Рік 1988 особливий в нашій історії. Найважливішою датою цього року — це релігійний та політичний акт, що його довершив князь Київської Руси Володимир Великий — заведення християнства в 988 році. В цьому ювілейному році в українській пресі і видавництвах появилося чимало статтей і книжок, присвячених цій неповторній події.
Заходом видавництва оо. салезіян, Рим-Мюнхен-Фрайбурґ, появилася книжка п.н. «Хрещення, хрест та харизма України», автор о. д-р Іван Ортинський, СДБ. Книжка на крейдяному папері, має 200 сторінок, в тому 5 сторінок бібліографії, 18 розділів, 35 світлин, одна географічна мапа «Київська держава в X-XI ст.». Слово «харизма» грецького походження — означає ім’я, дане надзвичайним духовим даром, уділеним переходово Святим Духом певній групі людей або індивідуально для загального добра Церкви.
На вступі автор подає причину, що спонукало його написати цю книжку: «… бо про Україну дуже мало відомо або ж поняття про неї цілком хибне. Бо Україна була парадоксом і таким вона залишається в очах тих, хто її не збагнув. Проте, аби могти дійсно проникнути в суть нинішньої української дійсности, слід насамперед пізнати минуле України. Бо немає справжньої сучасности, якщо занедбується минуле, і немає справжнього майбутнього для того, хто відкидає теперішню хвилину».
В розділі «Давня історія української землі» автор займається питанням, звідки взялася назва «Русь», а пізніше «Україна». Найбільш правдоподібним є, що назва «Русь» прийшла із скандинавськими вікінгами. Перший раз назва «Русь» зустрічається в 555 році в творі одного письменника Сирії. Назву «Україна» згадується вперше в 1187 році в київському Іпатіївському літописі. Обидві ці назви з’являлися разом. Натомість назва «Росія», «російський», в понятті сучасної «Російської Федеративної Республіки» постала в 1713 році, коли цар Петро І переміг Україну і Швецію під Полтавою 1709 року.
За порадою австрійського цісаря й німецького амбасадора Москва покидає своє ім’я «Московія» й приймає для свого народу й своєї держави назву «Росія». Досі назва «Русь» належала виключно Україні. На основі багатьох документів та свідчень істориків Русь-Україна протиставилася Москві, а ніколи не ототожнювалась з нею. Московська держава не була ніколи ані спадкоємцем, ані наслідником Київської Держави. Саме місто Москва і московське князівство постало в 1147 році. Розділ цей автор закінчує так: «Якщо таке привласнення Москвою історії України й українського народу дає Москві можливість називати себе Росією, Руссю, а московський народ русским або російським і таким чином простягнути руку за чужими народами, чужими країнами й державами, то з другого боку «причіплення» Київської Держави до початків державного й культурного життя московського народу йде на його власну шкоду, бо позбавляє історію московського народу його початків. Шукаючи їх в уявній вигадці Київського періоду, огортається історію московського народу ще більшою темрявою».
В наступних розділах автор присвячує увагу християнізації північних земель Руси-України, тобто Московії. Цю християнізацію переводили українські місіонери. Для москвинів християнська віра була зовсім чужа і незрозуміла, тому вона натрапляла на різкий опір. Багато перших українських місіонерів згинуло мученицькою смертю від місцевого населення. В північній Московії панувала особлива психіка населення, яке було відстале, закостеніле в своїх віруваннях. Щойно згодом, в ХІІ-ХІІІ ст., християнська релігія поширилась на північній території Руси — в Московії.
Послаблення Київської держави та її розклад використовують загарбницькі сусіди, як Польща, Московія і Туреччина, які здобули Візантію в 1453 p., почали чимраз більше займати українські землі. Положення, в якому знайшлася Україна, стало джерелом українського хресного шляху. Україною всі переходили, цією землею всі прагнули володіти. Кожний намагався якнайбільше її пограбувати. Серед нещасть, які котились, на Україну, до найбільш зловісних належить поява турків на Чорному морі. Це вийшло на превелике нещастя України, бо кримські татари, опираючись на Туреччину, стають страшним вампіром України.
З польською займанщиною українських земель посилюється гноблення й закріпачення селян. До побільшення горя України спричинюється сумна доля релігійної боротьби, яка була інтригою Польщі та Москви. В 1589 р. постає московський Патріярхат, а в 1596 р. Берестейська Унія за єдність з Римом. З цією хвилиною починається завзята релігійна боротьба, жертвою якої стає архиєпископ Йосафат Кунцевич, якого 1623 року замордували православні. Згодом його канонізовано як мученика в обороні католицької віри. Таке церковне замішання допомагає Москві підкорити собі Українську Православну Церкву, яку Москва змосковщила, щоб зробити з неї знаряддя московського імперіялізму. Там, де приходить до влади Москва, починається скасування унії й свободи української Церкви. Особливу ненависть виявляють москалі до Української Католицької Церкви.
В 1772 році Західня Україна опинилася під володінням Австрії. Тут обставини для українського народу були багато сприятливіші. В 1783 році засновано у Львові українську католицьку семінарію. В 1808 році відновлено галицьку митрополію. З того часу Західня Україна стає українським П’ємонтом.
З початком XX ст. на митрополичий престол у Львові вступає граф Андрей Шептицький, очолюючи українську Церкву впродовж 43 років (1901-1944). Митрополит Андрей Шептицький стає найбільшою особистістю перед і між двома Світовими війнами. Особливу увагу присвячує митрополит поширенню освіти та поглибленню християнського життя, відновлюючи чин студитів, та заводить нові згромадження ченців і монахинь. Здібних адептів науки й мистецтва посилає на студії закордон. Жертвує все своє родинне майно на користь українського народу. Відвідує українські поселення в різних заокеанських країнах. За його заходом створено перше українське єпископство у США, де першим єпископом стає Владика Сотер Ортинський. Головним післанництвом свого життя митрополит уважає поєднання християн.
Геройським наслідником митр. Шептицького був Йосиф Сліпий, кардинал та народом проголошений патріярх Помісної Української Католицької Церкви. Продовжує діяти в тому самому напрямку, що його попередник, хоч у змінених обставинах. В’язень і каторжник Сибіру протягом 18 років, звільнений за стараннями папи Івана XXIII і видалений з України, прибув до Риму. Двадцять років присвятив для розбудови Помісної Української Католицької Церкви, об’їжджаючи всі поселення української діяспори, збудував собор Св. Софії і заснував Український Католицький Університет у Римі.
Книжка «Хрещення, хрест та харизма України» призначена для широкого кола читачів. Вона висвітлює історію української Церкви і народу, щоб подати читачеві на шляху життя солідну історичну основу.
Цю скромну й далеко невичерпну рецензію можна закінчити словами автора:
«Історичний скривавлений шлях, що ним іде український народ у віки, — це шлях, приречений Богом для творіння, це був і царственний шлях самого Христа на Гол готу. Кров українських мучеників, що гинули і гинуть у безприкладній в історії боротьбі українського народу з шаленими ідеологами нашого часу, — це запорука творчої й апостольської живучости України».
