Розмова кореспондента місячника «Зв’язок» з о. ігуменом Йосифом Романиком, чину василіянів
«Зв’язок»: Про Берестейську Унію, про історію уніятської Церкви у нас написано багато, однак не дуже багато знаємо про її сучасний стан. Отець ігумен є вікарієм Примаса Польщі для вірних греко-католицького обряду на терені північної Польщі. Просимо отця з’ясувати «стан існування» уніятського обряду в Польщі.
Отець Романик: Спочатку мала заввага. Прошу не уживати назви «уніятська Церква», тому що ця назва давно перестала бути актуальною, цю назву вживали тоді, коли творилася унія, коли православна Церква, білоруська й українська, єдналися з католицькою Церквою і з тих причин називано її «уніятською». По чотирьох століттях її існування немає сенсу уживати цю назву. Вона є попросту перестаріла, неактуальна. В Польщі обов’язує назва — «греко-католицька Церква», ця назва постала на терені Австрії за цісаря Йосифа II для відрізнення від римо-католицької Церкви. Варто додати, що по Другій світовій війні наша Церква на еміграції прийняла назву — Українська Католицька Церква.
Сьогодні вірні греко-католицького обряду в Польщі живуть на терені Перемишльської єпархії, що залишилася на терені Польщі, і т.зв. апостольська адміністрація Лемківщини, що постала в 1934 році через відокремлення з Перемишльської єпархії 9 західніх деканатів. Сьогодні ця одиниця існує формально, бо не маємо в Польщі ані своєї ієрархії, ані жодних церковних структур.
Вірні греко-католицького обряду розкинені по всій території Польщі, а насамперед на землях західніх і північних, куди переїхали після переселення: (Вроцлавський, Зеленогірський, Ґоржовський, Кошалінський, Ольштинський деканати) і на південно-східніх (ціла Лемківщина, Перемишльський, Ярославський, Любачівський деканати). Число вірних оцінюємо на 300 тисяч, але докладніше число тяжко усталити.
Питання: Як представляється національний склад?
Відповідь: Наша Церква складається майже з самих українців.
П.: А як є з лемками?
В: Багато людей забуває про те, що це також є українці, це є одне з українських племен. Очевидно вони зберегли певну відмінну культуру, діялект, що формувався під впливом польської мови. Говорити, що лемки — це не є українці, то це так само, якби, наприклад, твердити, що шльонзаки — не поляки.
Як я вже згадав на початку, греко-католицький обряд в Польщі не має своєї ієрархії. Обов’язки опікуна для вірних нашого обряду виконує кожноразово Примас Польщі на особливе поручення Апостольської Столиці. Таку ролю виконував кард. Авґуст Гльонд, після нього кард. Стефан Вишинський, а тепер кард. Юзеф Ґлемп. До помочі у виконуванні цих справ він має двох генеральних вікаріїв. За кард. Вишинського був тільки один вікаріят, натомість кард. Ґлемп поділив адміністрацію нашої Церкви на два вікаріяти. Цей поділ зроблено по лінії адміністрування римо-католицької Церкви. Отже, південний вікаріят охоплює вірних Вроцлавської, Перемишльської метрополії і архиепархію у Любачеві. Північний вікаріят охоплює вірних, що живуть у Ґнєзненській, Познанській, Варшавській метрополіях і єпархію в Ломжі, архиепархію в Бялистоку і єпархію в Доргічені. Генеральним вікарієм Примаса Польщі для вірних греко-католицького обряду на терені південної Польщі є о. мітрат Іван Мартинюк, що має свою резиденцію в Лєґніци, а на терені північної Польщі обов’язки виконую я.
Маємо 76 душпастирських станиць, які обслуговують 50 священиків, а з них 15 монахів — 13 василіян, 1 вербіст і 1 сальваторіянин.
П.: Чи це число священиків, яке отець назвав, відповідає дійсним потребам?
В.: Ні, але останньо ми одержали душпастирів. Крім того, наших богословів виховуємо у двох семінаріях. Одна діє у сфері римо-католицької духовної семінарії у Любліні, а друга — монаша (наші богослови слухають викладів у архиепархіяльній семінарії у Варшаві).
П.: Як стоїть питання навчання наших семінаристів? Відомо, що для деяких предметів, як, наприклад, для літургії, вони мусять мати окремі [відмінні] виклади від семінаристів римо-католицького обряду?
В.: Ці справи полагоджуємо у власному засязі. Зовсім просто наші священики доїжджають раз у тиждень до Любліну, де дають для греко-католицьких семінаристів окремі виклади з таких предметів, як історія Церкви, літургіка і аскетика. В 1984 році у нас було 6 нових священиків — в Римі був висвячений один василіянин, натомість у тому часі, перебуваючи в Перемишлі на візитації в Польщі, Владика Мирослав Марусин висвятив 5 священиків. Під цю пору в Люблині маємо 15 семінаристів, а у Варшаві — 9. Наші священики — це у переважаючій більшості молоді люди. Також серед вірних великий відсоток становить молодь і діти. Це свідчить про те, що наш обряд є обрядом молодих людей.
П.: Чи був випадок, щоб священик латинського обряду перейшов до вас?
В.: Такого випадку ще не було. Вправді зголошувались до нас молоді римо-католики, захоплені нашим обрядом, одначе історичні обтяження, задавнені претенсії не сприяли тому, незалежно від змін, що виникли на краще. Незалежно від цього, прошу Вас, щоб тут працювати, треба знати мову, дух народу, тобто треба з нього вийти. Особа, що прийшла б із зовні, мала б надзвичайно важку ситуацію.
П.: Отець є ігуменом провінції дуже заслуженого чину для католицької Церкви і української культури. Просимо вияснити деякі питання з історії і діяльности Отців-Василіян.
В.: Наш чин починається від св. Василія (379 p.). Теперішню структуру прийнято по Берестейській унії, тоді як перед тим зберігалась така структура, що зобов’язувала на Сході, це значить, що кожний манастир був автономною одиницею, не було спільного правління, зцентралізованої влади. Щойно по Берестейській унії св. Йосафат Кунцевич і митрополит Йосиф Веньямин Рутський перевели реформу Василіянського Чину, надаючи йому правно-адміністраційну структуру, подібну до латинських чинів. Це було правильне рішення. Зреформований чин, достосований до нових обов’язків, взяв на свої плечі боротьбу за унію — її поширення і оборону. Характерно, коли прийшли переслідування, то першим діставалось василіянам.
П.: Чи про ролю, яку відіграв василіянський чин в праці греко-католицької Церкви, може свідчити факт, що більшість єпископів була з числа членів василіянського чину?
В.: Було це так тому, що духовенство в єпархії було жонате, а в східній Церкві зобов’язував припис, що єпископом міг бути тільки нежонатий священик. Василіяни провадили школи, а це їм удавалося не найгірше. До цього треба сказати, що по розв’язанні чину ієзуїтів вони перебрали їхні школи на Білорусі й Україні, і хіба можна завважити — провадили їх добре. Реорганізація чину, що її перевели Владики Кунцевич і Рутський, вийшла на добро не тільки чинові, але й греко-католицькій Церкві. Рештки чину збереглися до 1875 року в п’ятьох манастирях, а саме у Варшаві, Білій Підляській, Люблині, Холмі і в Замості. Найбільше болючим для чину і нашої Церкви було XIX сторіччя. Чин зберігся тільки під австрійською окупацією, хоч хилився до упаду. Однак, в 1882 p., Папа Леон XIII доручив ієзуїтам перепровадити реформу Василіянського Чину, розпочавши її від манастиря у Добромилі. З нього пішла назва «Добромильська реформа». З того часу почався новий зворот у житті чину, наступило його відродження, і чин виконував ті самі завдання, що у ХVІІ чи ХVІІІ століттях. Чин відновив душпастирську, а зокрема проводив місійно-реколекційну і видавничу діяльність. Такий стан тривав до Другої світової війни. Варто згадати, що Львівська провінція василіянського чину нараховувала тоді біля 400 членів. Крім цього, були провінції в Румунії, Мадярщині, Чехо-Словаччині, Канаді, СІІІА, Бразілії… Сьогодні, крім Польщі, маємо провінції в Бразілії, Канаді, США і Арґентіні. Головна Капітула чину знаходиться в Римі.
В Польщі маємо манастир у Варшаві й чернечі доми в Перемишлі, Венґожеве, Колобжеґу і Старґадзе. Маємо 23 членів. Провадимо душпастирську і реколекційно-місійну діяльність.
П.: А як виглядає у Вас справа целібату? Одночасно просимо подати хоча б загальну характеристику літургії.
В.: Загально в східніх церквах целібат не зобов’язує. Однак, на початку XX століття єп. Хомишин в Станиславівській епархії греко-католицької Церкви почав впроваджувати целібат. Після Першої світової війни його слідами пішов перемишльський єп. Йосафат Коциловський, а в тридцятих роках Митрополит Шептицький впровадив целібату Львівській архиепархії.* Тепер в греко-католицькому обряді в Польщі целібат є обов’язковий.
Якщо йдеться про літургію, то знаменним є те, що в ній всі вірні беруть активну участь. Кожний, хто ввійде до греко-католицької церкви, зверне увагу на те, що в церкві всі люди співають. Це дає вірним можливість краще і глибше переживати таємницю Святої Трійці, воскресіння Господнього. В нашій літургії покладений наголос на почитання особи Божої Матері. Всі єктенії, що входять в склад літургії, кінчаються проханням до Матері Божої. Завдяки тому є виразно помітна її участь в ділі спасіння.
П.: Чи греко-католицька літургія є така сама, як в православній Церкві?
В.: Літургічні тексти маємо ті самі, православні догматичні проблеми є дещо інші. Візьмім хоч би проблему освячення. Між іншим, православні твердять, що переміна стається щойно після епіклезій, однак слів освячення так виразно не наголошують. В нашому обряді ми признаємо, що освячення стається на підставі слів Ісуса Христа, тому ці слова в нашому обряді дуже величаво співаємо.
Служба Божа в нас відправляється на старослов’янській мові, тільки деякі частини, як читання апостола, Євангеліє, проповідь, Вірую, молитва перед св. Причастям і «Отче наш» — по-українському. Ці частини Літургії в українській мові прийняли ми після Собору Ватиканського II. В Америці навіть ціла Служба Божа відправляється в українській мові. Ми цього не робимо передусім для того, що мова східньої літургії є в цілому зрозуміла для вірних.
П.: Як на Вашу думку, отче, ігумене, укладаються відносини між вірними латинського і греко-католицького обряду?
В.: В сьогоднішніх відносинах завважується велика зміна на краще. Зникають взаємні нарікання, претенсії і анімозії. Приходять нові покоління, що безпосередньо не переживали тих наболілих непорозумінь. Зрештою працюємо багато в тому напрямі, щоб було краще. Працюємо над тим, щоб навчити людей християнському співжиттю, побуджувати дух милости і прощення.
П.: Тут треба обов’язково згадати про дві важливі релігійні урочистості, які добре прислужилися справі поєднання між українським і польським народами. Перша з них — це Служба Божа для українців, відправлена на Ясній Горі 26 серпня 1982 p., у рамках головного відзначення 600-ліття. У виголошеній проповіді отець-ігумен сказав, що поляки і українці є діти тої самої матері і що перед її обличчям повинні ми подати собі руки, як брат братові, і простити собі взаємно все. Друга урочистість — це греко-католицька Служба Божа, відправлена 3 червня 1984 p., в Подковє Лєсній за ініціятивою мирян місцевої римо-католицької парафії.
В.: Тому що наші люди живуть в діяспорі серед поляків, мусять шукати якогось виходу, щоб вони могли кожного для з ними співжити і співпрацювати. Це конечне, бо мусимо користуватися латинськими святинями, коли ж наш обряд не диспонує своїми, бо ніде не має своїх святинь. Коли греко-католицький обряд вже міг функціонувати, ми мусіли користати і користаємо дальше з гостини латинських парафій. На щастя, з цього приводу не маємо жодних проблем і труднощів.
Інакше представляється справа на півдні Польщі, бо там є наші церкви і туди повертаються люди, які бажають молитися у своїх святинях. Назагал вони знаходяться у заряді римо-католицьких парафій або державних урядів і звідси виникають комплікації. Однак, маємо надію, що з часом і ці проблеми будуть розв’язані.
Бажаю ще підкреслити, що тенденція до поєднання є жива особливо серед нашої молоді. Видається мені, що немає причини до ран та сперечатися про те, хто був менше чи більше винен, є зайвим. Передусім ми є слав’янами, ми є сусідами і ми є братами.
П.: У виголошеній проповіді, під час Панахиди по смерті кард. Вишинського отець-ігумен підкреслив, що завдяки поставі о. Примаса греко-католицький обряд після 1956 р. міг далі діяти. Отець також сказав, що почуття відповідальности за справжнє функціонування обряду і відвага, з якою о. Примас виступав за право творити нові душпастирські осередки, викликали враження в очах вірних греко-католицького обряду про покійного, як палкого душпастиря і оборонця обряду.
В.: Підтримую цілком те, що я тоді сказав. Кард. Вишинський був безсумнівно людиною провидіння, вихід греко-католицького обряду на денне світло, постання і оборона церковних осередків було його заслугою. Коли треба було навіть в цих справах інтервенювати у державних чинників. Завдяки поставі о. Примаса ми втримали стан нашого посідання. Рівнож Примас Ґлемп є щиро нам відданий. Свою перед нами зичливість показав вже в той час, коли був вармінським єпископом. В особах Примасів Польщі знаходимо допомогу і оборону.
П.: Значною подією у житті вірних греко-католицького обряду були відвідини у Польщі архиєп. Мирослава Любачівського (1981 р.) і архиєп. Мирослава Марусина (1984 p.). Як Отець оцінює їх значення для греко-католицького обряду?
В.: Якщо йдеться про візиту Владики Любачівського, то він приїхав на похорон кард. Вишинського. Гість з Риму висвятив наших двох питомців.
Натомість архиєп. Марусин приїхав з офіційною понад двотижневою візитою як секретар Конгрегації для Східніх Церков в характері уповноваженого Святішого Отця. Він приїхав, щоб зорієнтуватися в справах греко-католицького обряду в Польщі. Відвідав багато наших громад, висвятив п’ятьох наших питомців. Всюди його щиро приймали, також вітали єпископи і вірні латинського обряду, що зрештою він сам підкреслював.
Його візита була дуже нашим вірним потрібна, підбудувала їх психічно, вони переконались, що наш обряд не є забутий, десь залишений збоку, що Папа пам’ятає про нього, що журиться за нього. Зрештою, більшість наших вірних перший раз у житті могли побачити свого єпископа. Рівнож треба підкреслити, що державні чинники дуже улегшили перебіг цієї візити і що наш гість мав повну свободу рухів. Візита була надзвичайно вдала, і хоч важко за такий короткий час виконати її особливі висновки, напевно можна сказати, що вона утвердила в наших вірних віру у католицтво. Вона може бути зворотньою точкою у історії нашого обряду у повоєнній Польщі.
П: Дуже цього бажаємо нашим братам греко-католицького обряду. Дякуємо Отцеві за розмову.
Розмову перевели: Ґжеґож Поляк і Ян Турнав
* У Львівській архиепархії не було примусового целібату. На цій основі Патріярх Йосиф мав право висвячувати одружених священиків. — Ред.
