У 1875 році царат ліквідував унійну Церкву на Холмщині, таким чином остаточно завершивши свій наступ на Берестейську унію, започаткований ще наприкінці XVIII століття в період панування цариці Катерини ІІ. Потрібно зауважити, що з усіх українських земель саме населення Холмщини найревніше трималося унійної Церкви, тому російський імперський уряд «оправославнив» їх в останню чергу. Селянство відповіло протестами. Більшість унійного духовенства перейшло на православ’я за винятком єпископа Михайла Куземського (1809 – 1879 рр.), відомого галицького діяча періоду «Весни народів», який після трирічного перебування на посаді Холмського владики в 1871 році повернувся у Галичину. Певна частина холмського духовенства теж не зрадила свою Церкву, через що втратила парафії та мігрувала.
Холмська унійна єпархія тоді вже істотно відрізнялася від Галицької греко-католицької митрополії. Тому у Львові «холмщаки» опинилися в зоні посиленої уваги громадськості, навіть у вирі гострої політичної боротьби. Як холмське духовенство реагувало на ці нові, часто несподівані виклики? Розгляньмо проблему на прикладі отця Луки Бобровича.
Добрі католики та погані патріоти
Отець Лука народився 1845 року. Після закінчення гімназії навчався в Холмській духовній семінарії. Проте взяв участь у польському повстанні 1863 року і семінарію не закінчив. Воював на території тодішньої Люблінської губернії. Згодом продовжив навчання в духовній академії у Варшаві, яку закінчив 1869 року. Наступного року висвятився на унійного священника і став адміністратором парафії в селі Свори. В 1875 році відмовився перейти на православ’я. Декілька років працював майстром на цукровому заводі. В 1880-му залишив імперію Романових і прибув до Львова. Спочатку отець Бобрович влаштувався на посаду вихователя в інтернаті отців-змартвихвстанців для греко-католиків у Львові (про цей заклад див. статтю у №4 «Патріярхату» за 2023 р. – Ред.), але його звільнили вже наступного 1882 року. У 1882 – 1883 роках був сотрудником парафії в Куликові повіту Кам’янка-Струмилова; в 1883 –1886 роках – сотрудником парафії Святого Юра, провізорочним катехитом реальної гімназії та школи Святої Анни, капеланом карного закладу для інквізитів, політичних і корекціоністів; у 1886 – 1887 роках – очільником парафії Святих Петра і Павла у Львові; в 1887 – 1914 роках – парохом Головної крайової лікарні у Львові.
А ще отець Бобрович представляв групу «біженців совісті» з Холмщини після ліквідації унії, які осіли у Львові і якими опікувалася світська влада, особливо міністр у справах Галичини Флоріян Земялковський (1873 – 1888 рр.) і його права рука Пилип Залеський, намісник Галичини в 1883 – 1888 роках.
Барон Флоріян Земялковський (1817 – 1900 рр.)
Політик, перший бургомістр Львова, обраний на засадах загального виборчого права в 1871 році. Замолоду був завзятим революціонером, двічі ув’язненим і засудженим до страти. Після поразки повстання 1863 року, в якому брав участь, очолив польських лібералів, які переорієнтувалися на співпрацю з австрійським урядом. Посол до Сейму та до австрійського парламенту, віцепрезидент «Палати послів» 1867 року, президент «Польського кола» у 1867 – 1869 роках, з 1888 року – член «Палати вельмож». Вершина його кар’єри – портфель міністра Галичини в 1873 – 1888 роках (Вікіпедія)
Відомо, що унійна Церква на Холмщині не стала українською національною інституцією, як у Галичині, а опинилася у фарватері польського націоналізму. Тому «холмщаків» вважали добрими католиками, але поганими українськими патріотами. Однак міністрові Земялковському вони імпонували. Він до кінця вважав русинів-українців тими, ким вони були до революції 1848 року: селяни з окремою Церквою та літургійною мовою, які заслуговували лише на систему початкового шкільництва; русини щодо поляків – те саме, що баварці, саксонці та фризи супроти німців. Український рух він вважав не національним, а клерикальним. Сам, зрештою, стверджував не раз, що з походження русин, брав шлюб у церкві та в 1867 році навіть звернувся до українських депутатів Галицького сейму українською, але водночас гостро виступав проти намагань запровадити українську мову в адміністрування краєм, українських гімназіях тощо, звинувачуючи греко-католицьке духовенство в православній пропаганді. Саме з ліберальної фракції «мамелюків» (прозвана так за лояльне становище супроти Габсбургів) Земялковського згодом виросло консервативне угруповання «подоляків», які, зокрема, вирізнялися своїм негативним трактуванням українського національного руху.
У 1882 році вибухнув величезний скандал, пов’язаний з переходом села Гнилички на православ’я, і міністр Земялковський вирішив, що він таки мав рацію щодо православних тенденцій греко-католицького духовенства. Тоді він підтримав проєкт реформи Василіянського чину єзуїтами і посприяв призначенню митрополитом ультрамонтанина Сильвестра Сембратовича (ультрамонтанство – ідеологія католицького універсалізму, віра в те, що католицька релігія та Церква мають наддержавну й наднаціональну прикмету – Авт.). У 1885 році, коли прем’єр-міністр Едуард Таффе прийняв у себе в кабінеті у Відні депутацію «Народної Ради» (невдовзі – провід українського національного руху – Авт.), Земялковському дали вказівку досягти з русинами компромісу. Разом із намісником Залеським вони вирішили домовитися з церковним істеблішментом. Після довгого зволікання відбулася інтронізація митрополита Сильвестра Сембратовича, була реалізована давня обіцянка цісаря Франца-Йосифа І фундувати ще одну єпархію (в Станіславові), на виборах 1885 року поляки підтримали чотирьох «митрополичих» кандидатів, а також дали гроші на дві газети – «Мир» і «Русь». Отоді про «холмщака» Бобровича згадали знову, зробивши його редактором двотижневика «Русь» (1885 – 1887 рр.).
Один із перших українських католиків-ультрамонтанів, митрополит (1882 – 1898 рр.) і кардинал з 1893 року, попередник Митрополита Андрея, реформатор Греко-Католицької Церкви в напрямку її окциденталізації. (Республіканець, 1993, №11-12)
У вирі політики
В програмній статті першого номера «Руси» отець Лука завив, що видавати газету його спонукала «не партійна пристрасть, а горяча любов до Святої Католической Церкви» і що «стоячи отже на становищи єдинства Католической Церкви і інтересів Австрійської держави ставимо яко ціль нашого труда: нормальний і самостійний розвій нашої народности, приготовляючоїся до такого посланництва, яке їй провидінє Боже серед народами повірити може. Не спускаючи з очей сеї єдинственно понятної ціли, для которої нарід наш существує, [часопис] буде слідити за всякими проявами нашого церковного життя, за розвоєм нашої літератури і взагалі за всім тим, що нас до тої ціли приближає або від неї віддаляє». Зрештою, програма виконана не була, особливо обіцянка висвітлювати розвиток української літератури та світського життя. Це був зразковий клерикальний пресовий орган. А оскільки український рух був усе ж таки світським національним, а не церковним клерикальним, то це був хибний шлях до польсько-української угоди. Особливо українських політиків розгнівали четверо «митрополичих» депутатів австрійського парламенту: вибори 1885 року ввійшли у історію як єдині, під час яких партії москвофілів і народовців разом здобули «аж» один мандат! Велике невдоволення спричинили й газети «Мир» і «Русь». І не тільки через свій клерикальний напрямок, а й через те, що галицькі русини вбачали у них фінансових конкурентів своїх партійних часописів «Діло», «Слово» та «Новый пролом».
Пилип Залеський (1836 – 1911 рр.)
Син губернатора Галичини й укладача популярного збірника народних пісень, зробив успішну урядову кар’єру: намісник (1883 – 1888 рр.) і міністр Галичини (1888 – 1893 рр.). Увійшов в історію як тактовний і недолугий бюрократ (Zbigniew Fras. Galicja. Wrocław 2004, s. 189)
У 1888 році польська партія «станьчиків» нарешті зуміла усунути тандем Земялковський – Залеський від владного керма, тож угода Залеського із Сембратовичем 1885 року, як власне «угода», виявилася безплідною. Провід у церковній політиці щодо Греко-Католицької Церкви перебував у отців-змартвихвстанців (отець Калінка) та єзуїтів-ультрамонтанів (отець Генрик Яцковський та інші), які готові були підтримати навіть ідею «українського П’ємонту» за умови підтримки світським українським рухом духу католицизму. Це була одна з основних умов угоди, проголошеної в Галицькому сеймі 25 листопада 1890 року, на чому наголосили і митрополит Сильвестр Сембратович, і голова «Руського клубу» Юліян Романчук, і інші в Сеймі.
«Мир» і «Русь» припинили своє існування вже на початку 1887 року. А 1888-го після відставки Земялковського Залеський переїхав зі Львова до Відня на його посаду. Це було формальне підвищення. До кінця існування Австро-Угорської монархії уряд так і не розмежував компетенції намісника та міністра Галичини. Важелі влади над краєм були зосереджені в руках намісників, які до того ж мешкали у чудовому палаці (теперішня будівля Львівської обласної військової адміністрації – Авт.) і мали тисячі підлеглих. Натомість міністерство Галичини резидувало у Відні в готелі та мало в штаті всього декілька секретарів.
Знову влада згадала про отця Бобровича наприкінці 1890 року, коли намісник граф Казимир Баденій вирішив видавати газету «Народна часопись» – додаток українською мовою до урядової «Gazety Lwowskiej». Бобрович знову став головним редактором. Але, прагнучи перетворити «Народну часопись» у клерикальне видання та гостро критикуючи український національний рух, ледь не зірвав щойно проголошену польсько-українську угоду. Через це намісник Баденій звільнив його з посади вже через два місяці.
Лабіринтами світогляду
Усе своє життя отець Лука Бобрович пропагував культ повстання 1863 року. 10 червня 1890-го він узяв участь в церемонії біля Крожанського хреста, встановленого на Личаківському цвинтарі з нагоди 25-ї річниці скасування царатом унійної Церкви на Холмщині та Підляшші (не зберігся).
Під час тривалої активності отця Бобровича в Галичині його погляди змінювалися. Прибувши до Львова 1880 року, він був завзятим польським патріотом, ненавидів казенне російське православ’я, яке позбавило його батьківщини, і галицьких москвофілів. Отець Лука дотримувався ідеалу поліетнічності польської нації, «gente ruthenus natione polonus», але цей «polonus» мав бути трохи інший, бо для нього це означало політичну націю, а не етнічну. Ймовірно, саме за розмови з українськими школярами польською, а не українською отець Калінка звільнив його з інтернату змартвихвстанців. Однак згодом отець Лука проповідував українською і був головним редактором українських газет. А ще вважав, що обряд Греко-Католицької Церкви треба латинізувати, через що греко-католицьке духовенство не сприйняло позитивно панотця з його атрибутами латинського обряду, які він бажав упровадити в візантійську літургію. Отець Лука також провадив українську молодь на службу до костелу, але не для навернення на латинство, а для «зміцнення її католицької ідентичності». Проте для загалу латинського духовенства він теж був підозрілий, бо вживав українську мову, і це подобалося далеко не всім. Так само отець Бобрович не міг у всьому догодити польським політикам, тому що був непокірний і завжди мав свою думку. Зрештою, був бунтарем і воїном повстання 1863 року.
З-поміж інших священників-«холмщаків» отець Бобрович вирізнявся особливою схильністю до громадської активності, тому залишив по собі чимало згадок у історичних джерелах, особливо в пресі. Проте розчарував усіх: польських політиків, латинське і греко-католицьке духовенство. Українські політики вважали його полонізатором, а москвофіли просто ненавиділи, зневажали й глузували з нього. Навіть Товариство ветеранів повстання 1863 року, в якому він брав безпосередню участь, не прийняло панотця до свого складу. Так він став людиною на маргінесі, але був собою і залишався собою до кінця життя. Помер 28 березня 1914 року і був похований на полі повстанців 1831 року на Личаківському цвинтарі. Є автором багатьох статей у пресі та праці «Поучение о набоженстві до найсолодшого серця Господа нашого Ісуса Христа» (1887 р.).
д-р Ігор Чорновол
