(з приватної кореспонденції)
Цікаво пишете і дивуюся, що там місцевий священик не вияснить людям про наш обряд. Те, що люди клякають, сідають, неправильно хрестяться, не відповідають священикові тоді, коли священик не співає, але читає Святу Літургію, не склонюють голови тоді, коли їх священик взиває словами: «Голови ваші Господеві приклоніть» і багато іншого не так роблять, як треба — це все трагічні наслідки віків, коли наша Україна була під окупацією поляків.
Поляки старалися спольщити наш нарід, але перешкоджало їм інше віровизнання українців і вони помалу добиралися до української душі і старалися замінити наш обряд на латинський, який був у поляків.
В нас ніколи не було ані читаної, ані шептаної Служби Божої, а була тільки співана. Полякам тяжко було добиратися до української душі, бо вони чужинці. Але вони знайшли дорогу до василіянських манастирів, вчили їх у своїх школах, бо інших, українських шкіл тоді не було і виучували так, що василіяни були переконані, що тільки латинський обряд є правдивий, а український скорше, чи пізніше мусить замінитися на латинський.
От і зачалася робота з василіянських манастирів. Вони були колись багаті, бо мали великі манастирські маєтки, а в додатку мали учених своїх священиків, які писали для українців катехизми, біблії, молитовники, і помалу зміняли наш обряд так, щоб він подібний був до латинського-польського.
В Україні була колись багата і патріотична шляхта і поляки найперше поперетягали ту шляхту на латинський обряд і так вона спольщилася. А як котрийсь зі шляхтичів не хотів перейти на латинський (польський) обряд і не хотів спольщитися, тоді поляки відбирали від нього всі маєтки. Лишився тільки малограмотний український нарід зі своїми священиками і завзято обороняв свій український обряд. Та обрядова боротьба йшла століттями. Поляки вже були так далеко, що скасували співані Служби Божі, а на їх місце запровадили шептані, щоб ніхто не чув, що там священики шепчуть.
Запровадили в церкві дзвіночки, щоб давати людям знак коли треба клякати (так, як в латинських косцьолах), поусували з церков іконостаси, казали клякати тільки на одне коліно (ґенуфлекс робити), тільки раз хреститися і то цілою рукою і так скоро, щоб не пізнати, що наше хрещення різниться від латинського. Замість вечірні, акафистів та інших церковних відправ, впровадили літанії, які ще й до сьогодні василіяни відправляють в церквах з назвою «Молебен», де за кожним прошенням люди співають: «О Маріє Мати Божа молися за нами». Ця літанія перекладена з польського і люди думають, що то наша відправа. Вона не стосується ніяк до наших церковних уставів.
Наша Церква знає «Параклис до Божої Матері», знає також Молебен до Матері Божої Одиґітрії (зн. Опікунки в дорозі), та багато інших прекрасних літургічних відправ. Але давня привичка так вкорінилася в душах наших людей, що треба буде багато часу, щоб їм пояснити в дома і навчити дітей в школі, що є наше, а що чуже. Наша Церква має більше містики, знань, більше глибоких почувань душі, як латинська. В нас тільки в піст люди клячали, бо тоді час покаяння, тоді клали доземні поклони і вдома і в церквах. Тоді відроджувалася в них душа, ставала ліпшою, розумнішою. В церквах відправлялися щонеділі перед св. Літургією Утрені, а вечорами Вечірні. Люди не мали в церквах вигідних сиджень, як в театрі. Вони стояли, а хто зі старших не міг стояти, то для них були попід стіни лавки і вони могли сидіти на тих лавках.
Всі люди колись знали, коли є Освячення, бо священики співали Службу Божу (співали всі інші Богослуження), а люди відповідали співом і всі знали, коли яка важлива частина співається і не треба було дзвіночків в церкві. До Святого Причастя приступали рядком, бо священик взивав їх — «3і страхом Божим і вірою приступіть», а ніколи не співав «приклякніть», навіть тоді, як був великий піст, час покаяння, коли люди на Службі Божій могли клячати, або стояти, як кому краще було молитися.
Старі залишки були аж до 2-го Ватиканського Собору. На передодні його Апостольський Престол видав розпорядження для Української Церкви під назвою «Ордо Челєбрачіоніс», по нашому «Устав Служення» і приказав єпископам, щоб вони стисло держалися і приказали священикам держатися свого давнього обряду і не мішати його з латинським.
Деякі єпископи казали, що то не можна так нагло залишити старі привички обряду і треба трохи часу на те.
Наші василіяни мали вже багато надрукованих церковних книжок і молитвенників і не хотіли їх нищити і продавали поспішно. Про це довідалися в Римі в Конґреґації і загрозили василіянам, що їх екскомунікують, якщо вони будуть дальше продавати старі видання. Тоді василіяни пускали між людей поголоски, що там в Конґреґації сидять москофіли (прихильники москалів) і пропаґують між нашими людьми московський обряд, і дальше продавали свої молитвенники і літурґічні книжки, але вже не явно, тільки нібито приватно, через цивільних людей, не монахів.
Тому то не дивниця, що в Англії ще ніхто людям не пояснив, що в Богослуженнях наше, а що чуже. Московського в нас нічого нема, бо москалі давно змінили Богослуження своїми синодальними додатками і змінами, які ми дуже виминаємо.
Наш Патріярх Йосиф є дуже послушний Святішому Отцеві Папі Римському і дуже точно старається держати свій обряд. Навіть ті скорочення, то американські і канадські Владики переперли на Синодах і впровадили, щоб уподібнити нашу Св. Літургію до латинської. Наш Патріярх не міг спротивитися проти всіх Владик. Одинокий був проти скорочення покійний Архиєпископ Іван Бучко. Ті скорочення, то тільки на час повоєнний і в книжках і в молитовниках не вільно нічого скорочувати.
О. Г. Ф.
(«3а Патріярхат», Брадфорд — Англія, ч. з, 1976)
