Під повищим заголовком появилась стаття в Радянській Україні, за 10 грудня 1978 p., яку передруковуємо з деякими не суттєвими скороченнями.
Читаючи статтю, мимо волі насувається незаперечна істина, що справді, адові сили не будуть спроможні перемогти Христової Церкви. Чи хіба ж нижче передрукована стаття не є доказом цього? Байдуже з якою настановою і пляном поміщували, чи давали дозвіл на поміщення цієї статті кадебівські цензори, але фактом залишається, що на протязі 60 років поборювання релігії в СССР і інших комуністичних державах, більшовикам не вдалося викорінити релігію серед народних мас і заперечити існування Бога. В останніх роках, чи можна сказати одної декади років виразно помітний зворот народніх мас до релігії, до віри в Бога. До речі, тут вже не потрібно навіть послуговуватись самвидавними матеріялами, бо вже сама офіційна преса є приневолена про те писати. Щось атеїстичні вчення, якщо їх можна назвати вченням не переконують народніх мас. Добре знаємо, що плеканий під всіма оглядами атеїзм в СССР і для розпорядимости якого існують державні фонди й допомога не спроможні собі дати ради з релігією, вірою в Бога. Народ вже переконався до чого допровадив атеїстичний комунізм і тому зараз існує великий зворот до віри в Бога, до релігії. Вони, себто атеїстичні пропагандисти жалуються, що не проводиться відповідна усвідомлююча атеїстична праця, на яку держава видає астрономічні суми грошей. За те краще стоїть протилежна сторона, ті що є віруючими. До цього слід додати, що фактично релігійне життя в більшовицькій дійсності є поза скопками закону і віруючі не мають найменшої допомоги, а навпаки їх за віру арештують і засилають на далекі примусові праці на заслання. Згадаймо відомих о. В. Романюка, відомого бабтистського діяча Вінса, Й. Терелю і низку інших, яких за віру в Бога тяжко карають тюрмою і засланням. Атеїсти за свою працю одержують нагороди, а віруючих судять і карають, але незалежно від цього факту релігія в більшовицькій тюрмі народів зростає, бо Христової Церкви ніхто не в силі подолати.
Редакція
ШMC. Ця абревіатура розшифровується так: шляхова машинна станція. Ідучи в далекі чи близькі краї, вслухаючися в перестук вагонних коліс, ми, пасажири, як правило, не задумуємось над тим, хто, коли і як ремонтує, модернізує, тримає в ідеальному порядку нескінченне сталеве полотно. Це роблять саме вони, працівники шляхових машинних станцій.
Не дивно що на ШМС-136 юнаки й дівчата становлять більшість, Вони легкі на підйом, завзяті у праці, їх не дуже бентежать побутові незручності, яких немало. Їхнє життя в найточнішому значенні цього слова — завжди на колесах, бо навіть за квартири для більшості правлять залізничні вагони. Ну і що? Молодь обживається, народжуються нові сім’ї. Здається, нема місця, щоб то в тій, то в тій сім’ї не з’явився новий громадянин Країни Рад.
Ця подія стає радістю для всього колективу будівельників-ремонтників. І ось уже в проході між рядами вагончиків-жителі влаштовують столи. І ось уже запрошують численних друзів, колег, щоб відсвяткувати урочисту подію. І ось уже…
Стривайте. Поки готується чергове свято, зупинімося на мить і прочитаємо листа, який надійшов до редакції з ШМС-136. Тим більше, що він починається саме з того, на чому ми обірвали свою розповідь.
Отже, лаштуються, пишуть автори листа, столи, розкладаються закуски, шикуються пляшки. Оскільки гуляють перед очима всієї громади, то і взяти участь у торжестві може, по суті, кожний член колективу. Ллється вино, виголошуються тости. На якомусь етапі застолля слово бере… хрещена мати. Потім хрещений батько. Молода мати ділиться радістю з присутніми з приводу того, якого красивого хрестика їй удалось дістати для своєї дитини. І всім стає ясно, що вони беруть участь у хрестинах. Ніяковіють активісти, дехто з них навіть робить нерішучу спробу вийти з-за столу. Але тут же піддається умовленням не псувати всім настрою. Свято триває.
Отак у нас і повелося, пишуть автори листа. Один дивиться на другого, молоді люди, в тому числі й комсомольці, ідуть до церкви, хрестять дітей, влаштовують з цієї нагоди бенкети, а партійну, комсомольську організацію це зовсім не хвилює.
Можна одразу сказати, що все в листі вірно.
Зовсім недавно, наприклад, справляла хрестини завідуюча клубом ШМС-136 Тетяна Резник. Поговорити з нею мені невдалося, вона була у від’їзді, але «повне пояснення», чому вони вирішили хрестити дітей дав її чоловік, автогрейферист комсомолець Олександер Резник. Він якраз бавив свого наймолодшого Анатолія (всього у подружжя троє дітей), нікуди не поспішав і зробив спробу «теоретично» обгрунтувати, чому їх потягло в бік церкви, хоч і він, і Тетяна — невіруючі. Підсумувати його виклад можна так. По-перше, вони роблять «як усі». По-друге, обряд хрещення — це давня традиція, від якої не хотілося відступати. Ну і, по-третє, батькам завжди хочеться зробити дітям якнайкраще. А хрещення часом допомагає в житті. У всякому разі від нього ніякої шкоди.
Приблизно так розмірковує і друге подружжя — Запотоцьких. Людмила і Микола (він комсомолець) хрестили трьох своїх дітей, останню, Марину, зовсім недавно. І вони не наважилися «відстати» від сусідів, і їм здається, що хрещення дає дитині «додаткові шанси» в житті. Які? Знову приклади з бабусями й дідусями. Гучне відзначення хрестин влаштував бригадир, один з кращих, як тут вважають, робітників ШМС П. Махотко. Передовикові, як кажуть, допомагали всі, хто міг аж до керівництва ШМС.
Ціла низка хрестин. Комсомольці, активісти, передові, здавалось би, робітники. Люди здебільшого освічені. Молоді, життєрадісні. Люди, що упевнено дивляться вперед. І ось таке. Чим це пояснити?
Комуністи ШМС-136 підвищують свій ідейно-політичний рівень у школі основ марксизму-ленінізму. Що до комсомольців, то вони, вважається, вчаться в економічних гуртках. Правда, визнає секретар парт-бюро В. Шагако, в минулому році заняття не проходили. У цьому році, здається, теж. І подумалося: гурток наукового атеїзму комсомольці станції, очевидно, відвідували б активно, особливо коли б тут ішла мова про те, що всіх хвилює. Ніхто не подумав про створення такого гуртка. От вам приклад неконкретного ведення ідеологічної роботи.
Все це призвело до того, що ШМС-136 стала свого роду епіцентром релігійної обрядності, від якого хвилі досягають ближчих і дальших сіл, самого Мелітополя. Але це, здається, мало турбує товаришів з райкому партії, райкому комсомолу.
Я попросив прокоментувати лист робітників ШМС-136 секретаря райкому комсомолу Т. Білько. Коментар вийшов мало втішний. Особливо в тій частині, де йшлося про програму дій на ближчий час і перспективу. Виявилося, що в райкомі ретельно обліковують випадки релігійних шлюбів, хрещень, взагалі випадки, коли молодь підпадає під вплив церкви. До речі, статистика тривожна. І все ж широкого, комплексного плану поліпшення атеїстичного виховання юні в райкомі немає. «Прямо скажу, — самокритично резюмувала Т. Білько, — ми заслуговуємо на критику».
Бесіда з секретарем райкому партії В. Рульєвим була більш діловою, але і вона не все прояснила. Сторони, як кажуть констатували, що релігійна обрядність у районі надто висока і що подекуди вона зростає що зарадити тут можна тільки продуманою, енергійною і обов’язково творчою виховною роботою. І що такої роботи немає.
Дуже важливо релігійній обрядності протиставити нашу, радянську. Тим часом, у Мелітопольському районі, та й у самому місті, розвитку й утвердженню радянських обрядів приділяють мало уваги. Особливо це стосується урочистої реєстрації новонароджених. Багато про що промовляють цифри, які мені повідомила директор Мелітопольського обрядового салону Л. Чеботар. У цьому році, приміром, працівники салону обслужили 616 весіль і тільки 5(!) свят народження. Чим це пояснити? Нерозробленістю ритуалу, відсутністю багатьох «дрібниць», потрібних для цього, відсутністю спеціяльно устаткованого, добре оздобленого приміщення. Недивно, що чимало молодих батьків повз обрядовий салон ідуть із своїм немовлям до церкви.
Цікавлячись, чим викликана живучість релігійної обрядності в Мелітопольському районі, я часто чув слово «мода». Мовляв, на вінчання, хрестини зараз у молоді мода. Це глибоко невірно. Зате з повною переконливістю можна сказати, що релігійна обрядність найбільш живуча там, де є «мода» на погану виховну роботу, на формалізм, загальні казенні словеса замість вдумливого, душевного спілкування з людьми, яким потрібне спокійне, аргументоване роз’яснення того, чого вони не розуміють. «Мода» на неувагу до молоді, до того, чим вона живе, як вчиться, зростає, розширює свої духовні горизонти. Такій моді — рішучий бій.
В. Десятников,
спец. кор. «Радянської України».
Мелітополь — Новобогданівка.
Проблема хрестика існує в цілому СССР
Може декому видаватись, що проблема ношення хрестика є відірваним явищем в одному ізольованім місці на півдні України. Так воно не є. Сьогодні майже кожний журналіст в більшовицькій дійсності ставить перед собою питання, — чому молоді люди носять хрестики? Цим питанням найбільше затурбовані пропагандисти від атеїзму й комунізму і стараються на всі лади цю проблему пояснювати і де можливо поборювати. Щойно недавно московське радіо у спеціяльній програмі для молоді також передало дискусію на цю тему, себто на тему хрестика. Чому серед молоді стало поширеним явищем носити хрестик? Були ствердження, що серед багатьох, які носять хрестики, правдоподібно є атеїсти і члени комсомолу, а носять хрестики тому, що тепер така «мода». Звідкіля прийшла ця мода по радіо не подано. Можна припустити, що «ця мода» тільки щойно увелась.
Ось переглядаємо Комсомольську Правду за 14 квітня 1976 р. і вже тоді писалось на тему хрестика. В цій газеті дівчина з десятої кляси, член комітету комсомолу в її клясі, написала листа, в якому жалувалась, що багато має щось проти її хрестика, який вона мала під час забави. Комітет комсомолу з приводу цього скликав збори на яких було рішено сконфіскувати хрестика, а її виключити з комсомолу. Дівчина пояснила, що вона собі купила цього хрестика, коли з клясою їздила до Тбілісі (Грузія) і звичайно носила його, як сувенір. До надрукованого листа не було найменшого коментаря. Не було що коментувати. Але все ж таки в листі показана свобода в більшовицькій дійсності, що навіть не можна носити хрестика. Чи хрестик комусь робить якусь кривду? що за це треба виключати з комітету? Але ж побіч цього листа надруковано листа хлопця, який був глибоко зашокований, коли він побачив сімнадцять літну дівчину в церкві. Коли я прийшов ближче до неї, він пише — «її обличчя було зовсім бліде, очі широко відчинені, на її обличчі тільки одинокі уста рухались, спокійно шептали слова молитви. Перестань! Що ти робиш? Я простягнув мою руку і поклав на її рам’я. Вона обернула свою голову і подивилась на мене. Ні, радше вона подивилась крізь мене, якби я був з скла». Цей епізод також є багато вимовним. Можна припускати, що це собі не тільки один випадок, коли треба було про це писати в пресі.
Керманичі від атеїзму і марксизму пояснюють, що серед молодих людей не має віруючих в Бога і звичайно вони не носять хрестика, як символ релігії, а навпаки вони це потребують для пропаганди атеїзму. Хто в це повірить? Тут наведемо молодечу газету з 11 червня 1976 р. «Московський Комсомолець» в якій є стаття «Краса атеїзму», в якій автор А. Андрушін завважив, що дехто з атеїстичних мотивів приходить до переконання, що віра є захоплююча. Але деякі люди починають шукати певної краси в самій вірі… В статті автор не згадує про ношення хрестиків, хоч він публічно бачив, що люди носять хрестики, але їх не запитував чому? Газета в свойому окремому коментарі відповідає, — «це мода». Далі від себе пише і робить паралелю, що це так само, як носити свастику, чи носити довге волося чи одяг, і в тому немає духової вартости.
На цю тему була появилась стаття в 10 номері, за 1976 р. в журналі «Наука і Релігія», де також доводиться, що хрестик не носять, як символ християнства, як символ релігії, але як прикрасу, що має симптом духової відсталости.
Багато різних форм і пресій примінюється для того, щоби молодь відмовити від ношення хрестиків, але немають в цьому великого успіху. Шкільний учитель, атеїст, вже на емеритурі, який живе в колгоспі написав до журнала «Наука і Релігія» в тому ж 10 номері листа: «Мій сусід, поруч моєї хати носить на ланцюжку, поверха на светрі хрестика. Я спитав його — чому ти носиш хрестик? Все ж таки ти є членом Комсомолу.» Він відповів, що це не є хрестик, але сувенір і це не є жадним знеславленням Комсомолу. Його відповіддю здивований — сказав я, «або ти знімеш хрестик, або станеш невартісним членом Комсомолу». Але він дальше продовжав носити хрестик. Можливо військо його поставить на правильну дорогу. Він в скорому часі піде до військової служби.
Боротьба з ношенням хрестиків дальше продовжається. Над Чорним Морем маленькі хрестики вже виходять з «моди», а входять з плястики величини половини долоні. Це роблять люди поза нормальною працею. Якщоб на це не було запотребування то цього не робили б. Значить чомусь є на це попит. Комсомольський комітет зробив збори на які запросив ремісників, щоби продискутувати питання винайдення якогось об’єкту, який би символізував красу любови, щоби в такий спосіб замінити ношення хрестика. Дискусія на тему ношення хрестика дальше продовжається. Вона все і все ще турбує атеїстичних вожаків і ніяк неспроможні собі дати раду з хрестиком.
Дівчина в Одессі нарікала, що завідуючий склепом, де вона працювала просив, щоби вона під час праці не носила хрестика. Вона йому на це відповіла, що має приятельок, які носять хрестики і вони не є віруючі і двоє з них є членами Комсомолу. Що має спільного з цим релігія? Яка і кому з цього шкода в гарному маленькому хрестикові?
Якби більшовицькі атеїсти не пояснювали, але вони не спроможні побороти хрестика, який є символам Христової Церкви, символом любови, бо ради нашого спасення Ісус Христос дав себе розп’яти і померти на хресті. Хрест був, є і залишився символом любови і спасення.
