Має рацію Володимир Пайташ, що в наші церкви не дуже учащає молодь, бо там відправи є задовгі («Патріярхат» ч. З (291) — 1995).
Велику вину в цьому сумному явищі несуть отці й світські, які занадто захоплюються хором замість всенародного співу. Хор повинен бути у великих церквах, але співати не щонеділі, але на великі свята і зокрема на урочистостях. Щонедільна Служба Божа з хором створює між вірними дві кляси — співаючу меншість і мовчазну більшість. Остання під час богослуження може слідкувати за тим, що діється, лише з молитовника, а не бере живішої участи. В цей спосіб поважна частина молоді, яка до українських шкіл не мала нагоди ходити, залишається бути пасивною під час відправ і тим тратить охоту брати участь на таких відправах. Всенародний спів, «самуїлка», вчить людей богослуженням, бо вірні в таких богослуженнях беруть більшу участь.
Провід хору часто довіряється людям, які знають ноти, але не розуміють духовности церковних пісень. Багато диригентів не розуміють, що богослуження не є припадковим зібранням поодиноких пісень, а творять одне ціле, де одна пісня слідкує за другою, як одне слово слідує за другим у реченні. Багато диригентів забагато тратять часу на постійне надання тону. Замість бути готовим зараз відповісти, як священик або диякон скінчив свою молитву, багато диригентів тратять час на роздання тону, дослівно на кожне «Господи помилуй» або «Амінь». Певно, що від часу до часу треба дати тон хористам, але це мало б вистачати раз на початку і кілька разів перед певними частинами, а не двадцять п’ять і більше разів під час одного богослуження.
Багато диригентів ігнорують ті частини богослужень, які належать до священиків, зокрема таємні молитви. Багато разів священик давно закінчив молитву, а хор ще тягне зі співом, так що священик стоїть перед престолом і денервується в очікуванні, коли хористи закінчать співати. Навпаки, бувають моменти, коли священик має довшу молитву, а хор скоро закінчив свою частину, й тоді настає павза.
Окремим злом на богослуженнях є вибір певних «барокових» мельодій, коли поодинокі частини пісень передаються окремим голосам, так що хто слухає, тратить тяглість пісні і не розуміє, що хористи співають.
Кожна з цих хиб є причиною віддалення певних осіб від церкви і шукання духовности десь інде (Чи справді — ред.) Щоб запобігти цьому, в першу чергу повинні більше плекати всенародний спів з його гарним і легко зрозумілим напівом «самуїлкою».
Подруге, диригенти і хористи повинні більше поцікавитись духовним змістом пісень і тим, чому вони є якраз на тім місці. Тоді наші богослуження не будуть оперним театром, а спільною молитвою, як це нам наказав Христос, Його апостоли і святі отці Церкви.
о. Сергій Ґар
Монтреаль
* * *
Клівленд
Редакції журналу «Патріярхат» в Нью-Йорку
Статтю п.н. «Чому в Україні порожніють церкви», автором якої є Володимир Пайташ, поміщену в журналі «Патріярхат» за м. березень ц.р., прочитала я двічі. Користаючи з того, що Редакція зазначила, що це стаття дискусійна, — хотіла б висловити кілька думок.
Перш за все, за таку статтю належиться Шановному Авторові велике признання. Він відважно й об’єктивно представив у ній актуальні й наболілі справи, що про них вже роками дискутується у приватних розмовах, обстоюючи такі ж погляди й думки, про які одначе ніхто не хоче чи радше не має відваги писати. Назагал уважається, що особа, яка висловила б найбільш обережну критичну заввагу, буде наражатись на осуд, бо виступає проти священиків, яких утотожнюється з Церквою і тим самим вважається великим гріхом.
Думаю, що читачі, які уважно прочитали згадану статтю, не можуть не погодитися з автором, якому, як бачимо, лежить на серці добро і розвиток рідної Церкви. Всі його аргументи є дуже переконливі в тому, що найбільша небезпека від опорожнення наших церков криється не лише в чужинцях, які з благословенням папи намагаються перетягнути вірних нашого обряду на римо-католицький і тим самим польонізувати наших людей. Вина тут у великій мірі падає на нас самих. І якщо наша ієрархія і священство не візьмуть тих пересторог під увагу, то справді наші церкви опиняться під великою небезпекою, і тому треба в тому напрямі протидіяти якнайскорше, поки не запізно. Тут треба б дещо додати, чого немає у згаданій статті, а саме: дуже подібна і не менш загрозлива ситуація заіснувала в діяспорі. Ще не так давно наші церкви були заповнені не лиш старшого, але й середнього віку вірними, молоддю та дітворою, проте в останніх роках почали вони дуже порожніти. Які тому причини? — тривожно запитують батьки й дідусі численних уже внуків. Відповіді довго шукати не потрібно. Вона подібна до тієї, що про неї згадує о. Пайташ у своїй статті. Наші церкви у великій мірі залишились майже такими, як були в середньовіччі. Часто надмірно розтягнені богослуження в додатку з мало коли цікавими й до того довгими проповідями, які цілковито відірвані від сучасного життя та актуальних справ і подій — знеохочують багато вірних до участи в них. Старшим нелегко бути активними учасниками цілої Богослужби через вік і пов’язані з ним часті недомагання, а малих рухливих дітей — матерям нелегко такий час втримати в спокої. Нерідко повторяється своїми словами щойно прочитане св. Євангеліє (зміст якого і так тепер усім доступний) або проповідник у своїй красномовності постійно черпає теми з біблійних часів Старого Завіту, які не мають нічого спільного з сучасним життям. Старші — на скільки можливо — приймають такі проповіді, так би сказати, з релігійного обов’язку, а до свідомости звичайно нечисленного молодого покоління вони взагалі не доходять. Тому багато молодих освічених людей взагалі перестають ходити до церкви, а інші розв’язують ту проблему релігійного обов’язку так, що в чужих церквах шукають для себе духової поживи в коротких, глибшого змісту актуальних проповідях під час значно коротших Богослужб. Більшість священиків не докладає найменшого труду й зусиль, щоб нав’язувати так потрібні контакти з вірними (таких майже не буває), щоб наболілі проблеми сучасного так дуже складного й нелегкого життя, якщо не розв’язати, то бодай у деякій мірі облегшити. На мою думку — це дуже важкий засіб, щоб не тільки зберегти існуючу церковну громаду, але, навпаки, розбудувати її.
А щодо національного питання, яке являється таким преважливим фактором для нас на еміграції, — то справа це, за невеликим винятком, майже не існує. Всякі прояви патріотизму, плекання любови до рідного — вважається за політику, яка не має мати місця у церквах. 1 то не зважаючи на те, що наші святці цього століття — Слуга Божий Митрополит А.Шептицький і Блаженніший Патріярх Йосиф так часто закликали своїх вірних до любови й вірности до рідного, вважаючи ті прикмети за одну з високих чеснот, а сучасний папа при всякій нагоді підкреслює свій польський суперпатріотизм.
Остаюсь з пошаною
Любомира Мичковська
