Румунське християнство в різні періоди своєї історії було тісно пов’язане з кількома християнськими центрами: Римом, Візантією та Києвом. За переданням, воно має апостольське походження через проповідь на теренах сучасної Румунії апостола Андрія та учнів апостола Павла. В 1971 році румунські археологи виявили руїни древньої базиліки з похованнями мучеників І – ІІ століть, що свідчить про дуже раннє поширення християнства. У 106 році румунські землі, Дакія, були підкорені римським імператором Траяном. Входження до складу Римської імперії сприяло активному поширенню християнства, тому вже у IV столітті єпископ міста Томи (сучасної Констанци) брав участь у ІІ, ІІІ і IV Вселенських Соборах. Святі Йоан Касіян (360 – 435 рр.) та Діонісій Малий (460 – 545 рр.), ймовірно, були дако‑римського походження. Спершу єпархія входила до складу Сірмійської архи єпархії і перебувала під омофором старого Риму. В VI столітті на території сучасної Румунії було 14 єпископських осідків. З V до VIII століття юрисдикція над християнами Дакії періодично переходила з рук Константинопольського Патріарха до Єпископа Риму. В VI столітті за часів правління імператора Юстиніана Дакія була підпорядкована архиєпископу Нової Юстиніани, а у VIII столітті за імператора Льва Ісаврянина увійшла до складу Константинопольського Патріархату, що остаточно закріпило для Румунії східну, візантійську форму християнства.
Князівства і митрополії
Майже до середини ХІХ століття румунські землі (Волощина, Молдова і Трансільванія) не були об’єднані в одну державу. Ще у VIII столітті Волощина увійшла до Болгарського Царства, а в церковних справах підпорядковувалась Охридському архиєпископу, згодом – болгарському Тирновському патріарху. Молдовська земля якийсь час перебувала у складі Київської держави та Галицько-Волинського князівства і частину її населення становили слов’яни. Тому й на Волощині завдяки болгарському впливу, й у Молдові через контакти з Києво-Галицьким християнством було поширене церковнослов’янське письмо (фактично стало офіційною церковною мовою) та література. У середині XIV століття Волощина (бл. 1317 р.) і Молдова (1365 р.) стали незалежними князівствами, проте їхнє існування було короткотривалим. Вже у 1415 році Волощина, а в 1513-му Молдова стали васальними щодо Османської імперії. Період незалежності Молдовського князівства супроводжувався безкінечними війнами із сусідами – турками, угорцями та поляками, які й знесилили князівство. Третя частина історичних румунських земель, Трансільванія і Банат, у Х столітті увійшла до складу римо-католицької Угорщини. Окремішня історія Волощини, Молдови та Трансільванії позначилась і на історії Румунської Церкви. Волоська митрополія постала після скасування Тирновського болгарського патріархату в XIV столітті (1359 р.) і увійшла до складу Константинопольського Патріархату. Молдовська митрополія була заснована після того, як Галицький митрополит Антоній рукоположив двох єпископів – Йосифа та Мелетія – для Молдовської Церкви. Спершу Константинопольський Патріарх відмовив у створенні окремої митрополії, проте в 1401 році вдалося досягти порозуміння. Ще іншою була історія Трансільванії. Після входження до складу римо-католицької Угорщини православні єпархії існували й далі, проте у XVI столітті Трансільванія стала одним із найпотужніших осередків протестантизму в Східній Європі.
Унія з Римом
Перша унія Румунської Церкви з Римом була укладена в 1204 році за волоського лідера Іоаніта Асана, проте існувала не надто довго. У 1439-му молдовський митрополит Даміан брав участь в Ферраро-Флорентійському Соборі і підписав унію між Східною та Західною Церквами, проте і це єднання було короткотривалим. Трансільванія, що перебувала під владою угорських католицьких правителів, на початку XVI століття мала доволі строкате населення. Румуни, залишаючись православними, жили у сусідстві з німцями та угорцями, які на той час почали активно переходити у кальвінізм і лютеранство. Із середини XVI до середини XVII століття Трансільванія стала автономним князівством під османами, а після невдалої облоги турками Відня у 1687 році перейшла під владу Габсбурзької Австрії. Приблизно в цей час на хвилі Контрреформації (яка у Східній Європі супроводжувалась активною місією серед східних християн з метою приєднання їх до Католицької Церкви під владою Римського престолу) в 1693 році у Трансільванії розпочали свою діяльність єзуїти. Місія єзуїтів з одного боку та утиски православного населення і духівництва з боку держави, а також потужна пропаганда протестантизму підштовхнули румунських православних ієрархів до унії з Римом. Шукаючи виходів із внутрішньої кризи перед лицем римо-католицького і протестантського прозелітизму та задля отримання рівних з римо-католиками і протестантами прав для вірних східнохристиянської традиції у Австрійській імперії, в 1697 і 1698 роках румунський єпископ Теофіл та митрополит Атанасій провели Собори на яких разом із духівництвом вирішили підписати унію з Римом. 4 вересня 1700 року на Соборі в Альба-Юлії єпископи, духівництво і миряни двома тисячами голосів офіційно проголосили єднання з Римським престолом. Фундаментом цієї єдності стали постанови ФеррароФлорентійського Собору Східної та Західної Церков. Унія була прийнята більшістю населення Трансільванії, проте в 1744 році розпочався рух за відновлення митрополії Православної Церкви. Указом імператриці Марії-Терезії православна єпархія була відновлена. Незважаючи на те, що румунські греко-католики повинні були отримати рівні права з римо-католиками і протестантами імперії, ця домовленість залишалась тільки на папері. Тому лідерам Румунської греко-католицької єпархії доводилось усіма силами відстоювати права своєї пастви – аж до вигнання за межі країни. Освічене духівництво Греко-Католицької Церкви у цей час мало надзвичайно потужний вплив на політичне і культурне життя трансільванських румунів. Спершу унійні єпархії були підпорядковані латинському угорському примасу в Естрегомі. Аж у 1853 році Папа Пій ІХ заснував окрему греко-католицьку митрополію, що складалась із трьох єпархій з центром у Фагараші, – Альба-Юлію.
Ліквідація і відновлення
У 1859 році Волощина і Молдова об’єднались в одну державу. А після Першої світової війни до складу об’єднаної Румунії увійшла і Трансільванія. Не останню роль в цьому процесі відіграло й греко-католицьке духівництво, а розвиток Румунської Греко-Католицької Церкви не був перерваний. Станом на 1940 рік Церква налічувала 5 єпархій, 1500 священиків і 1,5 мільйона вірних. У Римі з 1937 року діяла колегія Pio Romeno для підготовки священиків-румунів. Проте після закінчення Другої світової війни румунських греко-католиків спіткала така ж доля, як їхніх братів і сестер в Україні та Словаччині. Після окупації Румунії радянськими військами та з приходом до влади комуністів розпочалась підготовка до ліквідації Румунської Греко-Католицької Церкви. Не визначальну, та все ж таки важливу роль у цьому відіграла й Румунська Православна Церква, яку нова влада поступово взяла під свій контроль. Урешті-решт 1 жовтня 1948 року 36 греко-католицьких священиків проголосили про свій розрив із Римським престолом, а 21 жовтня в Альба-Юлії відбувся зрежисований владою «Собор», який проголосив ліквідацію Румунської Греко-Католицької Церкви. Все її майно було передане Православній Церкві. Шістьох греко-католицьких єпископів ув’язнили пожиттєво. Священики, які відмовились перейти у Православну Церкву, також зазнали репресій. Церква опинилася в підпіллі. Серед репресованих був, зокрема, отець Александру Тодеа (1912 – 2002 рр.). У липні 1950-го його таємно номінували на єпископа і свячення він отримав таємно – того ж року з рук римо-католицького ієрарха Йозефа Шуберта, Апостольського адміністратора Бухареста. Проте вже у 1951 році був заарештований румунською спецслужбою «Секурітате» і кинутий до в’язниці. Навіть після амністії в 1964 році перебував під домашнім арештом. А в 1986-му його таємно обрали Главою Румунської ГрекоКатолицької Церкви. Проте відкрито він зміг розпочати виконання своїх обов’язків тільки після падіння режиму Чаушеску в 1989-му. Для румунських греко-католиків-емігрантів 1982 року була заснована структура, яку очолив титулярний єпископ, а з 1987-го почала діяти окрема єпархія в Кантоні (штат Огайо, США). Відновлення структур РГКЦ відбулось 14 березня 1990 року, проте румунські греко-католики не змогли досягти свого попереднього стану. Серед основних причин зменшення структури Церкви є те, що для румунських греко-католиків храми Румунської Православної Церкви, до яких вони змушені були ходити в комуністичні часи і згодом звикли, не є надто «чужими», оскільки Церква ця автокефальна і нічим не загрожує румунській ідентичності. З-поміж інших причин слід виокремити проблематичність повернення майна греко-католикам православними: вдалося повернути близько 100 храмів із 2588-ми, які належали РГКЦ до війни. Ця проблема донині залишається гострою у стосунках із православними та державною владою. Церква (офіційна назва – Румунська Церква в єдності з Римом) здобула статус Верховного архиєпископства з 16 листопада 2005 року і налічує 4 єпархії та одну архиєпископію Альба-Юлія і Фагарашу (Фарагаш-Альба-Юлія – в Гуглі). Згідно з Annuario Pontificio 2012 р. , РГКЦ налічує 1250 парафій і 663,807 вірних. У Карпатському регіоні є окремий вікаріат для українців. З 1998 року з різною інтенсивністю діє спільна комісія з діалогу між Православною та Греко-Католицькою Церквами Румунії. Найгострішим залишається питання повернення майна греко-католикам чи хоча б почергового користування храмами. Але подекуди стосунки між греко-католиками і православними доволі теплі. Відомий навіть факт спільного причастя, в якому взяли участь православний митрополит Банатський Миколай і греко-католицькі ієрархи.
Анатолій Бабинський
