До багатьох, навіть дуже вагомих і високих речей та справ, так привикаємо, що й не зауважуємо їхньої вагомости і вартости та значення в нашому житті. Речі ці і справи є головно духовного характеру, бо матеріяльні легше даються спостерігати. Для прикладу. Наша приналежність до громади й активна участь у її житті нам буденніє, і ми часто журимося дуже тим, що щось в цім громадськім житті слабне чи заникає. Привикаємо.
Привикаємо навіть до тільки пустої критики про те. Або — небезпека курення чи пиття алькоголю теж нераз нам буденніє так, що звикаємо і до грізних лікарських пересторог і нам видається, що ці нерозумні звички нам «добре роблять»… Або потреба читати різну літературу майже не спостерігається; наші видавництва друкують чимало, але читачів обмаль. Можна б так багато вичислити. Але в релігійному житті чи не найбільше є справ, яких вартість ми не спостерігаємо, про них забуваємо і до нашого недбальства в них ми привикли і недбальство, незнання чи й холодна байдужість до них перемінились у звичку і майже в якесь дивовижне правило. Такою є найбільша наша духовна цінність, яку маємо від Христа, — Пресвята Евхаристія, Христос, що остався серед нас, як Жертва за нас і як таїнственна для нас Пожива, яку одержуємо у св. Літургії.
Центром нашого релігійного і духовного життя є Христос, є Його дійсна присутність між нами під видами хліба й вина та св. Літургія або, як популярно кажемо — Служба Божа, в якій беремо обов’язково участь у неділі й свята. Та участь є навіть видимим знаком нашої приналежности до Христової громади — Церкви і коли хто перестав брати участь у Літургії, знаємо, що він залишив Церкву і віру і пішов куди інде. Не значить, що це є математичне правило. Ні. Навіть ті, що їх не бачимо цілий рік в церкві в неділі і свята, відчувають цей обов’язок і свою приналежність до Церкви бодай раз або два рази в рік — Великдень і Різдво!
І велика частина вірних тоді щасливо усміхається на вид не виданих довго гостей і з вдоволенням говорять: «Річники були сьогодні всі…». Я їх, як душпастир, шанував за те (тих «річників»!). За те, що вони знали й відчували, що на Великдень і на Різдво вони мають бути разом у Христовій громаді, хоч, може, нераз серед глумливих усміхів своїх сусідів. Коли спитаєте їх, чому вони не щонеділі так, вони не могли дати відповіді й подати причини; може, мали їх, але соромились чомусь про них говорити, може, не вміли про них сміливо сказати… Але про важний обов’язок знали, а головно про свою приналежність до Церкви і Христа. їх треба розуміти і не влазити в їхню душу… Наші люди по різних поселеннях не дивились на них холодно, а вітали їх весело біля церкви раз чи два рази в рік! І до цього привикаємо…
Але погляньмо на нашу нормальну участь у св. Літургії кожної неділі й свят чи при інших нагодах. Ідемо на ці Служби радо, з обов’язку і духовної потреби, як не підемо з якоїсь причини, чуємо в душі порожнечу в такі святочні дні, і це дуже гарний знак нашої релігійности, побожности й нашої приналежности до Христової громади. І, Богу дякувати, в порівнянні з іншими народами, наша участь у св. Літургіях є у високому відсоткові. (В Італії — ледве 20%). Хоч винятками є деякі поселення, де наші страти великі.
Існує, однак, одна поважна увага. Христос установив Таїнство Евхаристії на своїй останній Вечері пару годин перед своїми терпіннями за гріхи світу. Сталось це Його словами до хліба: «Беріть, їжте, це є моє тіло», а потім до чаші з вином: «Пийте з неї всі, бо це моя кров Завіту, яка за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26, 26-28). На другий день, в п’ятницю, Христос це вчинить на хресті, приносячи себе в жертву. По Його Вознесенні християнські громади повторяли цей таїнственний Чин останньої Вечері згідно з Христовим бажанням: «Це чиніть на мій спомин» (Лк. 22, 19). Перші християнські громади збиралися на цей священний Чин, і це була свята і преважлива хвилина в житті кожного християнина, і звали її тоді «ломання хліба». Всі присутні приступали до тієї Таїнственної Вечері і принимали Христове Тіло і Кров у т.зв. Причасті. То був обов’язок присутніх учасників того таїнственного «ломання хліба», і диякони носили цю Христову Поживу — Евхаристію для хворих чи інших вірних, які не могли бути присутні.
До причастя, згідно зі словами св. Юстина мученика (+ 165) «ніхто не мав права приступити, тільки ті, хто вірили в науку (Христову), хто отримав Хрещення, прощення гріхів і пакибитія, і ті, що живуть у послузі Христовим заповідям». До причастя в старину принимали і немовлят. Основна вимога до Причастя постійно була чиста душа, оновлена покаянням і прощенням гріхів у Сповіді з розрішенням. На заклик священика: «Зі страхом Божим і вірою приступіть», — приступала вся присутня Христова громада. Не приступали тільки ті, що були недостойні, тобто з тяжким гріхом на душі. Св. Іван Золотоустий ганить гостро тих, що в грішному стані важились приступити до св. Причастя. Він казав: «Я спостерігаю багатьох, що принимають Христове Тіло без застанови і цілковито ризикуючи, більше зі звички, як за правилом, з думкою і застановою… Як ти будеш стояти перед судом Христовим, ти, що важишся дотикатись Його Тіла брудними руками й устами? Ти важишся цілувати Володаря нечистим віддихом і ти важишся цілувати Царя неба нечистою і гидкою душею? То найбільша зневага, яку можна Йому вчинити» (3 гом. з листа до Єфесян). Іван Золотоустий має знамениті слова остороги до тих, що негідно приступають до святих Таїн.
Ці думки і засади є ясні. Не можу ж піти на обід до того, кого я важко образив і тим перестав бути його приятелем. Коли помиримося, щасливою буде наша гостина. Дві речі, отже, є важними: обов’язок брати участь у Тайні Евхаристії і принимати Христа у св. Причасті і рівночасно великий обов’язок чинити це з чистою душею, без тяжкого гріха, в повнім мирі і любові до Господа. Обидва обов’язки є ясні і зрозумілі. На жаль, на заклик приступати до Христової Таїнственної Вечері в багатьох громадах відзивається на цей заклик тільки пару дітей, кілька бабусь, а велика кількість душ відкидають те велике запрошення. А буває, що й зовсім ніхто не приступає… В нас, українців — це помітна практика. В латинян багатьох народів приємно спостерігати, як багато, майже всі присутні приступають до Причастя. У нас, в Україні, як і багато років на чужині по війні, на заклик священика: «Приступіть», — ніхто не приступає! Священик, майже застиджений і схвильований, вертається до престолу. Що йому сказати Христові? Прикра для Христа відповідь, а, однак, так є. Виглядає, що замало про те вчимо, виглядає, що і дивною є наша побожність, якась боязлива, несмілива, а може неграмотна?
Не перечимо, а таки є такий у нас звичай. Боїмось Пресвятої Евхаристії, боїмось Христової Вечері, хоч так чисельно на цю Вечерю-Жертву приходимо. Що сказала б уся родина, коли запрошений гість на великий обід ані крихітки не з’їв би нічого, ніякої страви не торкнув би і від припрошувань відмовлявся б? Господиня була б до краю збентежена і сумна. Чому не хотів нічого бодай покуштувати? Потім наодинці з чоловіком може б зі смутком сказала: «Більше його не проси до нас…».
Не беруся от так зпроста тільки докоряти. Є в цій святій справі на перешкоді дуже хибне поняття в нас: Евхаристію (Причастя) можна прийняти тільки по Сповіді. Не було Сповіді, нема Причастя. Деякі священики в Україні, поки вложити в уста Причастя, питають незнайомого: «А ти сповідався?» (А що, як з цього питання вив’язалась би дискусія в такому моменті!.. Якось воно недоречно!).
Та коли вже аж така дивна акуратність чому не зробити цього перед Літургією відповідним поясненням про вагу і потребу чистого сумління перед св. Причастям. Але робити це кожної неділі постійно, перед кожною Службою Божою? Звідки це пішло, що наші люди розуміють, що два Таїнства — Сповіді й Причастя ідуть все разом впарі? Висповідатись, запричаститись зараз і знову чекати довгий час на подібну нагоду…
Буває, і це правда, і я подібний випадок бачив, що мама в незаконнім цивільнім шлюбі, в додатку зі сумнівним Хрещенням зі синком зовсім нехрещеним приступають до Причастя, не знаючи навіть, що це! Але звернення уваги до Літургії з поученням направляє все. Причина: бачить, що «всі те роблять», чому й собі цього не робити… В Україні тепер це може бути частий випадок! Ще часто в нас чомусь думають, що часте св. Причастя — то латинська практика! То практика первісної Церкви, і латиняни в минулому були її занедбали, як і ми на Сході. То практика, якої хоче Христос, а через «жестокосердіє наше» ця практика в історії натрапила на різні небезпеки, недбальства і наше незрозуміння. (В нас зачасто буває якась алергія на якусь практику, коли нам видається, що вона латинська!).
Твориться дивний парадокс, ніби на здорових принципах: до Причастя треба приступати без тяжкого гріха в душі; тяжкий гріх усувається покаянням і Сповіддю; до Причастя не можу знову приступати, бо не сповідався, а не сповідався, бо не чинив тяжкого гріха («не маю з чим іти до Сповіді»…); а без Сповіді не можу приступити до Причастя… Твориться колесо-круг-нісенітниця у висліді, бо одне кільчатко в цім ланцюгу є зі соломи…
Як воно у практиці виглядає: відбули діти перше св. Причастя (сім-вісім років дітям). Відбулася велика при тому парада, і матері чулись в сьомому небі, хоч самі зі своїми дітьми до Сповіді й Причастя не приступали. На наступний день знову якесь свято, і священик просить їх приступити до св. Причастя знову, будуть же всі в церкві. А вони приходять і до Причастя не приступають. Вчинили тяжкий гріх за 24 години тії діти? Ні! Що ж тоді? «Мама казала, що треба приступити до Сповіді». Вислід: ні Сповіді, ні св. Причастя. Те саме зі старшими багатьма особами. Виглядає, коли ніхто не приступає до св. Причастя — всі в тяжкім грісі! (За такою строгою логікою…).
Коли спитати про те «чому», почуєте щирі, але ніякі виправдування, з яких нічого не зрозумієте, а відкриєте лише або хибну і недостатню науку про св. Причастя або цілковитий брак такої науки. І через таке прикре непорозуміння стільки людей багатьма роками відкидають Христове запрошення приступити до Його спасенної Вечері-Жертви. Які ж великі духовні страти терпимо через те і цього навіть не бачимо…
Думаю, що таки причиною цієї нашої духовної слабкости є недостатня наука про Пресвяту Евхаристію. Також: слабо або й ніяк поставлені й пояснені правильні вимоги до св. Причастя: з тяжким гріхом до Причастя — ні! Причастя тільки по Сповіді! Тут не слово «тільки» зле поставлене, і створено заповідь зовсім подібно як в раю диявол збільшив Божу заповідь: «не їсти ні з якого дерева, що в саді» (Бут. З, 1), а Ева ще й додала: «ані не доторкайтесь!».
Але ще не кінець цій поважній справі. Тому, що не всі розуміють різницю між тяжким гріхом (позбавляє душу освятної благодаті!) і легким-повседневним (не позбавляє освятної благодаті) і на тій різниці не настоюють, бо може створитись думка, що всі гріхи легкі, а створюється думка, що всі гріхи тяжкі — отже, нехай буде це останнє для певности, що Причастя не буде святотатське. Краще, отже, узагальнити засадою — що Причастя тільки по Сповіді.
Бачиться, що вислід такої недокладної науки є жалюгідний: не приступають часто до Причастя, те саме зі Сповіддю-каяттям і те саме у близькій хвилині смерти. Не привик ціле життя жити в тісній і частій злуці з Христом. Якщо хтось конечно (хоч і неправильно!) приписує часте Причастя як латинську практику, то треба признати, що це є незвичайно шляхетна, благодатна і практична виховна практика, яку варто мати в духовному житті!
Не є теж оправданням, що рідкісне (інакше годі назвати) св. Причастя є знаком великої пошани до Евхаристійного Христа. То є хибна пошана! З неї вдоволений може бути хіба тільки диявол. Була така в ХVІІІ ст. на Заході єретична наука (звалась янсенізмом від прізвища голляндського богослова Янсена (+ 1638), що хотіла впровадити пересадні строгості в духовному житті, включно з твердженням, що Христос за всіх людей не помер, що дехто з нас цілковито зіпсутий до неможливости поправи і якоїсь близькости до Христа…
Сто років боролася Церква з тією нісенітницею, яка, виглядає, в якійсь формі може дісталась до нас (враз із протестантизмом і кальвінізмом) і віддалила нас від Причастя і вимагає постійного принимання двох Таїнств разом — Сповіді і Причастя. На Сході почитання Пресв. Евхаристії було високе у літургічних різних формах, до Причастя закликалось вірних бодай п’ять разів у році (не раз!) в часі великих празників, Літургія Передшеосвячених Дарів — то приклад великої поваги до Пресв. Евхаристії на Сході і при тім є ця Літургія постійною пригадкою в часі великого посту про Причастя і життя з Евхаристійним Христом.
Нісенітниці говорить той, хто каже, що в Східніх Церквах немає «побожности» до Евхаристії. Коли були часи, коли дійсно тая побожність занепала, то в такій самій формі вона занепадала і на Заході, і тут вони мусіли видумувати різні способи, щоб тую побожність виховувати, коли в східніх Літургіях такі засоби були, але ми не вміли або не хотіли їх вживати і їх належно розуміти. Латиняни є практичні.
Коротко ще раз: до Причастя потрібна чиста душа-сумління у благодаті й покаянні, як це лиш тільки при помочі благодаті можемо вчинити своїм праведним життям і бажанням жити, як хоче Господь. І все це скріплює і творить у нашій душі часте св. Причастя! Власними силами благодаті в душу не спровадимо! Причастя є джерелом великих надприродніх сил у нашій душі.
Подумаймо про те уважно. Просім пояснень у о. пароха в наших сумнівах, а парохи нехай провірять свою богословію, катехитів-мирян повчім про правильне розуміння величезної вартости Причастя у житті дітей і старших людей, молоді. Коли відчужимо дітей і молодь в дитинстві від св. Причастя, вони виростуть без приязні з Христом, Христос буде для них тільки чужинецький Вчитель, якого можна слухати і не слухати, а Причастя виховує, щоб з Христом жити і те життя воно в душу дає! Заохочуймо до частого, щоденного навіть св. Причастя, як це практикують священики і монахи, а не тільки раз у рік. Така рік-річна практика є дивовижною і не є ніяк пошаною до Евхаристійного Христа. Перестерігаймо очевидно перед грішними і небезпечними надужиттями принимання св. Причастя словами св. Павла: «Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний супроти Тіла і Крови Господньої» (1 Кор. 11, 27). І слова Господа: «Істинно, істинно кажу вам: як не їстимете Тіла Сина Чоловічого й не питимете Його Крови, не матимете життя в собі. Хто їсть моє тіло і п’є мою кров, той живе життям вічним і я воскрешу його в останній день» (Ів. 6, 53-54).
Виховання до частого св. Причастя не є легке, вимагає дбайливої катехизи, постійности, терпеливости і довшого часу. Починати треба від дітей і добре підготованого першого Причастя. В нас тепер в Україні багато в тому незнання. Приводять дитину до першої Сповіді і до Причастя цілковито без всякого приготування, думаючи, що коли вона вміє вже молитись, це вистачає… Дитина приступає до Сповіді і потім до Причастя і нічого не знає, що це таке!!! Так не вільно робити і одне треба тямити: підготовка до тих двох незвичайно важких Таїнств має бути солідна, детальна і глибока, достосована до психіки і знань дитини і старших, коли вони вперше ці Таїнства принимають. Тут не може бути нічого «більш-менш». Священик і катехит-катехитка бере на себе велику і страшну відповідальність, коли приготовляє дітей до першої Сповіді й першого св. Причастя. Від тієї підготовки залежатиме потім ціле життя благодатна практика тих Таїнств. Можемо статись співвинуватцями у грішних недбальствах і святотатствах у тих осіб, яких до тих великих Таїнств Божої любови приготовляємо на ціле їхнє життя.
Громаду, молодь і старших виховувати до життя з Пресв. Евхаристією дуже добре у парафіяльних братствах, товариствах та інших релігійних організаціях. їх треба творити, організовувати й робити все можливе, щоб вони були не братствами на папері і для статистик, а щоб у них виховувалося релігійне творче життя зі світлом євангелії і Христовою таїнственною Поживою — Евхаристією.
о. І. Музичка
