У розмовах про сучасне церковне мистецтво найчастіше порушуються питання його відношення до традиції: наскільки воно залишається традиційним? Наскільки може бути традиційним чи, відповідно, новаторським? Наскільки сучасний митець в стані передати традицію? Однак чи не становлять такі притаманні нашому богословському дискурсу питання загрози завуженості та однобокості у розгляді сучасного сакрального та церковного мистецтва?
Перед тим як розвинути цю дражливу, проте важливу тему, варто наголосити на розрізненні двох понять, котрі у нас часто вживають синонімічно. А саме: «церковне мистецтво» й «сакральне мистецтво». Церковне – те, що створене й представлене у храмі, сакральне – розвиває метафізичні та релігійні теми, однак призначене не обов’язково для храму й не обов’язково для певного, наперед визначеного кола глядачів. Тому сакральне мистецтво може бути дещо вільнішим від диктату традиції, який доволі виразно відчувається у мистецтві церковному. Іншими словами, сакральне мистецтво – поняття ширше, тоді як церковне більш конкретно передбачає своє призначення. У цій статті йдеться передусім про проблеми мистецтва церковного.
Східне богослов’я часто й заслужено пишається власною ґрунтовною спадщиною в царині богослов’я образу. Однак чи не стає така основа візуальної і текстової культури занадто важким тягарем для сучасного митця, змушуючи його розглядати традицію поверхово, наче певну стилізацію?
Аналізуючи сучасний стан українського церковного мистецтва, мусимо констатувати: надто вже часто розуміння традиції обмежується саме таким підходом – художник творить образи, стилізуючи їх «під Візантію», «під Київську Русь», «під готику» і т. д. Часто стилізує ці образи досить вправно, позірно, задовольняючи таким чином вимогу дотримання традицій. Але чи залишається при цьому художник щирим і безпосереднім? Чи може він виказати таким твором свою дуже особисту віру? Ці підставові для творення сакрального образу якості, на жаль, рідше згадуються при обговоренні проблем церковного мистецтва. Адже надто часто слідування якомусь довільно обраному чи накинутому замовником візуальному «канону» означає для художника і ретельну самоцензуру. Отож існує небезпека втрати митцем власної щирості, сиріч правдивості у творенні образу. Що це означає? Опертя на традицію заважає творенню щирого, справжнього образу? Геть традицію? Можливо, й так, хоча не обов’язково, адже маємо гарні зразки того, як пережита і переосмислена традиція стає ґрунтом для вдалого та переконливого церковного мистецтва.
Прикладом такого підходу є творчість митців ХХ століття, котрих заслужено можна назвати класиками українського церковного мистецтва, Михайла Бойчука і Юрія Новосельського. А якщо говорити про наших сучасників, доречним прикладом тут могла б стати творчість Іванки Крип’якевич-Димид і Люби Яцків. Хочу наголосити: у творах цих авторів не йдеться про якусь модернізацію чи осучаснення церковного мистецтва, бо ж у часи і Бойчука, і Новосельського, і в наш час сучасне мистецтво та сучасне церковне мистецтво майже не перетинаються, залишаючись вірноприналежними своїй публіці та своїм вимогам. Іншими словами, сучасне мистецтво і сучасне церковне мистецтво не співіснують в одній площині, а розвиваються у якихось паралельних світах.
Справжню глибоку традицію в церковному мистецтві можна оживити, однак цей шлях вимагає перепустити цю традицію крізь себе, крізь власне духовне життя. З одного боку, це часто доволі невдячний шлях – таку творчість може нехтувати глядач-вірянин, бо ж художник не запропонував своїми творами очікуваного результату. З другого боку, таке мистецтво залишається незауваженим критиками, котрі часто трактують церковне мистецтво як немистецтво.
Однак повернімось до нашого стрижневого питання: геть традицію? Якщо під традицією розуміти лише гарненьку стилізацію чи бездумне копіювання давніх зразків, тоді – геть таку традицію! Адже без актуалізації основ візуальної сакральної культури ми втрачаємо здатність її розуміння. Тоді молимось не живому Богові, а бовванам мертвих ідей. Тоді страх втратити традицію домінує над відчуттям свободи, щирості й безпосередності у сприйнятті Господа.
Власне до такого висновку змушує уважний огляд сучасного стану українського церковного мистецтва. Попри варті уваги здобутки, основна маса творів, що їх зустрічаємо у християнських храмах на території України, незалежно від конфесії чи регіону, хибує на одне – церковні митці прикривають власну безсилість, незнання, нещирість, інертність, обираючи протоптану стежину візуальних штампів, заяложених форм і символів, котрі врочисто й безпідставно називають традицією. Доречним прикладом тут могла б стати історія з іконою, присвяченою Євро-2012, котру врочисто презентували у Коломийсько-Чернівецькій єпархії УГКЦ в 2009 році. Нібито традиційне зображення Богородиці та дитятка за своїм змістом перетворилось на… справжнісінький футбольний плакат.
Ймовірно, можна розглядати проблему й з іншого боку – певна тяглість візуальної культури східної традиції дозволяє зберегти церковне мистецтво на відносному середньому рівні. Навіть якщо художники і сприймають часом богословський канон як блокування своєї свободи вираження, ця усталена візуальна мова оберігає (лише частково!) церковне мистецтво від того, аби воно скотилось у прірву кітчу, примітиву‑ та беззмістовності. Досвід церковного мистецтва Польщі – гіркий приклад цього…
Тоді який вихід? З традицією – важко, без неї – плоско. Очевидно, вихід полягає у новому погляді та розумінні самих понять «традиція» і «канон» у візуальному мистецтві. Традиція не сміє бути ані фіґовим листком, котрий прикриває невміння та бездарність художника, ані ярмом-диктатом, котре сучасному митцю несила нести. Попередня традиція східнохристиянського мистецтва сміє бути доброю порадницею та можливою основою актуального мистецького пошуку. Але не більше. Таке акцентування дозволить сучасному художнику, котрий творить на церковній ниві, виразно побачити, що його єдиним каноном залишається Святе Письмо та літургія, яка є органічним контекстом будь-якого церковного мистецтва.
Усвідомлення такого стану речей, безперечно, може виглядати як нова свобода художника, однак передусім це відповідальність. Відповідальність наважитись, не прикриваючись здобутками попередніх епох, показати, що саме лежить митцеві на серці, коли розмова заходить про Бога… Мабуть, таких художників у царині мистецтва церковного знайдеться небагато або ж небагато тих, котрі вповні усвідомлюють цю відповідальність. Однак, на мою думку, не варто вже аж так боятись, що художник у своїх творах покаже лише себе, своє его і тим самим затулить образ Бога. Це думання по‑ ходить, очевидно, ще з романтизму ХІХ століття, коли митець представлявся таким собі новим месією, цілком відмінним од усіх інших смертних. Але насправді, чи може митець показати у своїх творах щось таке абсолютно інше, щось таке, що затулить собою образ Бога? Сумніваюсь. Адже художник такий самий смертний та безпорадний перед Богом, як і всі інші. Й те, що він може показати у своїх творах, не надто відрізнятиметься від наших (немистецьких) думань, шукань та сподівань Господа.
Поряд із переосмисленням поняття «традиція» важливим аспектом сучасного церковного мистецтва має стати доконче потрібна його нова «поміркованість». Мистецтва не має бути багато чи забагато. Церковного мистецтва вистачить у невеликих дозах, однак воно повинне бути якісним. Наш світ вже й без цього переповнений образами. Тож, зайшовши у храм, ми рідко відчуваємо отой середньовічний трепет «неба на землі», коли сотні золотих ликів дивляться із піднебесся куполів… У теперішньому перенасиченому світі така множинність образів нагадує радше небесний Фейсбук, аніж небесний Єрусалим… Один чи два образи, представлені у тиші храму, промовлятимуть набагато більше, аніж сотні.
Але ми привчені споживацьким суспільством до іншого підходу: що більше, то краще. То ж чи в стані відмовитись від багатьох неякісних творів, віддаючи перевагу лиш одно‑ му, проте найкращому? Підозрюю, що ні. Ми відвикли від можливості обходитись кількома зображеннями. Живучи у часі, коли відеоінформація стає дедалі впливовішою, аніж інформація текстова, важко обходитись лише кількома зображеннями. Побачивши впродовж дня сотні або й тисячі зображень, важко зосередитись на одному з них: вже давно виробилась звичка бачити навколо себе велику кількість зображень. Звичайно, ця звичка переноситься і на простір храму. Така всюдисущість зображень означає не лише високий рівень технічного прогресу, але й, як пише французький медіазнавець Режі Дебре, містить етичний вибір: що саме, коли і де дозволяємо собі бачити?
Власне тут, у ненаситності бажання бачити, а відтак – оздоблювати й прикрашати, криється ще одна важлива проблема нашого розуміння церковного мистецтва. Нестриманість у прикрашанні храму варто бачити не лише у величезній кількості пластмасових квітів, штампованих мадонн та гіпсових ангеликів китайського виробництва. Це, так би мовити, найбільш очевидна нестриманість. Однак варто, на мою думку, звернути увагу й на численні мистецькі твори дуже низької якості, без яких інтер’єр храму зовсім не постраждав би. Він страждає радше через представлення таких творів. Але чи легко відрізнити вартісні твори від низькоякісних зразків кітчу? Де проходить межа між ними? Часом її зовсім нелегко побачити. Мабуть, тому так часто звертаються до категорії «традиційного/нетрадиційного», аби саме в такий спосіб зрозуміти, чи гідний такий твір місця у храмі, чи ні. Тому місце конкретної естетичної проблеми займає примарне відкликання до традиції.
Збоку все виглядає нібито правильно, адже в церковному мистецтві богословські твердження здаються важливішими, аніж мистецько-критичні. Однак за відсутності сучасного богослов’я церковного мистецтва втрачаємо твердий ґрунт під ногами й наражаємось на якусь анахронічну дискусію, коли сучасні церковні мистецькі твори можуть обговорюватись в контексті візантійського мистецтва XIV століття.
Коли я пишу про відсутність сучасного богослов’я мистецтва, то маю на увазі відсутність його як певного цілісного теоретичного контексту. Звичайно ж, у дискусіях про церковне мистецтво можна звертатись до текстів Юрія Новосельського, ЖанЛюка Маріона чи Валерія Лепахіна. Однак це окремі тези, думки, позиції… Ймовірно, цілісного богослов’я, яке могло б відчутно впливати на естетику церковного мистецтва, нам вже не вдасться створити. Не тому що замало ідей, авторів чи текстів, а тому що живемо у вік розщепленості чи, як писав відомий соціолог Зиґмунд Бауман, у плинні, текучі часи (Liquid Times). Саме тому богослов’я мистецтва перетікає в естетичні вчення та мистецьку критику, які варто сприймати серйозніше у дискусіях навколо церковного мистецтва. Такий підхід відкрив би й нові перспективи для церковного мистецтва, що, як вже згадувалось, перебуває у певній «резервації», відокремленості від розвитку сучасного мистецтва.
А в самому сучасному мистецтві, виразно відмінному від мистецтва церковного, нині спостерігаються цікаві процеси зближення із сакральними темами. Теперішні художники часто вже й не відчувають ані церковного диктату, ані секулярного трибу, а тому можуть виразно дистанціюватись від сакрального. Жарти (важлива в сучасному мистецтві категорія) та кпини з християнського священ‑ ного перестали бути оригінальними. З ісламом митці жартувати бояться через фанатиків, з юдаїзмом не жартують з остраху бути звинуваченими в антисемітизмі. Такий стан речей надихає сучасних художників повернутись до сакрального безпосередньо. Повернутись по-новому, без огляду на канон чи минулий контекст.
Прикладом такого нового підходу можна назвати проект одеської художниці Оксани Мась «Post vs. Protorenaissance», представлений в українському павільйоні на минулорічному Венеційському бієнале. Використовуючи писанки, виготовлені різними людьми у різних країнах, художниця створила чотири велетенські панно на основі Гентського вівтаря ван Ейка. Панно були пред‑ ставлені в сакральному просторі, а саме – у венеційському храмі СанФантін. Цей проект послідовно розвивав тему сакрального, однак у дуже несподіваний і цікавий спосіб.
Ймовірно, таке бажане зближення сучасного мистецтва і мистецтва церковного означатиме нову свободу для митців. Проте вона може виникнути лише на рівні митця та конкретного замовника (парох, парохіальна рада), але аж ніяк не на вищому ієрархічному рівні. Ані богослови, ані ієрархи нині не в стані ініціювати нового розвитку церковного мистецтва. Дотепер церковні структури спромоглись лише на створення єпархіальних комісій у справах сакрального мистецтва. Найчастіше діяльність таких комісій обмежується роздачею чи затвердженням замовлення на оздоблення того чи того храму.
Іншими словами, це квола реакція на процеси, але аж ніяк не можливість впливу чи готовність ті процеси формувати. Проте така «кволість» комісій, таке мовчання синодів щодо церковного мистецтва мають у собі й багато позитивного, адже дозволяють (бодай мінімально) церковному мистецтву розвиватись без офіціозного контролю. Бо прискіпливіша увага до розвитку церковного мистецтва означатиме наростаючий страх втратити «традиційне мистецтво» і бажання контролювати мистецькі процеси вимогливіше. А це, своєю чергою, залишить церковне мистецтво в межах означеної візуальної традиції і найчастіше надихатиме на продукування дуже посередніх творів.
Отож підіб’ємо підсумки: в сучасному українському церковному мистецтві домінує наголос на традиції, відтак інші, не менш важливі складові частини цього феномену – щирість, відвертість, особиста віра митця – часто лишаються поза увагою. Але саме поняття «традиція» найчастіше передбачає не зміст самого твору, а наслідування певної стилістичної візуальної мови. І тому церковне мистецтво, яке не сміє виразити особисті духовні процеси митця, часто залишається на дуже посередньому рівні.
Може здатись, що в цій статті я проповідую десакралізацію сучасного церковного мистецтва, його «розчинення» у глибоких водах сучасного мистецтва. Однак, знаючи українські реалії, певен, що цього не станеться ні завтра, ні післязавтра, бо ж надто далеко ці дві ділянки одна від одної; часом надто чужим почувається сучасне мистецтво, розвиваючи сакральні теми, і надто вже зручними залишаються межі «традиції» для мистецтва церковного. Але і художникові, і священикові, і простому вірянину таки варто бодай час до часу пригадувати: не самою лише традицією живиться сучасне мистецтво, «а кожним словом, що виходить з уст Божих». І це слово не обов’язково має бути загорнене в пелену попередніх мистецьких досвідів.
Маркіян Філевич, куратор галереї сучасного сакрального мистецтва ICONART