Не є приємним входити у публічну дискусію чи полеміку із співбратом у священичому чині, особливо коли лучать нас спільні богословські студії в Римі, співучасть у священичих висвяченнях, а відтак довголітня спільна душпастирська праця у цім самім Христовім Винограднику, яким є наша Церква у Великій Брітанії.
Та коли цей співбрат, ставши на дивний шлях свого священичого служіння, прямо любується у писанні та публікуванні своїх персональних атак, злобних осудів, неправдивих і вигаданих тверджень та зловіщих «пророкувань», і, коли здержана мовчанка атакованих ним осіб стає для нього ознакою їх вини чи слабости, як рівно ж заохотою до дальшого помножування такого нехристиянського знеславлення, то тоді зроджується сумлінне відчуття,— «годі дальше мовчати!».
У своїх останніх «ЦЕРКОВНИХ ВІСТЯХ» за серпень 1981 р. Всесв. о. мітрат д-р С. Вівчарук, канцлер апостольського екзарха на Вел. Брітанію та їх головний редактор, пішов так далеко у своїх претенсійних вигадках, що навіть зацитував слова, які мала б сказати мені Східня Конгрегація, під час моїх недавніх там відвідин.
Я вже не раз попереджав отця канцлера, що хоч здержуюсь, покищо, з належними відповідями на такі його «пекуліярні» писання, однак колись прийде час, що треба буде дати на це компрегензивні вияснення та потрібні спростування. Тепер, коли отець канцлер зважився пришити навіть Східній Конгрегації свої видумані та фалшиві історії, цей час прийшов, ним самим спровокований, щоб цю належну відповідь остаточно зробити.
Тому, що, може, частина наших вірних не мала ще змоги бачити цього нового видання «Церковних Вістей» та не читала цих поновних очорнювань проти мене, відчуваю, що буде корисно попередити ці мої вияснення і спростування переказанням, наперед, цих дивних тверджень, які отець канцлер зробив на останній сторінці цих «Вістей», п.з. «Суспендованих «декорують»:
Наперед отець канцлер написав там слідуюче: Отець Микола МАТИЧАК, суспендований священик, який нелегально душпастирює в Англії, побував в Римі від 22 червня до 4 липня цього року. Поїхав о. Матичак до Риму помітру, якоювідзначив його Блаженніший Кир Йосиф, з нагоди 30-ліття священства і «ревної праці» в Англії. Отримавши високу декорацію, о. Микола задумав ще, за одним замахом, вбити другого зайця. Він пігнав до Східньої Конгрегації просити звільнення з наложеної Апостольським Престолом суспензи-кари, яка тяжить на ньому від квітня 1978 року. Стиль чисто «матичаківський».
Відтак отець канцлер так твердить:
«Здогадуємося і, до певної міри, знаємо відповідь Конґреґації:
«Перестань, отче, нелегально душпастирювати в Англії, визнайте власть місцевого Єпископа, а тоді ми знімемо суспензу!»
Після того отець канцлер наводить ще кілька думок-рефлексій, які висуває йому ця «декорація», з яких першою є:
«Цей суспендований священик, хоча перед людьми покликається на «власть і права Блаженнішого Кир Йосифа», на підставі яких він душпастирює в Англії, в совісті таки не є спокійний. Навіть відзначення його душевної провини не може заглушити. Бо чого ж він ходив до Конґреґації? Хіба «власть і права Блаженнішого Патріярха» йому вже не вистачають?»…
Знову ж, у другій рефлексії, скерованій вже проти нашого Блаженнішого Отця Йосифа, отець Вівчарук додав ще:
«А щодо о. Матичака, то він дав йому перше відзначення в 1970 році, на рекомендацію СУБ-у й партії, без відома місцевого Єпископа, а друге відзначення зробив в подібний спосіб та ще й з наругою проти Апостольського престолу».
І.
Після довшої молитовної застанови та совісної перевірки всіх фактів, відповідаю на ці злобні писання отця канцлера такими виясненнями, спростуваннями та інформаціями:
1. Мій намір, щоб при нагоді недавнього побуту в Римі, зголоситись на приватну авдієнцію у Кард. В. Рубіна, теперішнього префекта Свщ. Конґреґації для Східніх Церков, був відомий і апробований нашим Блаженнішим Патріярхом, і актуальну авдієнцію виєднав для мене ВПреосв. Архиєпископ-Коадьютор.
2. Вислови отця канцлера, що «задумав ще, за одним замахом, вбити другого зайця», що «пігнав» до Східньої Конґреґації, щоб «просити звільнення з наложеної Апостольським престолом суспензи-кари»… є не лише повні примітивної злости та виявом претенсійного хотіння, щоб лише вони — «легальні священики» мали доступ до цієї ж Конґреґації, але також цілком видуманою неправдою, бо мої там відвідини мали зовсім іншу ціль від тої, що її подає отець канцлер.
3. Ще більшою видуманою неправдою є його твердження, що вони, тобто «Єпископська Канцелярія», здогадуються, і, до певної міри, знають, якою була відповідь Конґреґації, цитуючи її навіть в знаках наведення! Під час цієї півгодинної авдієнції, крім кард. Рубіна, не було нікого іншого присутнього, і з ніким іншим я там тоді не стрічався.
Звідки, отже, вони можуть «до певної міри» знати, що тоді кардинал мав мені сказати, це, як кажуть англійці, є «бейонґ май компрегеншн». Зацитованих ними слів: «Перестаньте, отче, нелегально душпастирювати в Англії, визнайте власть місцевого Єпископа, а тоді ми знімемо суспензу!» — Кард. Рубін АБСОЛЮТНО НЕ СКАЗАВ! Це є чиста видумка отця канцлера, бо так йому пасує до його «стратегії» та витвореної тут ситуації.
Яка ж, отже, була основна ціль цих моїх відвідин у нового префекта Східньої Конґреґації, та про що була тоді там досить дружня розмова?
В першу чергу я старався з’ясувати йому конечність щоскоршого знормалізування нашої церковної ситуації у Вел. Брітанії, що може статись головно з таких двох додаткових мотивів:
а) Святіший Отець Папа Іван Павло II має в намірі відвідати Вел. Брітанію в травні наступного року. Українська спільнота також бажала б включитися до радісного його привітання. Оскільки ця наша церковна ситуація не буде належно до цього часу знормалізована, то це вітання може бути дуже сумне.
б) Вже за 7 років ми мали б стрічати своє «Міллєніюм» — тисячоліття християнства на наших рідних землях. До цього треба нам належно готуватись. Через брак належного духовного проводу у Вел. Брітанії, ми вже дуже припізнились з цими конкретними приготуваннями. Є дуже для нас всіх важливим, щоб цю нещасну «церковну дійсність» якнайскорше знормалізувати, щоб ми могли спокійніше і успішніше готуватись до цього грядучого великого ювілею.
У відповідь кард. Рубінові, що ці наші внутрішні конфлікти ми повинні були якось самі собі розв’язати, я навів був, для авторитативного аргументування, поучні слова попереднього Святішого Отця Папи Павла VІ, висказані до понад 600 учасників відбутого в Римі у лютому 1977 р. Інтернаціонального Конгресу Канонічного Права, якого я сам був учасником. Тоді покійний папа, між іншим, сказав, що в церковному законодавстві має бути не лише «юстіція леґаліс», але понад то вимагається ще «кведам челестіс амічіція», без якої «неможливо є приводити до Бога будь-яку людину»…
На наше всіх нещастя, теперішній апостольський екзарх для українців-католиків у Вел. Брітанії неначебто цього не знав, і через брак належної уваги до цієї потрібної «амічіції челестіс» (небесної дружби-любови), споневірив собі та наставив проти себе таку велику більшість наших вірних, які в совісті перестали визнавати його за свого духовного зверхника. Для того конечним є чимскорше зарадити цьому сумному станові в дусі найвищого церковного закону — «салюс анімарум».
Кард. Рубін сказав тоді, що вони в Римі знають про це, що дійсно «амічіція челестіс» все повинна бути на першому місці, і що будуть продовжувати всі можливі зусилля для щасливого полагодження цих шкідливих конфліктів у нашій Церкві у Вел. Брітанії.
Лише в кінцевій частині цієї ж авдієнції я, згадавши коротко про дивні і незрозумілі обставини цих суспенз, запитав кардинала: за що нас суспензовано? Проти якого канону Східніх Католицьких Церков ми провинились? Та ж ми не приїжджали до Англії з порожніми руками, але з повновластями і благословеннями самого Глави і Батька нашої Помісної Церкви, до якого наші громади в Англії зверталися про поміч і душпастирську опіку. І цю потрібну опіку ми давали і даємо для тих наших вірних, яких вигнано з їх церков, та які, інакше, не мали б належного заспокоєння духовних потреб. Цим нашим особливим душпастирським служінням ми підтримуємо католицьку віру серед нашого глибоко-релігійного народу, скріплюємо його надію на краще, допомагаємо виховувати молоде покоління на засадах християнської моралі та сприяємо дальшому розвиткові нашого там зорганізованого життя…
Відповівши, що не за це нас суспендовано, кард. Рубін додав на прощання, що тим більше заходить потреба чимскоріше вислати до Великої Брітанії окрему Папську Комісію для належного прослідження цілої ситуації та знайдення щасливої розв’язки для цих протяжних конфліктів.
І ось, у світлі всіх цих фактів, нехай Шановні Читачі самі винесуть собі опінію і заключення про достовірність вісток і тверджень «Церковних Вістей» та їх головного редактора!
II.
Відчуваю, що може бути корисно, при цій нагоді, згадати і вияснити про ці «дивні і незрозумілі обставини» наложеної, як твердить отець канцлер, «Апостольським Престолом суспензи-кари, яка тяжить на мені від квітня 1978 року». Як всім відомо, це твердження постійно повторяють «Церковні Вісті» та їм споріднені анонімні видання, додаючи, що ми тут нелегально душпастирюємо (чи «партизанимо»), що всі нами відправлювані Богослужби і уділені Святі Тайни є неважні, грішні та що мусять колись бути повторені!
Ці обставини були слідуючі:
1. Отець канцлер та його послідовники твердять в безкінечність, що цю суспензу-кару виніс на мене (і на двох інших наших отців) сам Апостольський Престіл, чи навіть сам папа в квітні 1978 року. А чому отець канцлер тепер нічого не згадує, що сталося в лютім 1977 року?
Тоді вся брітійська преса (не лише католицька, але і світська) заговорила, що «Юкрейнян Прелят суспендс прістс сент бай Кардінал Сліпий». Вже тоді було сказане через Католицький Інформаційний Уряд, що ці священики, сповняючи душпастирювання без його дозволу, є автоматично суспендовані («іпсо факто»), і що все їхнє священослужіння є нелегальне, неважне і грішне…
2. Будучи в цім часі в Римі, я мав змогу стрінути там кількох знавців канонічного права, щоб розвідати, на основі яких канонів Східньої Церкви такі суспензи могли бути єпископом проголошені брітійською пресою? Вони всі питались: а в листі від єпископа як було оприділено? Коли ж вони довідались, що в цій справі ми не одержали ніяких листів, наперед з осторогою, а відтак і з проголошеною суспензою, то всі вони були дуже здивовані й казали, що це є проти встановленої канонічної процедури.
3. В жовтні 1977 р. був я покликаний до Апостольської Делеґатури в Лондоні, де апостольський делегат вручив мені офіційного листа від Східньої Конґреґації з осторогою, що можу бути суспендованим, оскільки не заперестану тут душпастирювати без окремого дозволу від Апостольського Екзарха. Коли я мимовільно сказав, що чейже ж я вже є суспендованим від лютого 1977 p., цим же апостольським екзархом, то архиєпископ-делеґат сказав тоді: «Но, ю ар нот суспендет». В пізнішому листі до апостольського делегата просив я його, щоб листовно пояснив мені ці слова, тобто чи суспенза проголошена апостольським екзархом в лютому 1977 р. була важна, чи не важна, то відповідь на цього ж листа зробив вже його помічник, але без найменшої згадки на це питання.
4. Коли в квітні 1978 р. прийшов другий офіційний лист від Східньої Конґреґації із проголошеною суспензою, то було там сказано, що така «церковна суспенза є зарезервована цій Священній Конґреґації». З цього всього виходить, що попередньо проголошена суспенза Апост. Екзархом не була важна, і Конгрегація мусіла все наново робити, із захованням канонічної процедури. Коли ж так, то як можна було твердити на сторінках брітійської преси, що всі наші душпастирські чинності — є нелегальні і неважні?! Чи це є допустиме в Католицькій Церкві, головно після останнього Вселенського Собору, щоб на слово, чи на помах пера одного єпископа уневажнювалося б всі Святі Тайни, уділені правно висвяченими священиками, і впроваджувати у таке важке духове замішання тих всіх вірних, які приймали їх у добрій вірі? Чи можна так маніпулювати Божими речами? Чи не зробив тут Апост. екзарх, разом зі своїми дорадниками (головно отцем канцлером!) фатальної помилки в розумінні та інтерпретації канонічного права, якого великими знавцями себе проклямують?
Можна, отже, тепер розуміти, чому екзархальні круги нічого вже не згадують про цю першу «Єпископську суспензу»!
5. Зараз після одержання першого остерігаючого листа із Східньої Конґреґації, я, відповідаючи 11 жовтня 1977 p., так висловив своє становище: «Уважаючи себе під пасторальним авторитетом Його Блаженства Кардинала Йосифа Сліпого, Голови Партикулярної (Помісної) Української Католицької Церкви, якого я уважаю з великою більшістю українського народу за нашого Патріярха, і, сповняючи, за його благословенням, потрібну душпастирську працю на виразні прохання наших скитальських громад у Вел. Брітанії, з пошаною суґерую, щоб всі питання відносно цих пасторальних активностей спрямувати до самого кард. Сліпого».
А коли наспіло друге згадане письмо від Східньої Конґреґації із проголошеною суспензою, то мій відклик до Блаженнішого був знехтований, як «нон пертіненте» (не значучий), бо Верховний Архиєпископ Львова для українців не має жодної юрисдикції в Апостольському Екзархаті Українців у Великій Брітанії, який залежить від найвищого архиєрея».
6. Взявши під увагу, що такому арбітральному твердженню суперечать слова Святішого Отця Папи Павла УІ, сказані до нашого Блаженнішого в 1965 році, після надання йому кардинальської гідности, що він є нашим «авторитетним провідником, високим висловником нашої єдности та сильним центром для нашого релігійного і національного життя», як рівнож маючи на увазі переконання багатьох вчених-каноністів світової слави, що цей форсований Ватиканською Курією «територіяльний принцип» є нелогічний та несправедливий для Східніх Католицьких Церков (на що так вимовно вказував наш Митрополит з Канади ВПреосв. Максим Германюк у свойому рефераті на Синодальних Нарадах нашого Єпископату в вересні 1979 р), доходить до совісного заключення, що вся ця історія з цими суспензами є пронизана не лише серпанком великого замішання, але також поважних сумнівів та болючої неоприділенности.
А в таких сумнівних випадках переважає найвищий церковний закон — «бонум анімарум» (добро душ), та диктат душпастирського сумління.
7. А тим, що так дуже запобігались за ці суспензи і так на них тепер покладаються, варто зацитувати ці поучні слова нашого нового Філядельфійського Митрополита, ВПреосв. Степана Сулика:
«Усі Владики, священики й монахи в Українській Церкві зобов’язані, на мою думку, активно піддержувати і сприяти інтересам української нації. Це зобов’язання включає вирощування і зберігання української релігійної, національної і культурної спадщини, а теж включає політичні аспірації українського народу в його батьківщині».
III.
Яким злорадним дорадником був і є отець канцлер для Апост. Екзарха та як не раз втягав його у прикрі заклопотання та упокоряючі ситуації, нехай потверджують ще послідуючі факти:
В жовтні 1966 р. відбулось в Едінбурзі (Шотляндія) урочисте відзначення 25-ліття відродження української державности Актом 30 червня 1941 р. Тоді була відправлена у нашому Свят-Андріївському храмі Служба Божа також для наших православних братів, які відслужив Всеч. о. А. Максимук з Олдгаму. Все відбулось тоді там якнайкраще, ніхто не згіршився, і всі раділи з такої дружньої співпраці між двома нашими церковними віровизнаннями. Про ці події були поміщені обширні звідомлення у нашому «Зв’язковому Листку», який був надісланий, порядком інформації, до єпископської канцелярії в Лондоні, як рівнож для нашого архипастиря скитальців, ВПреосв. архиєп. Івана Бучка, якому тоді я безпосередньо підлягав.
Ось яка була на це листовна редакція отця канцлера:
«Я прочитав уважно Вашого цікавого «Зв’язкового Листка», а головно перші сторінки. Мушу при цім висловитись, що чомусь не можу погодитися із Вашим підходом до справи святкування 30-го червня і завеликого братання з православними. Принайменше виглядає мені, що не треба було забагато писати про ці речі на першій сторінці Листка. Вважаю, що Ваші кроки супроти православних є заскорими й задалекими і можуть викликати сильну реакцію наших священиків з Англії. Якщо Ви робили це все обдумано і мали благословення від ВПресов. Івана з Риму, — то Ви є ще трохи криті. Якщо ні, то наш Преосвященний Владика Августин буде мати своє слово до сказання…»
І дійсно, коли Преосв. Владика вернув з Риму, то мусів бути добре «підготовленим» отцем канцлером, бо в своїм обширнім письмі з 16 грудня 1966 року він, між іншим, писав:
«Бачу, що Ви дозволили на православну Службу Божу в нашій Церкві в Едінбурзі, самі сердечно привітали православних гостей, похвалили їх опісля публічно на письмі та ще й допомагаєте їм організувати церковну раду і православну парафію. Закликаєте до дальших подібних стрічей… Ваш крок з православними — був цілком неприготованим, необдуманим та вискоком поза рамки загальної лінії в Українській Католицькій Церкві. Я не можу ніяк зрозуміти, що Вас штовхнуло вирватись на власну руку в такій важній та делікатній справі, не засягнувши попередньої поради відносно небувалого досі в нас кроку… Ваш крок, Дорогий Отче Миколо, став ще серйознішим у своїх наслідках (яких можна побоюватися, бо хто знає, що це він може нам вкоротці принести!), з хвилиною публічного розповсюднення у «Зв’язковому Листку», де Ви змішуєте разом наші релігійні справи з православними враз із громадсько-політичними і направду витворили такий «соборовий борщ», в якому вже годі розрізняти одне від другого».
Свої критичні вислови Преосв. Владика доповнив ще, між іншими, таким дорученням:
«Послідовно, прошу второпно повести справу, щоб припинити православні Відправи в нашій Церкві в Едінбурзі».
Копію цього ж листа вислав Преосв. Владика до ВПреосв. Архиєп. Івана до Риму (не інформуючи про це мене), мабуть в надії, що він це все апробує та ще і від себе вискаже подібний осуд.
Тимчасом, сталось інше. Ось що писав в цій справі ВПреосв. Іван, в листі з 20-го грудня 1966:
«Сердечно дякую Вам за милі побажання, а також за посилку «Зв’язкового Листка». Завжди прочитую з увагою всі Ваші вістки й дякую Милосердному Богові за те, що кріпить Ваші сили на подвиги для добра нашої Церкви і на спасіння душ, повірених Вашій душпастирській опіці.
З особливою увагою прочитав я останнє число 466 «Зв’язкового Листка», бо Преосв. Єп. Августин вважав за вказане переслати мені відпис свого письма до Вас в цій справі. Я тільки здогадуюсь про дійсні спонуки до такої постави Преосв. Владики. Не хотів би я з ним полемізувати на ті теми, а все ж не можу погодитися з такою його поставою і тому в змислі відповідаю. А Вам, Дорогий Отче Миколо, скажу відкрито, що Ваша діяльність є згідна з церковними канонами, а Ваша постава супроти нашого Найдост. Верховного Аєп. Митр. є вповні згідна з постановою останнього Всел. Соб. Ват. II. Отже в совісті можете бути зовсім спокійний, а на письмо Преосв. Владики можете не відповідати. Ще раз і ще раз благословлю всім добром — відданий як завжди у Хр. Госп. брат і слуга Іван, Аєп. АВ».
Здається, що «сапєнті сат», але…
Коли прочитується «Церковні Вісті» та їм споріднені анонімні видання, то наглядно бачиться,як всю вину за цю нещасну «церковну дійсність» у Вел. Брітанії скидається на противну сторону: на Блаженнішого, на єпископат, на священиків-»партизан», на СУБ, на партію, на «бандерівців» і т.п. Але ніде не знаходиться навіть натяку, що може і «ми», тобто «єпископська канцелярія з владикою» допустились якихось помилок та причинились до витворення цієї нещасної ситуації.
До попередньо наведених фактів, мимовільно тиснуться до них бодай кілька ще відносних запитів:
Чи було це второпно і чи не зробилося великої помилки і шкоди, коли відтягнулося, як «за кару», представників та капелянів нашої Церкви від діючих тут громадсько-виховних установ, знаючи, що переважаюча частина членства цих установ є рівночасно вірними нашої Церкви та що, дякуючи творчій діяльності цих же установ, наше зорганізоване життя в цій країні сталось одне з найкращих серед наших поселень?
В жодних інших наших єпархіях чи екзархатах у вільному світі не було таких «указних заборон» відносно літургічного поминання нашого Блаженнішого, як Патріярха, відносно співання «Патріярхального гімну», чи відносно збирання «Патріяршого фонду», так, як це мало місце в цьому екзархаті. Чи не можна було передбачити, що того рода заборони можуть зробити більше зла, як добра для нашого тут церковного стада?
Чи не було це фатальною помилкою і пониженням архиєрейського уряду закликати чужинецьку поліцію до «оборони» нашої катедри у Лондоні, тоді, коли зброєю доброго пастиря має бути Слово Боже і любовна персвазія? Або, чи було це етичним доручати чужинецькому адвокатові розсилати листи до деяких наших вірних із заборонами входити до катедри — від імени нашого церковного «трасті» тоді, коли два члени цього ж «трасті» нічого про це не знали?
Чи було це згідно з християнською правдою і любов’ю повідомляти наше суспільство, що два звільнені із душпастирського тут служіння священики відійшли на їхнє власне бажання, тоді, коли в мойому випадку цей відхід був ВИМУШЕНИЙ! Отець канцлер напевно пригадує собі, як в одному листі, урґуючи моє конечне залишення душпастирства в Шотляндії, писав, між іншим: «Коли в Америці президент Ніксон був в клопоті, то кажуть, що кінцеве слово мав його секретар д-р Кіссінджер. А він сказав щиро: «Нік, ю маст гов!». Тоді отець канцлер ще таке додав: «Якщо Ти збунтуєшся, то наш Владика Тебе суспендує і повідомить всю шотляндську ієрархію».
Цю «літанію» недопускаємих помилок і проступків можна ще дальше продовжувати, але на тепер, хай буде закінчена ще таким прямим запитом до отця канцлера: У Ваших останніх «Церковних Вістях» Ви назвали мене «цілком затуманеним», а моє душпастирювання «концертовим». Вії були довголітнім душпастирем в Ґлостері і до чого там допровадили? Чи було второпно з Вашого боку запрошувати Владику на посвячення нової церкви, коли так невторопно розсварили і поділили Ви там наших людей? Один місцевий католицький священик (англієць) сказав, що «треба було наперед парафію замирити, а відтак до неї запрошувати Єпископа!». А в Ґлостері колись владиці сипали квіти під ноги!
* * *
Закінчую і підписую оці сторінки моєї відповіді отцю канцлерові, яку він сам спровокував, саме в день 10-го вересня, коли вшановуємо пам’ять Св. Августина. Дав би Бог, щоб за посередництвом цього великого учителя Вселенської Христової Церкви Преосв. Владика Августин і його канцлер зрозуміли, як багато прикрих помилок вони самі вчинили та як багато ран вони завдали своєю невторопною «церковною, політикою» на живому організмі нашої Помісної Церкви у Вел. Брітанії. І, зрозумівши це, щоб вони самі, спонтанно, зрезиґнували із дальшого тут архиєрейського і душпастирського служіння.
* Передруковано з додатку до «Зв’язкового листка» на місяці серпень-вересень 1981 р.
