Яке місце займають у Церкві клир і віряни? Чи є в Церкві місце для дітей? Де місце чоловіків і жінок? Відповіді на ці запитання можна шукати в різних площинах. Однією з таких площин є буквально долівка храму. Про богослов’я розташування церковної спільноти в храмі говоримо з Василем Рудейком – пресвітером УГКЦ, доцентом кафедри літургійних наук Українського католицького університету.
– Це число «Патріярхату» присвячене лідерству в Церкві. Звісно, лідерству як служінню. Хотів би поговорити з вами як з літургістом про служіння в церковній спільноті одне одному через дуже практичний, видимий, намацальний ключ – окреслення конкретного місця людини в просторі Церкви. Почнімо з предстоятеля: яким є його служіння в Церкві, як це виражене в місці, котре він займає в церковному просторі?
– Почнімо з того, що ранні християни стверджували, що їхнім єдиним служителем є Ісус Христос. Це було абсолютно зрозуміло для них. Дотепер, коли ми молимося молитву Херувимської пісні, то кажемо «і архиєреєм став ти для нас». Христос залишається великим архиєреєм, який служить вічну літургію Отцеві, і до цієї літургії ми долучаємося.
Християни мислили себе і як служителі чи радше співслужителі архиєрею – Ісусу. Тобто цілу спільноту вірних оригінально вважали молитовною спільнотою, яка до певної міри також провадить богослужіння. Це все ще видно на прикладі центральної молитви Божественної літургії – анафори. В анафорі частина тексту мовиться священником, а частину тексту співають вірні, і це разом складає один-єдиний текст. В такому діалогічному характері триває все богослужіння.
Водночас зрозуміло, що не може кожен у храмі безперестанно говорити. Тому комусь одному дають можливість звершувати це богослужіння, тому й маємо предстоятелів. Зазвичай тими предстоятелями є єпископи. Єпископ – це провідник спільноти, передусім молитовний, який служить Словом. Підтвердженням цього є те, що ми читаємо в Діяннях Апостолів. Коли спільнота зросла, то апостоли сказали вибрати дияконів для служінь при столах, а єпископи мали служити Словом.
– Що означає «служити Словом»?
– По-перше, пояснювати Святе Письмо, по-друге – молитися перед лицем Господнім і в такий спосіб також розповідати людям про Бога. Служіння Словом є не лише лекцією зі Святого Письма, це вміння розповісти зібраній спільноті – євхаристійний спільноті – про те, як ми віримо в Бога і яким Він є, як Бог ставиться до нас і які наші взаємини з Ним. У цьому й полягає суть кожної християнської молитви.
А оскільки єпископ є очільником спільноти, то може бути багато різних місць, де він священнодіє, де служить як очільник цієї спільноти. В літургії Слова, на якій відбувається читання Святого Письма, він мав би бути серед тих і біля тих, які Слово слухають, і сам слухати Слово.
Той варіант літургії, який в нас є, не відтворює ідеї слухання предстоятелем Слова Божого разом із народом. Предстоятель, для прикладу, під час читання Апостола сидить за престолом і з «горного сідалища» слухає Святе Письмо, звернене до людей. Оригінально ж предстоятель сидів посеред спільноти і з цього сидіння слухав, проповідував і навчав. Це була його провідна роль, а довкола нього формувалася молитовна спільнота. І до певної міри від того, як він її провадив, залежало богослужіння. Це служіння єпископа в літургії Слова, і воно розгортається серед народу.
В контексті євхаристійного богослужіння єпископ чи пресвітер є провідником спільноти, але має й іконічне служіння. Він є іконою не лише Церкви, яка актуалізує те, що Христос зробив на Тайній вечері та Хресті, а також те, що Ісус робить зараз. Ісус Христос є досконалим молільником перед престолом Отця в Небесному Єрусалимі, а єпископ або пресвітер, якого спільнота «відряджає», в такому випадку є іконою Ісуса Христа, адже стоїть перед престолом. І це вже участь в тій остаточній, есхатологічній Вечері. Ми вже зараз беремо в ній участь.
Тобто оригінально місцем літургії Слова є середина церкви, а святилище – місцем есхатологічної літургії. Ми беремо участь в Тайній вечері, яка є не тільки анамнезою того, що відбулось, але й Вечерею передсмаку того, що відбудеться в остаточному приході Ісуса Христа.
– Ви згадали про те, що місце єпископа або предстоятеля – посеред храму. Але зараз воно є тільки для єпископа, тільки єпископ сидить на цьому «горному сідалищі», натомість пресвітер предстоїть перед престолом, але не «предсідательствує», а сидить збоку. Чи означає це, що при служінні пресвітера ця іконічність є іншою, і він «меншою мірою» є іконою Христа?
– Традиція сидіння священника збоку, а не на «горному сідалищі» є дуже пізньою. Це фактично російська традиція, яка походить із абсолютно імперського сприйняття єпископського служіння. Єпископ постає як феодал, у якого є піддані. Цей звичай уперше мені вдалося зафіксувати лише в московському служебнику 1901 року.
Якщо глянути на служебники УГКЦ аж до так званого Римського видання 1942 року, то ви побачите, що там дуже чітко написано, що під час читання Апостола священник сидить на «горному сідалищі», якщо, звісно, немає єпископа. Сидить не збоку, не справа, як це є зараз. Те, що маємо тепер, просто елемент Московщини.
Ну і є свідчення Святих отців, таких як Симеон Солунський, який говорить, що оскільки священник за відсутності єпископа звершує предстоятельське служіння та є іконою Христа, то стоїть як предстоятель і сидить як предстоятель, не може бути таке, що місце предстоятеля вільне.
Ми лише 30 років тому почали досліджувати й осмислювати нашу традицію, тож нам потрібен час, щоб очільники Церкви переконалися в тому, якою є наша традиція, які елементи необхідно повернути, пішовши до джерел. Треба усвідомити, що немає жодної різниці, коли відбувається Божественна літургія, між єпископським служінням і священничим служінням, адже це є те саме іконічне служіння Христового Священства, яке Він звершує через зібрану церковну спільноту, тобто через повноту своєї Церкви.
– Але є ще сидіння єпископа посеред храму і нема практики сидіння посеред храму пресвітера.
– Місце посеред церкви як центру спільноти, на жаль, зникло. Воно було і в контексті служіння пресвітера, і єпископа, а зараз навіть у єпископському богослужінні є рудиментарним. Є лиш одне свято в церковному році – Велика субота. В цей день будується Віма посеред церкви.
– Віма?
– Віма – це підвищення в центрі храму вірних. Місце, де єпископ чи пресвітер сидить, а якщо там більше клиру, то й крісла для інших служителів. З цього місця молилися, було відведене й місце для слухання там усією спільнотою Слова Божого, адже предстоятель разом з усіма потребує слухання Слова для того, щоб служити Слову, проповідувати Слово і бути очищеним Словом для звершення Євхаристії, тому Євангеліє читає диякон. Це насправді місце, де предстоятель перебував більшу частину часу, і зараз воно майже зникло.
Повертаючись до Великої суботи, варто сказати, що навіть коли немає єпископа, то пресвітери сидять по центру перед Гробом Господнім і на Єрусалимській утрені входять у вівтар лише під кінець богослужіння, на завершальні молитви. Це автентичний і по-богословськи осмислений спосіб звершення молитви та перебування клиру серед вірних. Тому ми, без сумніву, мусимо відродити цю практику, якщо хочемо автентично виражати богослов’я – чи то вечірні, чи утрені, чи навіть Божественної літургії.
Нам потрібен час, коли ми як Церква сидимо разом. Є інший час, коли ми зображуємо цю есхатологічну перспективу нашого буття як Церкви, тоді хтось із нашої спільноти – очільник спільноти – заходить у святилище і там перед престолом Господнім як Христос стоїть і підносить молитви від імені цілої спільноти.
– Але чому вся спільнота вірних не може спочатку разом перебувати в храмі, а потім входити у святилище?
– Бо все наше буття, від приходу Ісуса Христа аж до Його другого приходу, працює за формулою «вже» і «ще» приходить. Царство Боже вже є і водночас воно ще гряде.
Ця двоїстість є в усьому. Маємо серед церковної спільноти таких, що вже переступили поріг вічності, упокоїлися в Господі, а є ми, які очікуємо другого Христового приходу. Ця напруга до другого приходу завжди буде. Завданням літургії є це відчуття «вже» прийшло, а водночас «ще» приходить унаочнювати й показувати людям.
На мою думку, це дуже добрий спосіб, коли спільнота з-поміж себе вибирає, рукоположить і уповноважує когось бути образом цієї спільноти, до якої ми прямуємо.
– Коли ви говорите про цю двоїстість служіння та розділення на літургію Слова та літургію Жертви, то це зараз властиве Сиро-Малабарській унійній церкві, де тепер є розпорядження служити літургію Слова лицем до людей і, відповідно, лицем до сходу літургію Жертви. Натомість велика кількість пресвітерів відкидають цю постанову і служать весь час лицем до людей. Чи це вдалий підхід і увиразнення, якщо змінюється місце молитви, то, може, і напрямок?
– Ні, напрямок не змінюється. Тут дуже просто. Є багато текстів Папи Бенедикта XVI, попередника Папи Франциска. Бенедикт чудово пояснює помилковість і маніпулятивність тієї зміни, що відбулась у Римо-Католицькій Церкві і відома під назвою «лицем до народу» (versus populum). Така постава є просто результатом нерозуміння того, що відбувається на богослужінні.
Звісно, якщо хтось звертається до народу, то й повертається лицем до народу. Абсолютним безглуздям буде говорити до людей, повернувшись до них спиною. Це неприродно, ненормально. Кожен, хто поважає свого співрозмовника, такого не робитиме. Але ж є в богослужінні моменти, коли спільнота звертається до Бога. В цьому випадку, якщо Богом ми вважаємо людей, то можемо до них повернутися лицем, коли молимося до Бога.
А якщо ми позиціонуємо себе як співмолільники і звертаємося до Господа Бога, то, звісно, ми повернені в одному напрямку: що священник, що вірні. Традицією Церкви віддавна було молитися разом, поверненими лицем на схід. Ця традиція – повертатися лицем на схід, звісно, не є щось, що мусить бути обов’язковим (є храми, орієнтовані вівтарем на захід), але вона усуває спокусу думати, що центром усього є наша зібрана спільнота. Центром є Бог, і вірні збираються заради Бога! А оскільки літургію звершують заради Бога, то спільнота має бути повернена до Бога. Спільнота тут є другорядною. Коли Богородиця співає перед Господом, то каже «Величає душа моя Господа», а не «Величає душа моя мене». Це вже Господь підносить нас та упокорює і робить все, що воліє.
Ми мусимо усвідомити, що всі разом молимося Господу: священник разом зі спільнотою. Це не молитва одне до одного. Ми не є клубом взаємної адорації, хоча інколи це можуть представляти так, ніби є священник, який «служить для вірних». Ні, в жодному разі! Він служить Богові так само, як інші люди.
Це треба дуже чітко пам’ятати: ми служимо Богові, ми не служимо одне одному. Ми збираємося всі задля того, щоби разом, кожен відповідно до своєї харизми і свого місця в церковному богослужінні, служити Богові. А Бог служить нам, він до нас повернений, а ми до Нього. Не так, що ми одні до одних повернені, а Бог якби не при ділі. Те саме можемо сказати про Ісуса Христа: він також повернений лицем до Отця, він є разом із нами. На Тайній вечері Ісус молився Отцю і возносив до нього Хліб та Вино. Ми ж молимося «показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив…» під час анафори літургійної молитви, і це потрібно розуміти. Ісус молиться перед лицем Господнім, перед престолом Господнім, і ми разом із ним стоїмо повернені до Господнього лику, а не до облич одні одних.
– Перейдімо тепер до місця вірних у церкві, до місця чоловіків та жінок. Ми знаємо, що донедавна було розділення, коли чоловіки та жінки стояли окремо. Також існувала різниця в доступі до певних місць у церкві.
– Немає в Новому Завіті або в ранніх християнських пам’ятках вказівок, що в церкві мало б бути якесь розділення між чоловіками та жінками. Щоправда, апостол Павло інколи вказує на те, що розділення могло б бути, зокрема, з огляду на покривання голови чи непокривання голови. Тобто було різне ставлення до осіб різної статі.
Від IV століття бачимо сегрегацію і в церковному просторі. Чоловіки могли стояти попереду, а жінки позаду в храмі. Або чоловіки справа, а жінки зліва. Переважно таке розділення обґрунтовували чи виправдовували намаганням дотримуватися порядку в церковних зборах. Тобто причиною були якісь надуживання, справжні чи надумані.
Ніби якщо чоловіки перебуватимуть із жінками в одному просторі, то відбуватимуться не надто бажані для церковної спільноти речі. Головно це пов’язане з практикою «поцілунку миру», коли члени церковної спільноти давали один одному поцілунок, засвідчуючи тим свою єдність в любові. І ось так молоді хлопці нібито могли залицятися до дівчат. І замість того, щоб «поцілунок миру» був виразом любові Христової між людьми, він міг би стати причиною згіршення.
Але, думаю, те, що могло стати викликом у окремих спільнотах, не варто переносити на всю Церкву, глобалізувати. Зараз наші вірні стоять «перемішані», і це не є жодним згіршенням.
– Але ж у нас і «поцілунку миру» немає.
– Я думаю, що навіть якби цей «поцілунок миру» був, що було б добре, то він би був у нас належним за змістом і формою. Ми ж із рідними обіймаємося, цілуємося. Думаю, не було б жодної проблеми відновити «поцілунок миру» між членами спільноти, а не робити його тільки символічно священникам у святилищі, адже це неймовірно промовистий обряд.
Варто наголосити, що причина такого розділення в церкві – відділення жінок від чоловіків не є «онтологічною», вона дисциплінарна. Ну і, звичайно, треба згадати про старозавітну традицію, адже храми в ранньому християнстві взорувалися на старозавітну структуру. Ця структура така: святилище, куди мав доступ лише клир; пресвітерій, тобто місце, де сидів клир; храм чоловіків; храм жінок. У сирійських церквах зберігся такий поділ, та правдоподібно і в наших церквах зберігався такий устрій, адже притвор і в нашій традиції часто називався «бабинець», тобто місце, де стоять жінки.
– Добре, якщо це розділення не «онтологічне», що тоді скажете про служіння жінок при вівтарі?
– Служіння при вівтарі також не було «онтологічно» зарезервоване за чоловіками. Існував чин дияконис, які повноцінно служили при вівтарі, існував і чин мироносиць у Єрусалимі. Це не про доступ до святилища, а про дуже важливі функції: наприклад, жінок причащали диякониси, чи обмивання престолу, чи його намащування у Великий четвер, чи кадіння під час богослужінь добового кола теж відбувалося за участі жінок і в святилищі.
У сучасній церкві зникли такі чини, щоправда, не всюди. Є спроби відновлення служіння дияконис у Коптській Церкві в контексті церковного співу, а у Вірменській Церкві, здається, ніколи до кінця диякониси й не зникали. Думаю, що на основі цього всього треба будувати здорову традицію і в нашій Церкві.
– Яким є дияконське служіння в церкві, де місце диякона?
– Дияконська роль є такою самою, як і роль старости чи дружбів на весіллі. Саме вони повинні знати контекст того, що відбувається, пильнувати за тим, щоб усе було добре, щоб молодим було добре, щоб гостям було добре, і так далі. І не заважати. Їхнє служіння в цьому контексті є «тихим». Якщо потрібно, то мають сказати слово, якщо не потрібно – перебувати в мовчанні. Так, як воно зараз є, то служіння диякона подібне на роль тамади. Треба чи не треба, а диякон є і каже без кінця «благослови, сядь, встань». Каже так, ніби владика не знає, що робити.
Така практика з’явилася, бо були старші й немічні єпископи, котрим потрібна була така допомога. Але це не обов’язок диякона робити так з усіма. Його обов’язок, щоб у церкві все працювало: де прочитати – там прочитати, де заспівати і попровадити спів – там заспівати і попровадити, а де вивести когось із церкви, бо той перешкоджає можливості звершувати богослужіння – то вивести.
Узагалі наша літургія стане живлющою і животворящою тоді, коли буде автентичною, коли кожен із її учасників буде брати участь свідомо, розуміючи, що і задля чого він робить. Не заради якогось там туманного символу чи традиції.
– Добре, а тепер поговорімо про місце тих, про кого зазвичай не говорять, тобто про місце дітей у храмі. Чи мають вони бути також відділені: на дитячому майданчику на подвір’ї храму? Чи це має бути обгороджена частина храму, наприклад за склом і з мікрофонами?
– Із традиції можемо побачити намагання, а може, навіть вимогу, щоб діти були разом зі своїми батьками, або, точніше кажучи, матерями, якщо вони зовсім малі. Є безліч різноманітних свідчень, починаючи з євангельського «Пустіть дітей до мене» до дуже конкретних вказівок документа IV століття під назвою «Апостольські постанови», де є спеціальні дияконські виголоси, що стосуються дітей, як-от: «Матері, візьміть своїх дітей». Це у важливіших частинах богослужіння. Тобто з цього виголосу можна зрозуміти, що діти в певні моменти богослужіння ходили храмом.
Діти – це такі самі повноцінні члени церковної спільноти, як і дорослі. Звісно, їхній рівень розвитку, розуміння, виховання інакший. І над цим треба працювати, бо дуже легко когось відділити, замкнути в скляній «колбі» й провести туди мікрофони. Мовляв, тоді всі почуватимуться добре, зручно. Але ж це тоді трохи фарисейство! В реальному житті ми ж не відгороджуємо дітей від гостини, вони за столом разом із нами. Іноді кричать, інколи роблять різні збитки, і батьки тоді їх утихомирюють. Але діти виростають у спільноті і вчаться в ній поводитися.
Можна, звісно, здихатися дітей, зачинити, дати гаджети в руки – нехай займаються своїми справами. Але ж суть молитви та церковної спільноти не полягає в тому, щоб сегментувати її на групи – такі, що більше або менше підходять для богослужіння. Ну а як тоді старші люди, наприклад, неохайні, із не дуже приємним запахом? Або сусід, який нам не подобається? Куди цих людей «запхати» під час літургії? Ні, не може бути так, бо ми ж молимося на другому антифоні за «повноту Церкви». Повнота Церкви різноманітна – маленька, велика, старша, хвора, вмираюча, грішна.
Тому вважаю, що їхнє місце в храмі. Завдання тих, які ходять до храму, у тому числі батьків, які приводять сюди дітей, бути разом із дітьми, навіть якщо вони активні, гіперактивні. Можливо, хтось своїх залишив удома, щоб вони не створювали проблем у церкві. Але це не вихід. Завданням спільноти є виховання цих дітей, завданням спільноти є звернути за потреби на них увагу. Може, знадобиться якесь пояснення вдома, якась обіцянка, як-от «добре поводитимешся в храмі, підемо на піцу».
Тобто я вважаю, що літургія стане автентичною тоді, коли ми будемо під час неї автентично поводитися. Коли не буде вдома по-одному, а в церкві по-другому: «вдома все можливе», а в церкві «все заборонене» або навпаки. Тоді ми стаємо фарисеями, хочемо показати себе добренькими перед лицем Господнім і забуваємо, що лице Господнє вдома таке, як і в храмі, лице Господнє нікуди не дівається.
– То чи не є так само роботою дияконів допомогти подбати про тих дітей?
– Так і є. Завдання дияконів – подбати про дітей, підказати, допомогти впоратися, коли діти бігають, втікають від батьків або роблять щось подібне.
Іще в IV столітті диякони мали безліч подібних завдань. Для прикладу, пантрували, щоби вірні, цілуючи Святий Хрест Господній, не відкусили від нього шматочок як сувенір зі Святої Землі. Священник може сам виголошувати єктенію, це не мусить робити диякон, а от подбати про мир у церкві пресвітер у той самий час не може. Тож це і є справою диякона.
Взагалі мусить бути природність у служінні. Бо буває таке відчуття, що наше служіння штучне. Наприклад, священник мовить молитву, а потім каже: «Бо Ти святий єси, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові», тоді зупиняється, і диякон проголошує на всю церкву: «Нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь». Так традиційно є, але чи є в цьому потреба зараз?
– Отже, в спільноті немає сегрегації, окрім цієї «сакральної» або «іконічної».
– Власне ні, немає сакральної сегрегації. Святою, тобто сакральною, є вся християнська спільнота. Всі християни святі. Апостол Петро звертається в соборному посланні, кажучи «ви народ Божий, царське священство». І саме з цього священства царського складається священство Церкви та святість Церкви. Просто є в служительного священства власне цей іконічний, есхатологічний аспект служіння. Це спільнота зі свого нутра уповноважує когось бути предстоятелем. Він є одним із них, не над ними, і тут дуже гарно говорить Іван Золотоустий: «Для вас єпископ, а з вами – християнин».
Різниця в тому, що я подаю вам Тіло і Кров так, але я з вами слухаю Слово Боже, я з вами причащаюся. Іван Золотоустий каже, що немає різниці під час причастя між пресвітером та вірним. Звісно, пресвітер є голосом Церкви, він промовляє молитви і просить про сходження Духа Святого, але ж уся Церква просить про сходження Духа. Не тільки на священника, а на всю Церкву має зійти Дух. Мусимо розуміти це, коли молимося.
– Зараз це далеко не очевидно. Дещо затертим є розуміння лідерства та служіння в Церкві.
– Дуже гарно в своїй візії майбутнього УГКЦ сказав Блаженніший Святослав – що священники та єпископи повинні покинути свої п’єдестали і вийти до народу. В контексті Божественної літургії це можна зробити, повернувши всередині церкви віму, і перебувати з народом весь час, і слухати Слово аж до перенесення Дарів на літургії, і лише тоді входити у святилище. На богослужінні добового кола треба вийти на середину церкви і разом із вірними молитися, перебувати з народом увесь час аж до завершальних молитов, коли потрібно ввійти і стати перед престолом. Священник не мусить перебувати весь час у святилищі, він може перебувати з народом, і це частина його лідерського служіння.
Дуже часто люди бачать те, що нібито священник з’явився і каже: «Привіт, а я тут!», а потім його нема, з’явився і знову зник. Предстоятель має молитися разом із народом. Як я вже казав, лідерство предстоятеля полягає в служінні Слову. Священник повинен провадити спільноту словом молитви, і ось це є зараз цілком не очевидним. Предстоятель має молитися молитви, які є на вечірні, утрені, літургії, не тихо для себе і про себе, як це є тепер, а втаємничуючи вірних.
Провадити словом молитви – ось головне завдання та служіння лідера церковної спільноти.
Розмовляв Едуард Бердник
