яких Христос сказав: «маю й інші вівці…» (Митр. А. Шептицький).
Тому не без перебільшення скажу, що велике нещастя, а доречніше буде сказати, трагедія українського народу полягає в тому, що міжконфесійні чвари, які, по своїй суті, історично пережили себе, втратили актуальність і зродилися на конфлікті чужих нам світів, упродовж віків розпалює методами нагайки і пряника столиця духовного насилля — Москва. Руська Православна Церква скомпромітувала себе в очах народів світу ще задовго до ґратуляцій тирану Сталіну, який загнав у холодну могилу мільйони християн. Скориставшись упадком Царгороду, Іван Грозний підступним обманом здобув собі титул царя, а зречення влади з боку колишніх духовних наставників спричинилося до створення російського патріярхату. Підступ, хитрощі самозванство — ось такими незаконними методами добивалися російські церковні можновладці корони московського патріярхату. А підпорядкування духовного керівництва православ’я священному Петербурзькому Синоду, неканонічній інституції, яка узурпувала собі найвищі пастирські права,— це одвертий глум над святою Христовою наукою. Та й сатанинське співробітництво руського православ’я з безбожниками-більшовиками, спираючись на тезу, що «всяка влада від Бога», затаврувало цю Церкву як таку, яка робила неодноразові спроби спокусити віруючих до поклоніння дияволу, замість молитися до Всевишнього Бога.
Першенство Божих законів над світськими — це головна перевага вселенської віри над православною. Куций світогляд останніх виявляється ще й у тому, що всупереч заповіту Христа, в якому він благає Отця Небесного про єдність своїх апостолів та про єдність усіх, хто в Христа повірує, православні вбивають клин у політику порозуміння християн цивілізованого світу. Невже їх найвищі пастирі не усвідомлюють, що виявом справжнього християнського патріотизму буде злука в науці Церкви, бо Христос заснував для спасіння людства тільки одну правдиву Церкву, а не кілька. Протестанти, наприклад, зберігають не всі Христом запроваджені Таїнства, приймають тільки святе Письмо, а в усьому іншому дотримуються довільної інтерпретації. І православним, які в пізнанні Христового вчення ступили на шлях завмирання, і протестантам, які занадто «творчо» шукають Христової істини, а на ділі заводять нас Бог-зна-де, бракує як повноти у вірі, так і чистоти у благочесті. А досягти цього можна, визнавши вселенську віру та верховний провід Римського Престолу, який осідає в Апостольській Столиці первоверховного апостола Петра, якому за Біблійним вченням сам Господь Бог вручив ключі від єдиної і правдивої Церкви або просто Церкви. Однак Москва у своїх імперіяльних суперечках, злісно перекрутивши правди і Христові заповіді, ладна вкинути європейські народи у вир нових хрестових війн, масового кровопролиття, аби тільки не допустити християнського замирення. Тому, якщо ми здатні виректися московського духа, то віками сліпий і глухий християнин Великої України враз стане не тільки зрячим, сповненим високого чуття, але й глибоко мислячою людиною, сувереном своєї волі.
Великий Миротворець, Благовісник єдности, Слуга Божий Андрей Шептицький закликав християн різних віросповідань до з’єднання: «Якщо різні християнські Церкви в Україні мають виконати своє завдання, дати українському народові єдність, вони мусять позбутися цього духа розколу і ненависти…». Мусимо зробити все, що можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супорти братів».
Сьогоднішня релігійна ситуація на Україні чимось нагадує ту, яка вже була наприкінці VІ століття. Тоді виникла перша передумова до християнського замирення — укладення Берестейської Унії. Як вислід, нове віросповідування українців уособила в собі Греко-католицька Церква. Зберігаючи всі передання і звичаї в обрядах, в літургічній мові і церковній дисципліні, ця частина українців визнає вселенську віру і зверхництво намісника Римського Престолу. Другою сходинкою на шляху здійснення Божого пляну має бути Акт злуки православних і католиків під лоном однієї Соборної Церкви. До речі, ця ідея не нова, ще богослов Мелетій Смотрицький був рішучим поборником втілення цього замислу. На його думку, існує шість головних, але не суттєвих розходжень у християнській науці, так, просто словесна еквілібристика. Митрополит Шептицький пов’язував єдність людства з єдністю Христової Церкви на всіх материках світу.
Міжвіроісповідні зустрічі і розмови українських ієрархів кінця XX століття повинні зупинити руїну на церковно-релігійному відтинку, відродити найстаршу і матірну Митрополію древнього Києва, яка б не була шкідлива національним потребам українців. Релігійний мир на українській землі повністю залежатиме від доброї волі і бажання розв’язати по-Божому проблеми нашого народу — особисто від князя Греко-католицької Церкви Блаженнішого кардинала Любачівського та Блаженнішого Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава. Ці обидва патріярхи один з осідком у Києві, другий з осідком у Львові, мали б найближчим часом сісти за стіл переговорів і шляхом поступок, на які їм совість дозволить, протягнути руку один одному до помирення і врятувати український народ від національної загибелі. А для цього потрібно вбити в собі психіку раба, піднятися вище чужих і ворожих сил єдиної Христової віри. А тоді вже не матиме суттєвого значення, хто очолить Всеукраїнський Патріярхат в злуці з Вселенською Церквою — владика Любачівський чи владика Мстислав.
Не можна не зворушуватися пророчою візією майбутнього Святця із Свято-Юрської гори: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві… Київський митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єднаний із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався б його верховній владі…».
Повна злука греко-католиків і православних на українській землі напередодні третього тисячоліття — це останній шанс на єдність віками роз’єднаного народу.
І хай Господь Бог нам допомагає!
В. Цвєтков, редактор міжрегіонального вісника УРП «Соборність»,
головний редактор журналу «Голос Галичини»
