Не забуваймо літ насилля й мук народу,
Зверх сім мільйонів жертв: мужів, дітей, жінок,
Зумисний ката плян в пожнив’я час, дороду,
Їх голод, стогін, крик — для світу скритий шок!
Нечуване ніде в Европі лихоліття,
Комуністичний чад брехливих пропаганд,
У розквіті культур двадцятого століття
Пожнив’я смерти й кров — червоний варіянт!
Жахіття пекла, глум, пожарища, руїни
І трупи біля хат, в домах і бур’янах!
Це в тридцять третій рік пейзажі з України,
Немає й стебелин в скривавлених полях.
Із півночі наслав тиран каральні групи
Московських банд, бродяг, опричників, падлюк,
Щоб збіжжя й їжу всю (це заграниця купить)
Забрати від селян — їх піт, їх працю рук.
Багряний прапор скрізь. На ньому серп і молот.
Борониться народ, не хоче здать харчів.
Тож силою беруть. Повзе змій лютий — голод,
А всюди плач дітей, жінок, старців і вдів.
Вивозять на Сибір селянство в ешельонах.
За опір в здачі б’ють, стріляють на місцях;
Вмирає славний рід в розпуці та в прокльонах, —
Над селами кричить нестерпно смерти птах.
Голодний, бідний люд їсть падлину конячу
Й худобу, що здиха без паші серед піль:
Котів і псів, ворон і жаб з ставів козачих
І варить бур’яни, п’є вивар різних зіль.
А онде мати — глянь — біжить, мов удуріла
З дитинкою в руках, та то вже тільки труп;
До баняка кладе шматки малого тіла
І божевільна їсть із немовлятка суп.
В дітей, що колосків ішли шукати в поле,
В голодних, без взуття, безвинних — тінь живих —
Стріляють москалі й «товариші» монголи,
Мужчин ведуть кудись, і слід пропав по них.
По парках більших міст, обдерті, в зморі чорній
Лежать, конають ті кормителі з села;
Ніхто не знає їх, ніхто їх не пригорне, —
їх викинуть на віз, пригорне свят-земля.
В зубах катівень, тюрм тремтіла Україна.
І якось вість дійшла з запон і з-поза ґрат
На Захід мовчазний, мов пісня лебедина,
Та поміч у пачках відкинув Сталін-кат.
Ще й остро наказав, щоб поміч відсилали,
Бо в Україні всій створивсь ворожий бунт;
Там колективний плян аграрний не прийняли,
Хоч «добре» зародив чорнозем — їхній ґрунт.
Захланність, заздрість, злість — то ціль голодомору.
Тут наша вищість все, культура, скарб землі.
Тож життєздатність ця підійме нас знов вгору,
А пропаде Москва в багні своїм і тьмі.
Невдовзі буде суд, якого не бувало:
З’являться душі жертв нелюдських мук, страждань,
На справедливий суд Европи трибуналу —
Пройде всесвітній зрив у безлічі повстань.
Знов буде наш рільник орати власну ниву.
Пшениці та жита зростатимуть до жнив —
Ще кращі, як колись, підсилені добривом
Костей і крови тих, що голод їх зв’ялив.
Філядельфія, 26 серпня 1983 р.
